Нещодавно газета «Дзеркало тижня» першою в Україні оприлюднила матеріали інспектування України Європейським комітетом з запобігання тортурам і жорстокому чи такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню, здійсненого у 2000 році. Очікувалося, що зняття грифу конфіденційності з доповідей Комітету проти тортур та звітів уряду України Раді Європи про виконання зобов’язань, які випливають з ратифікованої Європейської конвенції про запобігання катуванням, мало б сприяти більшій відкритості правоохоронних органів країни до дискусії та аналізу цього явища, вжиття заходів з уникнення застосування тортур та подолання цього негативного соціального феномену в державі, де людина проголошена найвищою соціальною цінністю.
На жаль, цього не відбулося. Влада і правоохоронні органи продовжують не визнавати природи та масштабів поширеності катувань в Україні й фактично ігнорують рекомендації Комітету проти тортур.
24 листопада розпочинається четвертий візит делегації Комітету проти тортур, протягом якого міжнародні експерти відвідають низку підрозділів міліції, ізолятори тимчасового утримання та слідчі ізолятори, установи виконання покарань, психіатричні лікарні, зустрінуться з керівництвом правоохоронних відомств, представниками недержавних правозахисних організацій, які здійснюють моніторинг дотримання прав людини в Україні. Чи не будуть члени делегації й цього разу здивовані небажанням влади країни здійснювати реальні кроки для вирішення проблеми катувань та невиконанням рекомендацій, висловлених протягом попередніх інспектувань? Досить висока вірогідність, що станеться саме так.
Що думає міліція про тортури?
З метою виявлення ставлення працівників органів внутрішніх справ до тортур у 2001 році науковці Національної академії внутрішніх справ опитали 84 посадові особи (керівних працівників карного розшуку та слідства). Практично всі опитані правильно визначили поняття «тортури» як заподіяння фізичного болю та морального страждання, нанесення побоїв, мучення, залякування та приниження гідності затриманих громадян. 30% опитаних підтвердили, що тортури в Україні застосовуються досить часто, 36% відповіли, що вони застосовуються іноді, 33% — дуже рідко і лише 3,5% відповіли заперечно.
Серед методів тортур, що застосовуються в Україні (про які опитані чули), були названі, крім заподіяння фізичного болю та морального страждання, нанесення побоїв та тілесних ушкоджень, мучення, залякування, приниження гідності, погрози, глузування, обман, моріння голодом, спрагою, відмова у здійсненні природних потреб.
57% опитаних визнали прийнятність тортур у виключних випадках;
77% погодилися з думкою про те, що багато людей в Україні вірять у факт застосування міліцією тортур;
39% вважають, що міліція не може ефективно працювати без застосування час від часу тортур;
32% висловились за застосування заборонених методів допиту, якби в них не було іншого вибору;
57% вважають, що, за винятком дуже серйозних випадків, офіцери повинні захищати один одного у разі виникнення підозр щодо застосування тортур;
45% погодились, що іноді корисно тимчасово припинити дію принципів захисту прав людини для досягнення блага для всіх;
50% опитаних схиляються до думки, що влада в Україні знає про використання правоохоронними органами методів «третього ступеня», проте мало робить для запобігання їх застосуванню;
33% вірять у те, що багато працівників міліції застосовують методи «третього ступеня» для підсилення закону, 61% впевнені в тому, що багато керівників органів міліції в Україні погоджуються з тим, що права можна порушувати або нехтувати ними для належного виконання оперативно-службових завдань, проте не визнають цього;
56% переконані в тому, що злочинці заслуговують усього, що отримують, і вважають, що більшість населення підтримала б биття або «грубу справедливість» у таких випадках.
Наразі понад 78% опитаних висловили бажання працювати з усіма своїми колегами і в будь-якому іншому закладі для викорінення тортур або суспільного неприйняття їх в Україні.
У 2001 році з ініціативи Міжнародного фонду «Відродження» Українсько-американське бюро захисту прав людини провело комплексне соціологічне опитування серед 869 засуджених, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, на предмет отримання інформації про порушення працівниками міліції їхніх законних прав та застосування тортур при затриманні й ув’язненні в ізоляторах тимчасового утримання та СІЗО.
Проведене дослідження виявило випадки застосування тортур та інших неправомірних методів психологічного тиску на підозрюваних або затриманих з метою отримання потрібних «зізнань» (у графі «Всього» наводяться дані лише тих респондентів, які відповіли на поставлені запитання).
Майже 72% респондентів відзначили, що їх особисто били або катували співробітники правоохоронних органів з метою визнання ними своєї вини у вчиненні злочину або взяття на себе прямої відповідальності за чужі злочини. Причому переважно такого роду вплив здійснюється на першому етапі затримання працівниками МВС та слідчими (у 81,1% випадку застосування досудового насильства). Слід зазначити, що засуджені (затримані) можуть і часто перебільшують страждання, через які їм довелося пройти, але необхідно враховувати й інше — на противоправний вплив на них вказали 614 з 857 респондентів. Слід також відзначити, що з часу виділення з МВС (у 1999 р.) Державного департаменту з виконання покарань у самостійну структуру, кількість повідомлень про насильство та катування в СІЗО стала поступово зменшуватись. Потрібно зважувати й на те, що переважна більшість респондентів — засуджені — під час дослідження перебували у повній залежності від співробітників департаменту і тому могли приховувати негативні свідчення проти співробітників СІЗО.
Отримана від засуджених інформація свідчить про те, що 51% з 614 респондентів постраждали від неправомірних дій слідчих протягом процедур дізнання. Частково застосування насильства слідчими можна пояснити браком часу, недостатнім технічним забезпеченням слідства, але в багатьох випадках ми все ж таки маємо справу з професійною деформацією. Привертає до себе увагу той факт, що шість респондентів зазначили, що їх особисто бив начальник районного/міського відділу міліції, чотири назвали одне з районних управлінь м. Києва.
За даними респондентів, пропозиції (обіцянки) з боку працівників правоохоронних органів під час проведення допитів були досить різноманітними (звільнити негайно, покращити умови перебування — змінити камеру, дати побачення, зменшити термін покарання, відпустити на підписку про невиїзд).
Порушення конституційних прав і свобод
Опитування виявило цілий ряд порушень конституційних прав і свобод підслідних (затриманих). Так, Конституція України (ст. 29) встановлює, що про арешт або затримання особи має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого. Відповідно до КПК (ст. 161), про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування слідчий зобов’язаний повідомити його дружину (чоловіка) або іншого родича, а також сповістити за місцем його роботи. Дослідженням встановлено, що це право затриманих і заарештованих на практиці порушується. Так, за даними опитаних осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі, їхні родичі про факт їх затримання (арешту) отримали повідомлення в середньому через 18 діб.
Конституція України (ст.29) зобов’язує відповідних державних службовців роз’яснювати кожному заарештованому або затриманому його права і надавати можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися послугами захисника. Проведене опитування засвідчило, що 56,3% респондентів ніяких роз’яснень щодо своїх прав від співробітників МВС не отримували.
Загалом, тільки 109 респондентів з 869 (12,6%) зазначили, що мали можливість проконсультуватися зі своїм захисником перед першим допитом. Усі вони мали хороші житлові умови, і 42 особи з цієї категорії були з закінченою вищою освітою. Інакше кажучи, адвоката, який реально намагався захистити інтереси клієнта, мали лише високоосвічені та забезпечені в матеріальному плані респонденти. Переважна більшість (47,4%) тих респондентів, які мали хоч якийсь захист у суді, зустрілися зі своїм адвокатом при закритті справи, тобто після того, як були використані всі можливості досудового слідства для звинувачення підслідного.
Дослідження виявило також неефективність існуючого прокурорського нагляду. Лише 46 із 869 респондентів вказали, що їм на їхню вимогу вдалося зустрітися з прокурором. Переважна більшість респондентів, а це 590 осіб, взагалі відмовились відповідати на це запитання, вважаючи його недоречним.
З 614 осіб, до яких застосовувалось насильство під час слідства, лише 162 написали скаргу або заявили про це на суді. Причини такого «правового нігілізму» ув’язнених мали як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. Згідно з дослідженням, до суб’єктивних причин можна зарахувати: 1) невіру респондентів у справедливе реагування на скарги та 2) побоювання ускладнити фактом скарги своє фактичне становище в СІЗО і виправно-трудовій установі. До об’єктивних причин слід зарахувати той факт, що в переважній більшості випадків суд не звернув уваги на таку заяву, особливо коли особу притягали до відповідальності вдруге або втретє, а для декого з підсудних навіть призначив суворіше покарання, трактуючи сам факт скарги як спробу уникнути кримінальної відповідальності.
Причини застосування тортур
З огляду на вищевикладене, постає справедливе запитання: чому, незважаючи на законодавче та відомчо-нормативне закріплення обов’язковості дотримання працівниками правоохоронних органів прав затриманої людини, ці права досить часто відразу ж порушуються, а до затриманої особи застосовуються різні методи впливу з метою отримання зізнання у вчиненому (або невчиненому) злочині?
Причин цього є декілька. Історичні корені цього явища, безперечно, лежать у специфіці суспільного життя та правозастосування колишнього тоталітарного Радянського Союзу. Сьогодні правоохоронні органи все ще виконують функцію захисту влади від злочинних посягань, а не захисту конкретної людини. Правове забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина в основному лише декларується. Покоління українських громадян жили в країні, у якій людська гідність завжди і привселюдно принижувалась. Масові репресії та переслідування привчили людей до неминучості тортур і жорстокості у правозастосувальній діяльності.
Тривалий період, ще за часів Радянського Союзу, не дотримувалась презумпція невинуватості затриманої особи. При цьому розкриття злочину як провідний показник діяльності органів досудового розслідування пов’язується не так із судовим вироком, відповідно до якого, особа визнається такою, що вчинила злочин, як із рішенням слідчого про притягнення особи як обвинуваченої. Тому слідчі, які до того ж адміністративно залежні від начальників органів дізнання, нерідко завчасно, без наявності достатніх підстав і доказів, притягують осіб як обвинувачених до справи, а надалі намагаються всіма способами отримати від них зізнання у вчиненні злочину. Одним із «ефективних» способів одержання необхідних свідчень є поміщення особи в ізолятор тимчасового утримання або взяття під варту на термін від 2-х до 18 місяців, де умови ізоляції затриманої особи, фізичне та психічне насилля, шантаж, залякування підштовхують навіть неодноразово засуджених осіб зізнаватися і свідчити проти себе.
Чи не тому показник розкриття зареєстрованих злочинів (а скільки їх не реєструється!?) в Україні постійно зростає і становить понад 75% (і це з нашою-то бідненькою матеріально-технічною базою, відсутністю належного інформаційного забезпечення, нестачею слідчих та стабільного фінансування міліції, недовірою населення до міліції та небажанням допомагати їй?). До речі, цей показник істотно перевищує рівень розкриття злочинів у найрозвиненіших країнах світу, де поліція оснащена найсучаснішою технікою, фінансово повністю забезпечена, де населення охоче співпрацює з поліцією та контролює її діяльність.
То, може, влада та МВС наберуться мужності й скасують змагання за «благополучні» показники розкриття злочинів (як це нагадує такі знайомі плани розкриття злочинів за радянських часів!), якщо більшість порушень прав людини та катувань відбуваються саме через нього?