UA / RU
Підтримати ZN.ua

АГРЕСИВНІСТЬ ЗАМІСТЬ ДОКАЗІВ ЯК МЕТОД РОБОТИ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Протягом останніх двох із половиною років інтерес до цієї справи постійно підігрівався й підтримувався сенсаційними публікаціями в газетах, виступами на телебаченні...

Автор: Юрій Васильченко

Протягом останніх двох із половиною років інтерес до цієї справи постійно підігрівався й підтримувався сенсаційними публікаціями в газетах, виступами на телебаченні. Коментарі та оцінки давали всі — від міністра до слідчого. Хоча в тих, хто хоч трохи розуміється на законах, виникали думки про те, що працівники МВС не вперше рапортують про досягнення, які з часом перетворюються на мильні бульбашки. І, мабуть, мали рацію у своєму скептицизмі.

Спершу, з посиланням на міністра, газети і телебачення поширили інформацію «про вилучення 1 млн. 200 тис. дол. США в членів одного зі злочинних угруповань столиці». Потім керівник силового відомства розповів про «підрив економічної могутності цього ж угруповання» та вилучення майна і цінностей на десятки мільйонів гривень. Але минуло небагато часу, і він змушений був дезавуювати свої ж висловлювання про астрономічну суму «зелених», а більшість майна ще до суду була повернута як незаконно вилучена. Однак про останнє в газетах не писали і з екранів телевізорів не озвучували. Бо хто і коли бачив, щоб наші доблесні правоохоронці привселюдно й добровільно визнавали свої промахи? Можливо, від міністра їм і влетіло за явну «підставу», однак у званні нікого не понизили, а навіть навпаки — з часом підвищили. Очевидно, авансом, у рахунок майбутніх успіхів на ниві боротьби з організованою злочинністю взагалі і Валерієм Прищиком зокрема. Бо саме його, задовго до рішення суду, було звинувачено у створенні вже згадуваного злочинного угруповання та порушенні кількох інших статей Кримінального кодексу України.

Однак рано чи пізно «момент істини» мусив настати. Тобто суд мав підтвердити або спростувати обґрунтованість заяв та звинувачень правоохоронців. І ось наприкінці минулого року суддя Шевченківського місцевого суду зачитав вирок Валерію Прищику, Сергію Онопрієнку та Володимиру Прокопенку, чиї кримінальні справи були об’єднані в одну. Визначивши кожному міру покарання, їх звільнили прямо в залі суду з-під варти, взявши підписку про невиїзд. Реакцію правоохоронних органів та прокуратури на такий «оверкіль» передбачити було неважко. Адже йшлося не лише про честь мундира — виходило, що впродовж десяти років борці з організованою злочинністю на гроші платників податків займалися казна-чим та ще й вішали цим самим платникам локшину на вуха. Тоді, зокрема, прокурор Анатолій Жажієв, не чекаючи результатів розгляду своєї апеляції у вищій інстанції, в одному з опублікованих інтерв’ю заявив, що суд не мав рації, прийнявши таке рішення. По суті таку ж саму думку висловив перед працівниками масової інформації і заступник держсекретаря МВС, керівник головного управління боротьби з організованою злочинністю Юрій Черкасов. Принагідно зауважимо, що останній, відповідаючи на запитання журналістів, висловився про поновлення розшуку Валерія Прищика, оскільки невідомо, де він перебуває. Однак ніхто не додумався запитати начальника ГУБОЗ стосовно того, чи не цікавився хтось із його підлеглих місцезнаходженням В.Прищика. Адже, як розповіла автору цих рядків під час засідання апеляційного суду мати Валерія Прищика, син весь час живе в неї. І ніхто з правоохоронців упродовж трьох останніх місяців не телефонував, не приходив і не цікавився Валерієм. До речі, численні представники УБОЗ, які прибули на перше засідання апеляційного суду, мала можливість переконатися, що Валерій Прищик як законослухняний громадянин прийшов і на перше, і на друге засідання суду. Але це було пізніше, а до засідання суду інформацію та виступи правоохоронців у ЗМІ об’єднав один лейтмотив — «апеляційний суд, на відміну від Шевченківського, прийме правильне рішення». Тобто суду по суті «підказували», яке рішення він повинен прийняти.

В якій ще цивілізованій державі правоохоронці та прокурор, не дочекавшись рішення апеляційної інстанції, можуть самі виносити вердикт або безкарно чинити тиск на представників Феміди чи формувати громадську думку ще на стадії слідства?

Я не збираюся дискутувати на тему, винен чи ні Валерій Прищик у тому, що йому інкримінують правоохоронці. Це — прерогатива правосуддя. Мене ж цей процес заінтригував передусім явно підвищеною увагою до нього високопоставлених чинів із силових структур та впертим небажанням наглядової інстанції звертати увагу на порушення законів, які стали звичними під час розслідування цієї справи правоохоронцями. Складалося враження, що представники двох інстанцій виконують одну й ту ж арію, ні на йоту не відхиляючись від написаних для них нот. А для кращого звучання все це підсилювалося звинуваченнями, які ще на стадії досудового слідства почали сипатися зі сторінок ЗМІ на голови читачів, як з рогу достатку. Головна «дійова особа» у всіх цих публікаціях одна й та ж сама. Приміром, у статті на цілу газетну сторінку слідчі Попов та Наконечний звинуватили співзасновника Троєщинського ринку в усіх смертних гріхах, розповіли, що його «імперія» розкинулася від Києва до Парижа, а він сам є власником багатьох підприємств в Україні та за кордоном. Щоправда, все це у судовому засіданні не підтвердилося, однак до суду було ще два роки.

Не «обділили» своєю увагою Валерія Прищика і заступники міністра, тодішній керівник столичного УБОЗ та інші. Однак уже після першої публікації в неупередженого та думаючого читача цілком закономірно могло виникнути запитання — чому не дотримується таємниця слідства, і якими законами керуються правоохоронці, без рішення суду називаючи людину злочинцем? Картину трохи «прояснив» заступник держсекретаря МВС М.Корнієнко. Спершу у березні 2002 року в телепрограмі «Репортер» кореспондент, посилаючись на генерала, стверджує:

«Михайло Корнієнко говорить про те, що потужний тиск зі слідчих і оперативників тепер перенесено на суд». Далі вже сам пан Корнієнко ділиться секретами: «За нашими оперативними даними, зібрана велика сума грошей, яку вони намагаються передати як хабар за те, щоб ця особа не була засуджена до позбавлення волі. Але ми впевнені в тому, що витримають у нас судді». Потім у червні, з посиланням на заступника держсекретаря, у цій самій програмі йдеться, що, за даними генерала, на хабарі було зібрано майже мільйон гривень. Чи не виходить, що суддів недвозначно попередили: не посадите Валерія Прищика за грати — значить, узяли хабара?

Більше того, оприлюднивши свої висновки про тиск на слідчих та спробу дачі хабара суддям, генерал мав би надати докази для порушення кримінальної справи за цими фактами.

Така активність правоохоронців на ниві журналістики породжувала, у свою чергу, не лише чимало запитань. Адже при наявності неспростовних доказів вини Валерія Прищика не було б потреби тиснути на суд через формування негативної громадської думки про підсудного. І сумніви ці одержали своє підтвердження у ході тривалої судової епопеї. Перше засідання з подачі правоохоронців перетворилося на таке собі шоу з масовим залученням до нього представників телебачення і преси. Відбувши «номер» та поінформувавши своїх глядачів і читачів про початок суду, журналісти сюди більше не навідувалися. А жаль. Присутність на цьому процесі, безумовно, збагатила б їхній кругозір новими уявленнями про рівень інтелекту та правосвідомості наших правоохоронців, про їхні методи роботи і способи добування доказів. Після цього вони ще замислилися б над тим, чи варто тиражувати міліцейські і прокурорські звинувачення на адресу Шевченківського місцевого суду...

Скажу відверто — цей судовий процес мені добряче набрид, бо часом здавалося, що він не закінчиться ніколи. І передусім «завдяки» прокуратурі. Її представники на початковій стадії мінялися чи не на кожному засіданні. Спершу приходив один, просив додатковий час для ознайомлення з матеріалами справи. Суддя його прохання задовольняв. Наступного разу, бувало й через тиждень, приходив інший, і все починалося спочатку. Жоден із них і словом не обмовився про якісь об’єктивні причини свого небажання брати участь у процесі. Їхня позиція стала зрозумілою пізніше, коли суддя почав зачитувати матеріали справи та докази, яких «накопали» за десять років слідчі й оперативні працівники столичного УБОЗ. Після чого, напевно, не лише в мене склалося враження, що представники прокуратури, ознайомившись із матеріалами справи, одразу ж бачили її безперспективність і відмовлялися від «високої честі» підтримувати обвинувачення.

Про деталі. Приміром, прокурор наполягав на допиті в суді такого-то й такого свідка. Йому, на відміну від захисників, які, наприклад, висловлювали таке ж саме прохання, суд ішов назустріч, і оголошувалася перерва на кілька днів. Однак свідок, явку якого гарантували представники обвинувачення і слідства, на наступне засідання так і не приходив. А якщо дехто й «ощасливлював», то його участь у процесі не давала нічого нового. Доходило до анекдотичних випадків. Приміром, виступає як свідок керівник одного з підрозділів столичного УБОЗ. На «незручне» запитання відповідає, що не пам’ятає всіх деталей справи, бо вчився погано у школі і має нікудишню пам’ять.

У залі суду з окремими свідками відбувалися дивні метаморфози. Ряд свідків відмовився в суді від даних у стінах УБОЗ показань, розповідаючи про «методи», з допомогою яких ці свідчення добувалися. В цілому ж ставало очевидно, що справа тріщить по всіх швах. Оприлюднене через пресу звинувачення про порушення Валерієм Прищиком валютного законодавства «не дожило» навіть до суду. Не було неспростовних доказів слідства і за іншими статтями Кримінального кодексу. Як наслідок суд понад півроку змушений був розбиратися (за висловом одного з адвокатів) — «хто, кому і за що набив пику десять років тому». Можливо, і в грубій формі, але цей вислів справді відбиває суть справи, яка слухалася в суді.

Ще навесні 1992 року на Лісовому масиві відбулася потасовка між двома групами молодих людей. Внаслідок цього прикрого інциденту один молодик помер від побоїв, два інших потрапили до лікарні. Протягом семи років справу то призупиняли, то поновлювали. І раптом через сім років, тобто у 1999-му, вона почала набирати обертів. За дивним збігом обставин, саме після того, як співзасновники Троєщинського ринку поскаржилися у Верховну Раду на порушення законів та безпідставні «відвідини» підприємства і невмотивовані затримання працівників ринку борцями з оргзлочинністю. За цим фактом проти оперативників УБОЗ Генеральна прокуратура навіть порушила кримінальну справу, однак до логічного завершення її так і не довела, а з часом взагалі забула про неї. Однак пам’ятали, очевидно, про пережиті неприємні хвилини у столичному УБОЗ. І, напевне, вирішили наочно продемонструвати, «хто в хаті господар». Як наслідок, свідки після «запрошення» до столичного УБОЗ раптом почали згадувати учасників та деталі інциденту, які пройшли повз їхню увагу у 1992-му, але якимсь чудодійним способом спливли в пам’яті через сім років. Щоправда, свідки ці були своєрідні. Так, одного з них слідчі засекретили, потім розсекретили, далі знову повторили ці ж дії. Він, наприклад, розповів не лише про марки автомобілів, у яких В.Прищик разом з іншими начебто приїхав, щоб звести порахунки з «лісниками», а й назвав державні номери кожного авто. Але при цьому чомусь ніяк не міг згадати номер квартири, у якій тоді жив. І не дивно, адже на 1999 рік він встиг зробити чотири «ходки в зону» за особливу пристрасть і любов до наркотиків. Інший, теж наркоман, на час допиту відбував покарання в колонії за сотні кілометрів від Києва. Саме там він мав «розмову» зі слідчою столичного УБОЗ з участю працівників цього «виховного закладу» та спецназівців. Пізніше у своєму листі на ім’я прокурора Києва він не лише відмовився від раніше даних ним свідчень, а й розповів, чому обмовив людей та якими методами були одержані свідчення від нього.

Цікаво, що чимало свідків давали свідчення і писали скарги про недозволені методи, застосовані до них правоохоронцями під час розслідування цієї справи, однак прокуратура найчастіше відбувалася відписками на зразок «факти не підтвердилися». Все-таки своєрідний склад мислення у представників наглядової інстанції — міліціонерам вони вірять, наркоманам теж, а всіх інших, очевидно, вважають потенційними злочинцями. Хоча міністр МВС Юрій Смирнов ще два роки тому наголосив: саме працівники столичного УБОЗ займалися «лаштуванням дахів» для злочинців. А останні кримінальні справи проти правоохоронців засвідчили — інколи в таких елітних підрозділах набираються «досвіду» перевертні та майбутні вбивці.

До речі, стосовно свідків. Як підтверджує практика, законом недостатньо чітко окреслено коло людей, які можуть бути ними. Приміром, ні для кого не секрет, що той-таки наркоман у критичний момент за дозу «ширки» підпише і розповість що завгодно. Тож чи можна беззастережно вірити такому свідкові? Однак, як показав навіть цей процес, саме наркомани зі стажем стають опорою для слідства. І чи не таких двох свідків, чиї докази були головними, під псевдонімами підсунули суду слідчі? Відповісти на це запитання не може ніхто. Адже постанову про їх засекречення підписали слідчі, які, по суті, є зацікавленою стороною у справі. І хоча підсудні та адвокати, згідно з міжнародними нормами, мали право запитати цих свідків про деякі деталі, щоб уточнити, наскільки правдиві їхні свідчення, представник обвинувачення такого собі, напевне, навіть не уявляв. Хоча техніка дозволяє змінити людський голос до невпізнання, а в сусідньому кабінеті, наприклад, де можна було розмістити цих свідків під охороною, ніхто, звісно, їх не побачив би. Але навіть ці реальні чи, можливо, вигадані особи, на письмові свідчення яких, очевидно, найбільше сподівалося слідство, прямих і переконливих доказів «керівної й спрямовуючої» ролі Валерія Прищика в інциденті 1992 року суду не надали. Чесно кажучи, не дуже зрозуміло також, за що отримали солідні «винагороди» Сергій Онопрієнко та Володимир Прокопенко, які проходили по цій самій справі. Адже проти них свідчення теж були плутаними та суперечливими. І складається враження, що якби суд справді трактував усі сумнівні моменти на їхню користь, то всі троє підсудних мали б залишити зал суду щонайменше із формулюванням «за недоведеністю злочину».

Заслуговує на увагу робота слідства по цій справі. У документах, представлених ним суду, чітко проглядався принцип, про який кажуть так — «коли не можна, але дуже хочеться, — то можна». Адже прагнення слідчих притягнути до кримінальної відповідальності підозрюваних найчастіше базувалися не на доказах, підкріплених свідченнями, а на припущеннях слідчих, які вони намагалися видати за істину в останній інстанції. Приміром, потерпілі стверджують, що бійка тривала 3—4 хвилини і тому вони не запам’ятали облич кривдників. Однак слідча скрізь вказує 15—20 хвилин. Для чого? Одна з імовірних відповідей — для того, щоб «назбирати» якомога більше свідків і свідчень, бо зрозуміло, що за 3—4 хвилини їх не могло бути багато, оскільки нікого на це «видовище» не запрошували. Чи не тому свідчення «очевидців» часто суперечливі в деталях? А як бути із заявами підсудних Онопрієнка та Прокопенка про те, що слідчий обіцяла звільнити їх за умови дачі необхідних для винесення обвинувального вироку, але неправдивих свідчень проти Валерія Прищика? Як і з тим, що проти одного зі свідків, котрий зізнався у своїй активній участі в бійці на Лісовому масиві, кримінальну справу за цим фактом так і не порушено? Чи не тому, що цей наркоман узявся давати «потрібні» свідчення проти Валерія Прищика? Одне слово, запитань чимало, відповідей — обмаль.

Отож можна лише поспівчувати судді, який шукав у цій багатотомній справі хоч якесь раціональне зерно, щоб підкріпити ним обвинувальний вирок. Можливо, йому активно «допомагав» у цьому представник обвинувачення, який протягом усього цього періоду провів, напевне, у кабінеті судді більше часу, ніж у своєму? На відміну від представників захисту, які змушені були годинами висиджувати в коридорі, чекаючи продовження засідання суду. Однак навіть за такої «розстановки сил» суд, очевидно, не міг бездумно піти назустріч прокурору і «відміряти» головному обвинувачуваному 12 років позбавлення волі. Бо справді треба бути сліпим і глухим, щоб не побачити: незаперечних доказів вини слідство не представило, а отже треба просто не поважати себе, якщо виносити вирок лише тому, що цього комусь дуже, ну дуже хотілося...

Від редакції. На жаль, слідчий, що розслідував справу В.Прищика, не відгукнувся на наше наполегливе прохання прокоментувати вищевикладені факти. Вислухавши ж лише одну сторону, складно судити, хто з опонентів ближчий до істини. Проте деякі аспекти цієї історії навряд чи можуть викликати сумніви. Це досить об’єктивні моменти, хоча їх, звісно, до справи й не підшиєш. А саме: ім’я Прищ — одіозне і відоме, мабуть, багатьом киянам. І ми аж ніяк не схильні вважати, що виключно публікації у ЗМІ з подачі правоохоронних органів винні в тому. Водночас, якщо правоохоронним органам нічого відповісти на вищенаведені факти, які свідчать про рівень їхнього професіоналізму, то, мабуть, доживемо й до того, що нинішній підсудний ще й виграє колись у правоохоронців справу про захист честі та гідності. У зв’язку з тим, наприклад, що назвали його організатором злочинного угруповання.

З іншого боку, мало хто з читачів нашої газети сумнівається сьогодні в тому, що більш-менш прибутковий заклад може існувати у нас без серйозного «даху». Так, часи змінюються, і ми стаємо цивілізованішими, тільки наша «цивілізованість» поки що виявляється в тому, що послуги такого роду надаються вже не стільки бритоголовими бандитами, скільки, скажемо так, окремими представниками правоохоронних органів. Як правило, це досить надійний «дах». Але, може, не всі про нього мріють? Як тоді чинять «окремі представники правоохоронних органів», котрим відмовили? Як правило — за всією суворістю закону. І понять.

Ще один не менш важливий момент. Як стверджують люди, котрі віддали праці в правоохоронних органах не один десяток років, нічого принципово нового слідство у справі Прища не продемонструвало. Ця схема застосовувалася вже не один раз і спрацьовувала з більшим або меншим успіхом. А якщо успіхів узагалі ніяких немає, киватимуть на суд.