У місцевих судах столиці панують хаос і подив. Як же так, обурюються судді, з червня Мін’юст активно готував суддів до реорганізації у зв’язку з новим адміністративним устроєм Києва, а тут грянув указ Президента... Відтак робота судів виявилася практично паралізованою, а суддям довелося в терміновому порядку готувати свої справи до передавання в новоорганізовані суди.
Указ Президента «Про внесення змін у систему і кількісний склад суддів місцевих судів» підписаний 18 жовтня. Уже перший пункт цього документа здивував багатьох юристів: відповідно до п. 23 ст. 106 Конституції, Президент ухвалив ліквідувати всі місцеві суди міста Києва. Наступним пунктом указу у столиці створено десять нових районних судів. Ось тільки розробники документа забули про принцип територіальної підсудності — зміни меж районів міста не позначилися на межах судових округів. Простіше кажучи, не спромоглися розподілити між новими судами вулиці міста. «Проблему мало розв’язати створення спеціальної комісії, — розповідає суддя апеляційного суду м. Києва Юрій Василенко. — Потрібно було дати їй певний час на реорганізацію судів, аби не порушувати прав громадян, які враз залишилися без доступу до правосуддя».
«Ані в указі, ані в наказі Мін’юсту не визначено, як бути зі справами, що розглядаються, — каже один зі столичних адвокатів. — Приміром, ми слухали цивільну справу у Ватутінському суді з 1998 року. Прийшли на наступне засідання, а суддя пояснює: тепер у нас суд не Ватутінський, а Деснянський — усе розпочинаємо наново. Адже є певний процесуальний порядок. Якщо суду, який слухав справу, більше не існує, то потрібно розпочинати розглядати справу з нуля: записати імена та прізвища позивачів, відповідачів та їхніх представників, роз’яснити права й обов’язки, знову викликати свідків та експертів, досліджувати докази тощо. У кримінальному процесі — ще складніше, тут панує принцип «безперервності». Не визначено, хто має виносити вирок. Приміром, Залізничний місцевий суд, який почав слухати справу, чи Солом’янський районний суд, який з’явився замість Залізничного? Існує положення про те, що жодна справа не може бути вилучена в судді, який прийняв її до свого провадження й почав розгляд по суті. А на випадок ліквідації суду немає ні суду, ні судді цього суду. Тоді на підставі чого й куди саме потрапить ця справа, за ким вона числиться?..
Як розповіли «ДТ» тепер уже в Голосіївському суді столиці, суддям довелося взяти карту МінНС, де визначено межі нових районів міста, й оперативно вирішувати, чи підсудні справи їхньому суду у зв’язку зі зміною адміністративних районів. Десятки людей, прийшовши в суд, виявили, що вулиці, на яких вони проживають, узагалі не закріплені за жодним судом. Управління юстиції про них просто забуло.
А як бути з нормою закону про неможливість на жодній підставі забрати в судді справу, якщо він уже взяв її до провадження. Адже вона (норма тобто) є своєрідною гарантією суддівської незалежності. Зрозуміло й те, що не можна просто указом Президента усунути суддю з посади, яку він обіймає, або перевести його до іншого суду. Для цього існує певна процедура. «Якщо суддю обрано Верховною Радою довічно або на 10 років, його не можна звільнити чи перевести до іншого суду наказом міністра юстиції або навіть президентським указом. Має бути, по-перше, бажання судді, а по-друге, відповідна постанова Верховної Ради», — роз’яснює Юрій Василенко.
Президент може звільняти суддів (звісно, призначених ним) за наявності на те підстав: відповідного висновку кваліфікаційної комісії суддів або Вищої ради юстиції. Такий прецедент у Києві вже був, коли Президент звільнив з посади голову Печерського райсуду Миколу Замковенка. Головою Печерського суду його призначав Президент, а суддею — міськрада Києва. Хоча законом не передбачено, хто в такому разі звільняє суддів.
«Я розмовляв із багатьма суддями, вони кажуть, що погодилися написати заяви про перехід до іншого суду під тиском. Їм сказали в управлінні юстиції, що треба написати заяву, бо суди ліквідують, а ваші місця заповнять зговірливішими...» — розповідає Юрій Василенко.
Парадоксальність ситуації ще й у тому, що ліквідація судів не входить до компетенції глави держави. Конституція дає йому лише право створювати суди, але аж ніяк не ліквідовувати вже наявні. Більше того, процедура ліквідації судів законодавством України взагалі не передбачена. «За всі 32 роки моєї роботи жодного суду не ліквідували, — стверджує суддя Юрій Василенко. — Лише нові створювали. Приміром, раніше Київський обласний суд обслуговував Київ та область. І свого часу у зв’язку з розширенням меж Києва створили Київський міський суд. Але щоб хтось колись ліквідував суд — такого прецеденту не було... Ось ліквідували суд у Жовтневому районі. Яким чином тепер громадяни захищатимуть свої права? На сьогодні вони позбавлені такої можливості».
«Глава держави своїм указом заповнив прогалину у правовому полі країни, розширивши свої повноваження. Указ Президента незаконний і недоцільний, — заявляє народний депутат Віктор Шишкін. — Створено прецедент для ліквідації будь-якого суду».
Реорганізацію судової системи не повинен проводити Президент, погоджується з парламентарієм суддя Василенко, це право і прерогатива Верховної Ради. Перш ніж ліквідовувати суди, слід подбати про відповідні зміни у Конституції й судовому законодавстві.
Щоправда, в Інституті держави і права імені Корецького дотримуються іншої думки. «Те, що в законі докладно не виписано процедуру, не створює перешкод для ліквідації судів, якщо ця ліквідація обгрунтована, — коментує ситуацію Микола Сірий, кандидат юридичних наук. — Приміром, у разі змін адміністративно-територіального устрою міста, країни. Колишні суди при цьому мають бути ліквідовані без докладного виписування цієї процедури в законі».
Однак чи є гарантія, що, маючи можливість ліквідувати суди своїм указом, глава держави не скористається нею в іншому, зручному для нього випадку? Адже латати діри в законодавстві напередодні виборів парламентарії не поспішають. Змінити ситуацію міг би Конституційний суд. Але, за словами Віктора Шишкіна, його спроби обговорити проблему на засіданні правового комітету Верховної Ради ні до чого не привели. Законодавці просто не бачать проблеми і не хочуть її розв’язувати, навіть шляхом збирання депутатських підписів для конституційного подання у КСУ.