Про аварію російського підводного човна «Курськ» наприкінці минулого тижня буде написано й сказано чимало. Ситуація змінюється день у день: цілком вірогідно, сьогодні читач знає про неї набагато більше, ніж я зараз. Можливо, стали зрозумілі причини того, що скоїлося. А можливо, ви знаєте найстрашніше — екіпаж врятувати не пощастило, й 118 моряків-підводників так і залишилися навіки похованими в безодні Баренцового моря... Чи раптом, — я все-таки, contra spem spero, продовжую мріяти про це — допомога надійшла вчасно, кисень у човні залишився, хлопців урятували...
Не знаю, що й думати... Минулої суботи вийшла моя стаття про вибух на Пушкінській площі в російській столиці — можливо, саме тоді, коли ви її читали, тонув «Курськ»... Я щиро дивувався з приводу реакції влади на те, що відбувається, — чого вартий тільки ескорт президента, який розвертається в дачний бік саме тоді, коли за кілька метрів від Кремля збирається натовп вражених трагедією людей...
За спробами врятувати «Курськ» Володимир Путін стежив із Сочі. Він не просто не перервав свою відпустку, дізнавшись про аварію, — він поїхав відпочивати саме тоді, коли стало зрозуміло: Росія знову сам на сам із трагедією... Сам на сам? Цього разу — ні. Пропозиції допомогти з Заходу пролунали відразу ж після появи першої інформації про катастрофу. Російське керівництво чемно дякувало, сповіщало, що допомоги не потребує, хоча ситуацію навколо порятунку «Курська» сам президент увесь час оцінював як критичну. На допомогу Великобританії та Норвегії вирішили погодитися вже тоді, коли почали танути останні надії на порятунок екіпажа. Інформаційні агентства повідомили, що військовики прийняли допомогу західних країн на особисте наполягання президента. Але, знову ж таки, — чому потрібно наполягати через кілька днів? Що це — гордість, некомпетентність чи бажання приховати справжні причини подій у Баренцовому морі? Хоч як би там було, неможливо зрозуміти й погодитися з такою логікою, коли йдеться про можливість врятувати 118 життів. Це нелюдська гордість, нелюдська некомпетентність, нелюдська потайність.
Той рідкісний випадок, коли мені не доводиться писати в дисонанс із російською пресою. Поведінку російського керівництва цього разу засуджують навіть вельми лояльні щодо Кремля ЗМІ. Фотографії Володимира Путіна в матросці не сходять зі сторінок газет. Адже вони були зовсім недавно — всі ці візити на флоти, занурення, обіцянки. І ось коли необхідно реагувати блискавично й жорстко, по-чоловічому — в Росії президента не виявилося. Володимир Путін згадав про підводників тільки через кілька днів, під час зустрічі з академіками, згадав ніби знехотя, ніби мимохідь... Політикові, який діє таким чином, уже не допоможуть ніякі політтехнологи, ніякі інтриги й маніпуляції з владою. Він увесь — як на долоні...
Ми, кияни, дуже добре пам’ятаємо таке ставлення влади до нікчемного людського життя. Нас усіх, як у підводному човні на дні моря, що заштормило, залишили сам на сам із стихією після вибуху в Чорнобилі. Пригадуєте, як вони мовчали, пригадуєте? Пам’ятаєте, як ми не знали, вірити чи ні інструкціям Бі-Бі-Сі, що намагалася передати нам перші правила радіаційної безпеки? Ми гадали: ні, не може бути, адже не можуть вони мільйонне місто — на першотравневу демонстрацію? Можуть!
Відтоді так і живемо, як на війні...
Так і тут. Я, зізнаюся, спочатку повірив, що адміральська чванлива відмова прийняти західну допомогу пов’язана з елементарною технічною проблемою — ну не можна зістикувати британську рятувальну камеру з російським кораблем, та й годі. А в середу виявилося, що можна... І в штаб- квартирі НАТО з’явилися російські флотоводці... І один із них так самовпевнено: «Ми прибули своєчасно!».
Невже такі люди насправді засинають без сно-дійного?
Трагедія «Курська» засвідчила, що з чорнобильських часів так нічого й не змінилося. Владі так само наплювати на людей, вони — не громадяни, вони — піддані. Заради якогось нещасного нуля- матросика, хай навіть і помноженого на 118, не варто переривати відпочинок у Сочі. Цікаво, на що «помножиться» ставлення народу до такої влади? Невже знову не на нуль?