22 червня 1941 року - початок німецько-радянської війни. Однією з табуйованих тем в СРСР довгі роки була тема радянських військовополонених.
Полон... Що на війні може бути страшнішим? Ти більше не солдат, не володар власного життя. Та на війні полонені були завжди, від цієї гіркої долі не застрахований жоден солдат. Але світова історія не знала такої кількості полонених, як бійців і офіцерів Червоної армії у Другій світовій війні.
Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва Й.Сталіна була просто кричущою. Фактично більшість його наказів можна звести до двох формул: "ні кроку назад", а згодом - "узяти за будь-яку ціну". Скількох оточень і трагедій можна було б уникнути, скільки людських життів можна було б урятувати, якби не ці нереальні накази. Саме накази Й.Сталіна призвели до трагедії 6-ї і 12-ї армій Південного фронту в так званому Уманському котлі (у серпні 1941 р. в полон потрапило понад 100 тисяч бійців). Воїни опинилися в сумнозвісній "Уманській ямі". Заборона Сталіна залишити Київ спричинила оточення вже наступного місяця ще чотирьох армій (665 тисяч бійців). Наслідком недооцінки ворога, тактичних прорахунків командування було й повторення ситуації під Харковом уже у травні 1942-го - у полоні опинилися 240 тисяч бійців. І це були далеко не останні безневинні жертви війни.
До речі, німці "віддали належне" зусиллям Сталіна. Так, командування групи армій "Південь" 12 вересня 1941 року зазначало: "Побоювання, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалося. Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть надати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили небезпеці знищення". "Послуга" справді була царською - наказу відступати на схід не віддали ні 12, ні навіть 16 вересня… Лише 17 числа, коли вороже кільце вже замкнулося, Ставка нарешті дозволила залишити Київ. Як наслідок - сотні тисяч червоноармійців, не зумівши прорватися з оточення, потрапили в полон…
Аналізуючи німецькі повідомлення, завважуємо навіть певну розгубленість нацистів: вони не знали, що робити з такою кількістю бранців (виникали проблеми з розташуванням, харчуванням, охороною тощо). Приміром, 4 липня 17-та армія взяла в полон 6 офіцерів і 420 солдатів, а за два дні, 6 липня, кількість полонених цією армією становила вже майже півтори тисячі червоноармійців. Загалом наприкінці серпня в полоні опинилося близько 1 300 000 бійців РСЧА. Головні оточення були ще попереду.
Якою ж була подальша доля бранців? Що зробила Батьківщина, щоб їх урятувати? Адже на початку війни у полон потрапляли не тільки окремі бійці чи офіцери. Оточення зазнали цілі армії. Сотні тисяч, мільйони червоноармійців. Мільйони! Та чи були реальні спроби допомогти їм вирватися з оточення?
Про військовополонених говорили виключно в негативному контексті. Знаменитий наказ №270 від 16 серпня 1941 року прирівнював полон до дезертирства і позбавляв сім'ї військовополонених допомоги та виплат, які вони отримували як сім'ї військовослужбовців. Родичів офіцерів, які потрапили у полон, одразу репресували. О.Довженко записав у своєму щоденнику: "Раніш солдату, що втік з полону, давали нагороду. Зараз саджають у тюрму". Головний пропагандист, заступник голови РНК Л.Мехліс висунув тезу: "Кожен, хто потрапив у полон, - зрадник Батьківщини". Аргументація була короткою - кожна радянська людина перед загрозою полону повинна була накласти на себе руки: "Краще смерть ніж фашистський полон".
Утім, не тільки пропагандисти зневажали полонених. Військове командування діяло у повній відповідності заданій лінії. Г.Жуков 28 вересня 1941 року шифрограмою наказував: "Розтлумачити всьому особовому складу, що всі сім'ї тих, хто здався в полон, будуть розстріляні, а після повернення з полону вони також будуть усі розстріляні".
Письменник К.Симонов згадував свої розмови з Жуковим уже після війни. Він помітив, що питання полонених "торкалося якихось найсильніших і найглибших струн душі" маршала. Симонов не знав про шифрограму, але відчував, що старого воєначальника щось надзвичайно бентежило. Жуков з гіркотою говорив про те, що за англійськими законами солдат, який потрапив у полон, повністю отримував за весь час свого перебування там не тільки платню, яка йому належала, а ще й надбавку за важке становище, в якому він опинився. В СРСР такого солдата вважали зрадником…
Маршал намагався в усьому звинуватити Систему, Сталіна, Мехліса… але сам теж був її частиною. Як свідчать документи, і сам Жуков доклав руку до цькування солдатів, зданих командуванням у полон.
Лише в Україні німці побудували понад 180 таборів військовополонених. Найбільшими були Дарницький табір під Києвом, Володимир-Волинський на Волині, "Богунія" на Житомирщині, "Цитадель" у Львові, "Уманська яма" на Черкащині. СРСР не підписав Женевської міжнародної конвенції 1929 року щодо військовополонених. І це, безперечно, позначилося на долі бранців. Смертність у таборах була надзвичайно високою. У середньому в Україні гинуло дві з половиною тисячі людей на добу. Так, у Шталазі 346 щодня помирало 50 полонених, у дулагах 182 і 205 - приблизно 20 людей. Загалом у цих таборах за рік загинуло 80-87% бранців.
Звісно, нацисти доклали чимало зусиль для того, щоб ситуація з радянськими полоненими склалася саме так. Вже на початку липня 1941 року проведено термінову нараду за участі начальника адміністративної служби при верховному командуванні вермахту генерала Рейнеке, представника служби, яка займалася військовополоненими, Броєра, представника Канаріса і абверу Лахузена, шефа гестапо Мюллера. Результатом наради стало ухвалення директиви: "Більшовицький солдат втратив усіляке право на те, щоб з ним поводилися відповідно до Женевської конвенції як із противником, якого поважають… Треба віддати наказ діяти безжально й енергійно під час найменших випадків непокори, особливо коли це стосується більшовицьких фанатиків. Непокора, активний або пасивний спротив повинні бути негайно зломлені силою зброї (багнетом, прикладом або вогнепальною зброєю). Ті, хто намагається виконати цей наказ, не використовуючи зброї або недостатньо енергійно, повинні зазнати покарання… По військовополонених, які намагаються втекти, слід стріляти без попередження. Не повинно бути ніяких попереджувальних пострілів… Застосування зброї проти військовополонених є, як правило, законним". Виконанням цих наказів займалося відомство Мюллера.
Упродовж 1941 року нацисти видали чимало різноманітних директив, наказів, інструкцій і пам'яток, у яких розтлумачували правила утримання радянських військовополонених. Дух і буква документів були цілком підпорядковані згаданій вище формулі "діяти безжально й енергійно". Так, Гітлер у наказі від 10 листопада 1941 року теж висловив своє ставлення до військовополонених: "Провина за війну, а отже й ті злигодні, що їх мусять терпіти військовополонені, покладається на московських правителів… Військовополонені мусять своєю власною шкурою спокутувати хибну політику московського більшовицького уряду".
Як правило, умови в німецьких таборах були несумісні з життям. Характерний приклад - Дарницький табір. Він був розташований за три кілометри від колишнього дачного селища Нова Дарниця поблизу залізничної станції Дарниця (тепер у межах Дарницького району Києва). Під приміщення для полонених у жовтні 1941 року відвели чотири бараки колишнього військового складу. Спочатку в таборі утримували 30-35 тисяч солдатів, згодом їх кількість збільшилася. Проте пристосовувати бараки для життя людей нацисти навіть не збиралися. Так само й у медичному обслуговуванні та харчуванні. В'язням на добу видавали 150–200 грамів так званого хліба (до його складу входили не лише висівки, а й навіть дерев'яна тирса) і тарілку баланди. Зрозуміло, що опаленням бараків в умовах суворої зими, що невдовзі настала, окупанти не переймалися. У переповненому таборі багато полонених спало просто на бетонній підлозі, тісно притулившись одне до одного, щоб хоч якось зігрітися. Чимало з них вранці вже не прокидалося… Голод і холод, застуди і запалення легень, епідемії і шлункові хвороби, а на додачу знущання охоронців, які "стріляли з твердим наміром влучити в ціль", - усе це спричиняло величезну смертність в'язнів. Тільки в Дарницькому таборі загинуло 75 тисяч осіб.
Та не тільки червоноармійці гинули у фашистських таборах смерті. Перегляд нацистських поглядів на українське питання призвів до того, що Україну розглядали лише як цінний трофей. Про створення незалежної держави (навіть маріонеткової) не було й мови. Реакція А.Гітлера на акт проголошення Української держави у Львові 30 червня 1941 року була різко негативною. С.Бандеру, Я.Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху німці заарештували і кинули до концентраційного табору. Закатували братів Степана Бандери Василя й Олександра. Розпочалися репресії, арешти і катування патріотів по всій Україні.
У німецькому рапорті від 15 вересня 1941 року акцентовано на тому, що ОУН "пропагує національні політичні ідеї", які "становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому". Тільки у вересні 1941-го заарештували близько двох тисяч і розстріляли кілька сотень членів бандерівських "похідних груп". У Бабиному Яру загинула українська поетеса Олена Теліга. 25 листопада 1941-го гітлерівське командування видало наказ: "Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники". У звітах до столиці про діяльність поліції безпеки й СД з'явилася рубрика "Український рух опору", в якій кожні 10 днів повідомляли про заарештованих і розстріляних патріотів.
Відтепер айнзатцгрупи регулярно звітували в Німеччину про арешти і ліквідацію активістів ОУН(б). Ось, наприклад, повідомлення від 4 лютого 1942 року: "Захоплені друковані матеріали і свідчення різних бандерівців, заарештованих останнім часом, знову доводять, що прихильників бандерівського руху неможливо залучити до якоїсь позитивної співпраці. Залишається лише обраний шлях цілковитого знищення цього руху".
Досить об'єктивну оцінку бандерівському руху дав, хоч як дивно, нарком держбезпеки УРСР С.Савченко у повідомленні від 23 травня 1943 року: "Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців, серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а, навпаки, перейшовши у підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. У всі області УРСР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, готує необхідні кадри для збройної боротьби". Активісти руху поповнювали лави ув'язнених у німецьких концтаборах.
Згадаймо і про долю сина Сталіна Якова, який потрапив у полон на початку війни. І разом з багатьма мільйонами бійців йому довелося пережити весь жах німецьких таборів (лише 1941 року через полон пройшли 3,9 мільйона радянських військовополонених; за підрахунками дослідників, усього за війну - 5,7 мільйона). "У таборах Гітлера немає російських полонених, а є лише російські зрадники. І ми покінчимо з ними, коли завершиться війна", - зазначив Сталін в інтерв'ю західному кореспонденту. Таким був офіційний вирок цим бійцям. 14 квітня 1943 року Яків відмовився увійти в барак і кинувся у "мертву зону" - охоронці табору стріляли…
Люди були лише пішаками у грі диктатора. Пішаками, яких легко і без вагань можна було принести в жертву, якщо того вимагала ситуація. Такими жертвами стали численні армії, яким було заборонено відступати на початку війни.
Загалом тільки на території Німеччини діяло 1100 концтаборів. Дві третини полонених (майже чотири мільйони) не дожили до кінця війни. Зауважимо, що ставлення до полонених з СРСР було найжорстокішим. Приміром, колишній французький військовополонений свідчив: "1941 року я був присутній під час першого прибуття російських військовополонених у "Шталаг" Нойбранденбург. Це було жахливо. Росіяни були справжнісінькими скелетами, в яких іще жевріли залишки життя. У багатьох з них були рани від багнетів на сідницях і спині. Деяких німці вбивали, деякі самі падали мертвими від виснаження при найменшому русі… У ці хвилини ми зрозуміли, на яку витончену жорстокість здатні гітлерівці. Кожен ранок німецькі офіцери й унтер-офіцери відвідували табір російських військовополонених. Вони казали: "Ми йдемо тренуватися у стрільбі по живих мішенях". Приблизно 200 росіян помирали щодня. Їх убивали, вони вмирали від хвороб і голоду".
Мученицька загибель полонених не турбувала більшовицьких лідерів. Щодо них непохитно дотримувалися жорсткої лінії. СРСР ігнорував Женевську конвенцію і два її важливі пункти - про надання полоненим права на отримання посилок і щодо обміну списками бранців. Згодом один з колишніх полонених на допитах у СМЕРШ, почувши звинувачення у "зраді Батьківщини", запитав своїх катів: "…скажіть мені, чому радянське керівництво зрадило нас? Чому воно продало мільйони полонених? Ми бачили військовополонених різних національностей, і про них усіх піклувалися їхні уряди. Вони отримували через Червоний Хрест посилки й листи з дому, лише росіяни не отримували нічого. У Касселі я зустрічав американських полонених, негрів, вони ділилися з нами печивом і шоколадом. Чому ж радянський уряд, який ми вважали своїм, не вислав нам хоча б черствих сухарів? Хіба ми не воювали? Не захищали наш уряд? Не воювали за Батьківщину?"
Навіть визволення з німецьких концтаборів не поклало краю мукам цих людей. Вже в травні 1945-го спеціальною директивою Сталіна в розташуванні 1-4-го Українських і 1-2 Білоруських фронтів було створено 100 фільтраційних таборів для перевірки контингенту полонених. За це відповідали орган радянської контррозвідки СМЕРШ.
Людей катували цілими днями. Першими запитаннями були: "За яких обставин потрапив у полон?", "Чому не застрелився?!". Багато полонених після "визволення" з гітлерівських таборів потрапляли у сталінські… А іноді не відбувалося навіть формальної зміни дислокації. Показовою є доля в'язнів концтабору Бухенвальд.
Приміром, Джон Ноубл, який був його в'язнем, залишив свідчення: "Там, у бараках, люди буквально помирали, і охоронець, проходячи, доторкався до пальця на нозі (бранців, які лежали на нарах. - К.Н.), і якщо палець був іще теплий, він його враховував… Тому в'язні намагалися підтримувати пальці в теплі (пальці вже померлих товаришів. - К.Н.)… і охоронець, проходячи, думав: "Він іще живий" - і виділяв на нього порцію їжі на наступний день".
Моторошний опис виживання в таборі смерті. Таких спогадів про Бухенвальд написано чимало, та події, що їх описав Ноубл, відбувалися… 1948 року!
Тисячі книжок присвячено звірствам нацистів у цьому таборі смерті, але мало хто знає, що після визволення у квітні 1945-го 3-ю американською армією цей концтабір іще цілих п'ять років НКВС використовував за його прямим призначенням. У таборі проходили ретельну перевірку колишні німецькі бранці, а також остарбайтери (ті самі, кого свого часу примусово гнали на роботу в Німеччину). Закінчення війни практично ніяк не позначилося на долі нещасних людей. Незважаючи на те, що охоронці на вежах стояли вже в інших одностроях і офіційно називалися "визволителями", змін не відбулося. За п'ять післявоєнних років у Бухенвальді (спеціальному таборі №2) загинуло ще дев'ять тисяч людей. У мирний уже час. Після "визволення"...
До речі, розберімося, за що ж саме Джон Ноубл потрапив до німецько-радянського концтабору? Може, він був небезпечним кримінальним або воєнним злочинцем - виконавцем, приміром, масових страт цивільного населення? Насправді Ноубл так ніколи й не довідався, у чому конкретно його провина. Хоча сам він вважав, що, правдоподібно, постраждав через те, що його батько володів заводом, на якому виготовляли фотоапарати, а нова влада просто хотіла цей завод "націоналізувати". Формальним же приводом для арешту стала поїздка до Західної Німеччини на переговори з постачальниками. Має друзів у капіталістичному світі - значить, "ворог". Зауважимо, що загалом Джон Ноубл відсидів майже 10 років, і навіть брав участь у Воркутинському повстанні (звільнений 1955 року після особистого прохання президента США Д.Ейзенхауера).…
Процес "звільнення" полонених гітлерівських концтаборів був досить характерний. Так, генерал-лейтенант Герой Радянського Союзу В.Петренко, який у січні 1945 року командував 107-ю стрілецькою дивізією 60-ї армії Першого Українського фронту, згадував дуже промовистий факт. Коли наприкінці 1944-го планували операцію щодо захоплення Сілезії, Сталін наголосив: "Найголовніше - зберегти промисловий потенціал. Він нам дуже потрібен для майбутнього". Дивізія Петренка отримала завдання захопити місто Нойбурн. Але поблизу цього міста за якихось шість кілометрів був концтабір, який бійці ЧА визволили, можна сказати, випадково. Щодо нього не було жодної інформації, не сказано жодного слова, навіть побіжної згадки - це на все життя вразило генерала. Завдання було конкретне - захопити промислові об'єкти: заводи, фабрики, мости. Їх виділяли колами на різних картах, малювали стріли напрямків наступу, вищі офіцери розробляли якнайкращі стратегічні плани неочікуваних стрімких ударів по німцях з таким розрахунком, щоб фашисти не встигли підірвати важливі об'єкти. У штабах казали: "Головою відповідаєте!" Про людей, в'язнів концтабору, - жодного слова, хоча Москва знала про цей табір. Промисловий потенціал вважався важливішим…
У світовій літературі багато написано про японських смертників-камікадзе. Своєрідний кодекс честі, смерть за Японію й імператора… Вибухівка, прив'язана навколо тулуба, або літак, заправлений паливом лише в один бік... Численні спогади ветеранів, які пройшли японську кампанію, про їхні зустрічі з фанатиками-камікадзе шокували читачів, назавжди залишаючи в пам'яті образ солдата-смертника. Але… Як свідчить аналіз подій Другої світової, смертники були не тільки в японській армії. Якщо японський камікадзе - це питання відповідного виховання, причому не одного покоління і, як правило, добровільної згоди, то скільки бійців ЧА проти своєї волі призначалося на роль смертників?! Навіть не пішаків у шаховій партії, а просто цифр у статистичних зведеннях. Якими до того ж сміливо й широко маніпулювали, занижуючи реальні втрати в десятки разів. Адже якщо правди про обставини загибелі або полону мільйонів людей так ніхто ніколи й не дізнається, то навіщо їх жаліти? Це логіка сталінської Системи (що її поступово впроваджує й путінський режим), яку повною мірою відчули на собі солдати: їх цинічно здавали в полон у численних "котлах"-оточеннях, повернення з яких для багатьох із них уже не було…