Яскравий факт сьогодення. Захисники Донецького аеропорту використовують грізну зброю - кулемети системи Максим…
Перш, аніж розпочати виклад історії впровадження в армії світу кулеметів, слід зазначити, що з усіх типів автоматичної зброї саме їх почали застосовувати першими. Що цілком природно: цей тип зброї не викликав труднощів у розробці, що мали місце при створенні автоматичної гвинтівки, де треба було дотримати дуже вузьких меж ваги. Епохальними в кулеметній справі стали роботи першого конструктора кулемета - американця Хайрема Стівенса Максима (1840-1916), якого називали "продавцем смерті". До речі, його початкові устремління були спрямовані на створення автоматичної гвинтівки, і лише неуспішність усіх спроб змусила Максима взятися за конструювання кулемета.
Ідея виникла не на порожньому місці. Попередницями кулеметів були картечниці -з'єднання кількох стволів, нерухомих або обертових, обладнаних механізмом для швидкої стрільби послідовно з кожного ствола або ж залпом. Цей механізм приводиться в дію обертанням особливої рукоятки рукою стрільця; саме в цьому докорінна відмінність картечниць від кулеметів, у яких функціонування механізму для заряджання й стрільби забезпечується дією порохових газів.
Цікаво навести думку про картечниці знаменитого генерала Михайла Драгомирова: "Що таке картечниця? … це не нова самостійна зброя, а не більш як автоматичний стрілець, порівняно дорогий, бо потребує коней і машин, а ще - тих-таки людей. Раз поставивши питання таким чином, я запитую: з двох груп - однієї стрілецької, а другої у вигляді картечниці, якій ви надаєте перевагу? Я особисто надам перевагу завжди стрільцеві, бо він мені на всяку роботу придатний; я з ним не буду марудитися, навпаки, він марудитиметься зі справою, до якої приставлений… прийняття картечниць у нормальну організацію польової армії не має жодного сенсу. Єдине розумне застосування їх - це там, де вас поставлено в необхідність дорожити місцем, де вам кожен фут дорогий. Тому якщо вони куди годяться, то, по-перше, у фортецях, а по-друге - на суднах..."
В іншій своїй доповіді генерал Драгомиров зазначав: "Мотиви, з яких я вважаю кулемети безглуздям у польовій армії нормального складу, прямо вказують на ті випадки, де вони не тільки корисні, а й, напевно, навіть потрібні. …там, де ми обмежені місцем або слабким особовим складом, картечниця цілком до місця, а саме в таких випадках: 1) у фортецях; 2) у степових експедиціях, де малий загін може мати справу з великим, але погано озброєним натовпом, який може задавити кількістю. Але в польовій війні - ні в місці, ні в людях нестачі, здається, нема чого боятися…"
На підставі всіх дебатів впровадження в польову артилерію картечниць визнали помилкою, і 1876 р. їх передали в фортеці. Загалом, досвід озброєння армії картечницями був невдалий. А вся ця історія не могла не вплинути й на вирішення питання впровадження в армію нового засобу, а саме кулеметів.
Тим часом до осені 1884 г. (уперше нову зброю представили фахівцям в останніх числах жовтня того року) Хайрему Максиму, після тривалої роботи, вдалося сконструювати перший зразок кулемета. Попервах Максим працював у США, але згодом переїхав до Великобританії, де спочатку організував власну майстерню, а потім об'єднався з відомою збройовою компанією Норденфельдта. Перше військове випробування кулемета відбулося 1885 р.; 1887 р. Максим пропонує британському військовому міністерству три різні зразки свого кулемета. Тоді ж він уперше одержав невелике замовлення - але не для Британської армії, а для Королівського флоту. Наступні досліди мали місце 1889 р., причому за результатами було вирішено замовити партію кулеметів для кількох піхотних бригад. Далі йдуть випробування кулеметів у різних "колоніальних експедиціях": у "війні проти Матабеле" в 1893-1894 рр., у Читралі (1895 р.), Судані (1898 р.). І лише наприкінці 1890-х років, після майже 15-річних дослідів, у Великобританії було вирішено (вперше у світі) впровадити кулемети в усі польові війська.
Також повільно відбувалося випробування кулеметів Максима і в інших державах: у Швейцарії в 1887-1898 рр., коли там організували перші кулеметні роти; в Австро-Угорщині в 1887-1901 рр.; причому кулемети зрештою було вирішено впровадити лише для фортець. У Німеччині кулемети Максима впровадили в польові війська 1902 р., але оскільки збройовий завод Леві ще 1896 р. придбав патент Максима, прийняття його кулеметів на озброєння німецької армії не зустріло труднощів, і їх виготовили в короткий термін.
У Росії перші відомості про кулемети Максима з'явилися 1885 р., причому Артилерійський комітет Головного артилерійського управління (ГАУ) військового міністерства зробив такий висновок: "Гармату цю не піддавали ще серйозним випробуванням, а тому не можна стверджувати позитивно про придатність … її до стрільби. На перший погляд гармата ця має такі вади: 1) механізм … доволі складний; 2) гармата як одноствольна - невдовзі стане непридатною, якщо від неї вимагатимуть тієї ж швидкості, що й від багатоствольних картечниць; 3) у разі осічки автоматична стрільба припиняється, і … стрілець має витягти невистріляний патрон і зробити наступний постріл обертанням особливої рукоятки; при цьому може статися, що в поспіху затяжний постріл буде сприйнято за осічку, і людина, що взялася за рукоятку, зазнає поранення. З огляду на вищевикладене, Артком вважає, що гармата ця … не може ще конкурувати з наявними системами картечниць…"
Перше практичне випробування провели тільки 1887 р. Досліди показали, що з кулемета Максима за одну хвилину випускалося близько 340 пострілів, і при цьому бувало в середньому вісім затримок; тим часом із п'ятиствольної картечниці Норденфельдта за 1 хвилину випустили 500 куль, а протягом кількох хвилин можна було випускати по 350 куль за хвилину - і без затримок. Крім того, "картечниця" Максима при осічках на деякий час переставала діяти, тим часом як картечниця навіть при псуванні механізму одного зі стволів неспинно стріляла з інших. У результаті було заявлено: "Артилерійський комітет вважає, що картечниця Максима … внаслідок великої складності будови механізму становить великі труднощі до здійснення й застосування на ділі. Тому Комітет не вважає за можливе дати Максиму замовлення, але якби Максим доставив на свій рахунок виготовлену ним гармату калібром не меншим ніж 3-фунтовий (російський артилерійський фунт дорівнює 409,5 г) … то такі гармати могли би бути випробувані. … Якби Максим побажав представити на досліди свою гармату, то ГАУ не дає йому жодних зобов'язань як щодо придбання дослідної гармати, так і прийняття його системи, хоч би якими були результати випробування…"
Звідси видно, що ставлення Артилерійського комітету до кулеметів Максима було дуже стримане - він навіть не вважав за потрібне дати йому замовлення на виготовлення дослідних екземплярів. Це рішення, однак, не схвалив військовий міністр генерал Ванновський, і Максиму все-таки замовили кілька екземплярів кулемета під 4,2-лінійні (10,67 мм) патрони.
Випробування ці не дали задовільних результатів: автоматична стрільба переривалася так часто, що, загалом, за скорострільністю і зручністю поводження кулемет не мав рішуче жодних переваг порівняно з картечницями, які приводилися від руки. Трохи краще працював кулемет, розроблений Максимом для 3-лінійного (7,62 мм) патрона, але й при цьому патроні бракувало енергії віддачі. Рішучого поліпшення було досягнуто тільки запровадженням надульника й потовщенням переднього кінця ствола. Добором діаметра цього потовщення вдалося забезпечити потрібну віддачу рухомих частин кулемета, а отже, і нормальне функціонування механізму. Крім недостатньої віддачі, затримки в дії кулемета часто спричинялися пошкодженнями частин замка. Замок переробили, і після запровадження надульника й нового замка кулемети 7,62-мм калібру, замовлені Максиму, піддали новим випробуванням.
На цій стадії, нарешті, отримали хороші результати - кулемети діяли чудово. Замовлені 12 кулеметів передали для військових випробувань до Туркестанського військового округу. Потім відправили кулемети для придушення "Боксерського повстання" в Китаї.
1901 р. сформували перші п'ять кулеметних рот. Таким чином, від появи в Росії перших відомостей про кулемети Максима до формування перших кулеметних рот минуло 16 років!
Війна з Японією застала російську армію лише з однією кулеметною ротою на Далекому Сході й незначною кількістю кулеметів у фортецях Порт-Артур і Владивосток. Правда, японці (попри поширену й досі думку) перебували ще в гіршому становищі: в них була всього одна кулеметна рота з кулеметами Гочкіса.
Перші ж бої показали велику користь від надання військам кулеметів, і до кінця війни в діючій армії їх було вже 374 одиниці (що перевищувало кількість кулеметів у японців).
Досвід Російсько-японської війни дав різкий поштовх кулеметній справі - з усіма сумнівами в корисності кулеметів було покінчено. Після обговорення матеріалу, даного війною 1904-1905 рр., запанував такий погляд на кулемети:
а) кулемети - могутній вогневий засіб, однаково потрібний і піхоті, і кавалерії;
б) це не тільки "вузько оборонний" засіб, кулемети потрібні і при обороні, і під час наступу;
в) кулемети не є відособленим "четвертим родом зброї" (що іноді передбачалося раніше), вони мають бути знаряддям військ, органічно з ними пов'язаним.
Після Російсько-японської війни всюди у світі почалася інтенсивна робота із впровадження в армії кулеметів і вдосконалення їхньої матеріальної частини. Кулемети ж "Максим", пройшовши низку модернізацій, залишалися на озброєнні в СРСР аж до 1970-х років.