Визначеності в характеристиці того, що відбувається на Сході України, немає й після трьох років бойових дій.
Коли в серпні 2014-го російська армія розстрілювала наших воїнів під Іловайськом, Верховний головнокомандувач української армії заявив з високої трибуни на Хрещатику: "Події останніх місяців стали для нас хоч і не оголошеною, але справжньою війною. Вона, можливо, так і ввійде в історію як вітчизняна війна 2014-го року... Вітчизняна вона тому, що на захист Батьківщини піднялися всі, від малого до старого". Ветеранам Вітчизняної війни 1941–1945 рр., та й усьому старшому поколінню (а також тим, хто "спасибо деду за победу!"), тут би, напередодні святого дня 9 Травня, й заспівати добре відому їм пісню в перекладі Миколи Бажана з одним уточненням:
Вставай, країно гордая,
На подвиг бойовий!
З розбійницькими ордами
Вставай на смертний бій!
Гнилій РОСІЙСЬКІЙ погані
Вженемо кулю в лоб,
І зграї цій непрошеній
Зіб'єм навіки гроб!
Але не співається якось. Та й лютого, що підносить дух, "Смерть російським окупантам!" не чути. Усе надто гібридно, АТОшно. В офіціозі речників АТО йдеться про "російсько-терористичні війська", а наші солдати, за їхніми словами, борються з "сепарами".
На Сході, як переконаний В.Путін, триває громадянська війна. У ній Україна і Росія протистоять одна одній як дві частини єдиного, на думку того ж таки Путіна, але розділеного народу. Тобто розкольники, "сепари", виходить, саме ми? Дивно! А росіяни проводять… антисепаратистську каральну операцію. Адже те, що з такими труднощами було возз'єднано 1654 року, 1991-го знову підло роз'єднали. "Найбільша геополітична катастрофа ХХ століття", - знову ж на думку останнього президента РФ. "Отримавши у спадщину від свого попередника кризову ситуацію, - підкреслює в есе про нинішнього хазяїна Кремля останній його комуністичний мешканець Горбачов, - президент Росії Владімір Путін зумів стабілізувати становище в країні - зберегти російську державність, розпочати процес виходу з економічної кризи, зміцнити міжнародні позиції Росії" (Time, The 100 Most Influential People, 2017). А потім розв'язати, використовуючи ці досягнення (!), війну за відновлення радянсько-союзної (імперської) державності. Криваві чеченська кампанія, грузинська, кримська, донбаська. Бліцкриг новоросії, дякувати Богу, зірвано. Соборна Україна зуміла дати "відбій душителям / Всіх зоряних (євросоюзних. - Є.З.) ідей" (М.Бажан).
І "тепер ми ведемо велику Громадянську війну, в якій перевіряється, чи може ця нація або будь-яка інша, вихована в такому самому дусі й віддана таким самим ідеалам, існувати далі". Чи ця нація буде поглинена гнилим болотом "Русского мира".
* * *
Остання цитата - зі знаменитого Геттісберзького послання Авраама Лінкольна, виголошеного ним 19 листопада 1863 р. на відкритті Національного солдатського кладовища в Геттісберзі, штат Пенсільванія. Говорячи про ідеали, президент наголошує на на свободі й відданості принципу, згідно з яким усі люди створені рівними. А також висловлює сподівання, що "наша нація з благословення Господа матиме нове відродження свободи".
Парадоксально, але за винятком принципу расової рівності все інше цілком органічно звучало б і з вуст президента Конфедерації Джефферсона Девіса (подібне мислене конструювання широко використовується у філософії: наприклад, "можна сказати, що ідеальне суспільство - це грецьке суспільство часів Афінської демократії мінус рабство", С.Марєєв, 2002). Так, сецесія південних штатів цілком підходить під "нове відродження свободи", оскільки звільняє від тиранії федеральної влади точно так само, як 1775 року революція звільнила вчорашні колонії від тиранії британської корони. Тягар визначення ступеня "тиранічності" влади лежить на підвладних. Жителі Півдня кажуть, що у Вашингтоні запанував тиран, - ну, виходить, тиран.
Сам Лінкольн, поки ще не став "тираном", і, виступаючи 12 січня 1848 р. в Палаті представників із приводу війни з Мексикою, наполягав на тому, що "будь-який народ у будь-якій країні, який має силу та бажання, має право повстати, скинути існуючий уряд і утворити новий, який більше йому підходить. Це найцінніше, найсвященніше право - право, яке, ми сподіваємося і віримо, має принести свободу в цей світ. І право це не зводиться до права всього народу країни змінювати уряд. Будь-яка частина такого народу може і має право повстати й утворити своє управління в тій частині території, яку вона населяє. Понад те, більшість таких частин народу має право революційним шляхом придушити меншість, яка живе змішано з ним або десь близько, але протистоїть руху більшості". Класично-романтичні міркування юного (38-річного) революціонера.
У Конституції США батьки-засновники не прописали права штату на вихід з Союзу. Але й не позначили заборони на сецесію. Така правова невизначеність була властива й конституції іншого Союзу - радянського. Принципово відрізняються способи, за допомогою яких було розірвано державний шлюб. У нашому випадку рішення припинити союзні відносини було досягнуто консенсусом; країни-засновники союзу, утвореного 1922 року, денонсували відповідний договір, після чого СРСР припинив своє існування. У Сполучених Штатах більша їхня половина була категорично проти деюнізації.
Уподібнення (платонівський метод пізнання) союзних відносин народів шлюбному союзу чоловіка і жінки все проясняє. Шлюб легко укладається за обопільною згодою. Так само просто можна й розлучитися за взаємною згодою. Якщо ж одна зі сторін заперечує проти припинення союзних відносин, сторони звертаються до суду. Для з'ясування відносин країн і народів таким судом є Божий суд - війна. Ultima ratio природного права, право шаблі. "Это, други, война не военная, / Это Божий свершается суд" (З.Гіппіус).
Божий суд 1861–1865 рр. у Північній Америці йменувався тоді як "громадянська війна", "великий заколот" (the Great Rebellion), "війна з заколотниками" (the War of the Rebellion). Після поразки жителів Півдня, коли війна перейшла в ідеологічну площину (в якій - війні та площині - Південь узяв повноцінний реванш), вищезазначене судилище дістало назву "війна між державами". Уперше переписування історичних термінів зафіксовано у творі Александера Стівенса, колишнього віце-президента Конфедеративних штатів Америки (КША), "Недавня війна між нашими країнами з конституційного погляду" (A Constitutional View of the Late War Between the States, Philadelphia,1868). "У цьому творі Стівенс створює потужний прецедент: між 1890-м і 1940 рр. "війна між державами" стала найбільш прийнятним терміном не тільки на Півдні, а й на Півночі" (J.Loewen and E.Sebesta, 2010).
Ще під час війни Південь робив спроби обстояти свою державну суб'єктність як на зовнішньому дипломатичному фронті, так і в нечастих зносинах із федеральною владою.
3 лютого 1865 р. на борту пароплава Рівер Куїн, що стояв на рейді Хемптон Роудс у Чесапікській затоці, відбулася зустріч президента А.Лінкольна і держсекретаря В.Сьюарда з делегацією жителів Півдня, очолюваної А.Стівенсом.
Напередодні події чутки про неї схвилювали Вашингтон. Багато впливових республіканців побоювалися, що зустріч президента з лідерами заколотників може бути витлумачена як визнання Конфедерації. В обох палатах парламенту почали навіть поширюватися чутки про імпічмент.
А після прочитання Конгресу президентського послання про мирні переговори зал вибухнув оплесками, віддаючи належне "тій чудовій мудрості, з якою президент виконав місію" (N.Brooks, парламентський кореспондент, 1865). Тадеуш Стівенс, лідер радикальних республіканців, визнав свою помилку в оцінці мирних зусиль Лінкольна. "Як на мене, важко було знайти серед наших прихильників людину, яка думає про мирні переговори тоді, коли перемога у війні була такою близькою. Але президент вирішив, що найдоцільніше докласти зусилля в цьому напрямі, і він зробив це у віртуозному стилі, не поступаючись принципами і нашими базисними настановами. Переконаний, що всі, хто думав, що його місія там була нерозумною, віддадуть належне його далекоглядності й патріотизму".
У фільмі Стівена Спілберга "Лінкольн" розповідається про події зими 1865 року. Зокрема й про Хемптонроудську мирну конференцію. Приголомшливий фільм, який на диво точно відтворює події тих днів. Звичайно, уїдливі критики вказали й на кіноляпи: не було тоді слова "снайпер", не було дверних гальм і т.д. Але сцену перетину делегацією жителів Півдня лінії розмежування неможливо віднести до кіноляпів, швидше, до свідомого ідеологічного коригування історії. Творці фільму, які чудово показали в цій сцені мовчазну взаємну ненависть і презирство на обличчях військових парламентерів жителів Півночі та жителів Півдня, не могли не знати, що "коли емісари Конфедерації проходили через лінію розмежування, прямуючи до штабу Гранта, солдати по обидва боки залишили свою зброю, вийшли з окопів і привітали делегацію, гучно скандуючи: "Мир! Мир!" (W.Harris, 2000).
Лінкольн не міг проігнорувати палке бажання миру в країні, яка вже й забула, коли не було війни. Тому й поїхав на мирну конференцію. Але, розпочинаючи прямі переговори з заколотниками, він ні в чому не поступився принципами політики своєї адміністрації.
Геть неприйнятним для Авраама Лінкольна було визнання конфлікту між "двома країнами" (!), на чому категорично наполягав Джефферсон Девіс. Останній, відкидаючи будь-які дипломатичні хитрощі, запропоновані його держсекретарем, ясно й недвозначно проінструктував своїх посланців "дістатися до Вашингтона для участі в неформальній конференції з Лінкольном з питань війни та з метою досягнення миру для наших двох країн". Президент США, зі свого боку, так само ясно й недвозначно проінструктував свого особистого посланця, начальника зв'язку армії США майора Томаса Еккерта, отримати від переговірників з Півдня їхню письмову згоду на проведення переговорів про мир у форматі "одна країна".
Зустріч ідеологічно непримиренних сторін відбулася завдяки посередницьким зусиллям генерала У.Гранта. Головнокомандувач армій США здавна відчував повагу до А.Стівенса (had long admired Stephens) і в листі на ім'я президента США запевнив Лінкольна, що майор Еккерт (який відмовив емісарам у подальшому просуванні) хибно витлумачив слова Стівенса з товаришами. "Я переконався в результаті розмови з панами Стівенсом і Хантером, що їхні наміри є добрими, і їхнє прагнення відновити мир і єдність є щирим... Я боюся, що їхнє повернення без будь-якого виявлення зацікавленості з боку влади погано позначиться на розвитку ситуації".
Проте хоч як довіряв верховний головнокомандувач своєму першому генералові, це ніяк не вплинуло на позицію Лінкольна на переговорах, які відбулися в теплій, дружній обстановці. "Сторони тепло привітали одна одну, що задало подальший тон усій зустрічі. Лінкольн знав Стівенсона ще відтоді, коли був конгресменом, і кілька хвилин на початку конференції два колишні віги згадували своїх давніх знайомий" (W.Harris, 2000).
У наступні хвилини на жителів Півдня чекало розчарування. Гірке настільки, що Хантер у розпачі вдарився в історію, нагадавши, що навіть король Англії шукав компромісу у війні з опозиційною йому армією парламенту, і Лінкольну (тирану-узурпатору, на думку жителів Півдня) годилося б наслідувати такі приклади. "Я не надто сильний в історії, - зі сміхом відповів Лінкольн. - Усе, що я пам'ятаю про Карла, то це те, що зрештою він втратив свою голову".
Розчарованим посланцям залишилося лише доповісти своєму шефу: "Ми зрозуміли від нього, що жодні умови чи положення будь-якого договору або угоди, яка претендує на остаточне врегулювання, не будуть розглядатися ним або укладатися ним з владою Конфедеративних Штатів, оскільки це було б визнанням їхнього існування як окремої держави, чого він не визнає за жодних умов; що жодне перемир'я неможливе до повного відновлення дії Конституції та законів Сполучених Штатів повсюдно в усіх штатах Конфедерації". (Повідомлення підписано: "З найглибшою повагою, Ваші покірні слуги" Стівенс, Хантер, Кемпбел і... Грант. Генерал хотів виявити повагу, але, з огляду на зміст листа, повага сприймається як знущальний сарказм.)
* * *
Божий суд ухвалив свій вердикт через два місяці в містечку Аппоматтокс, штат Вірджинія. З його змістом може ознайомитися будь-хто у відкритому реєстрі судових рішень Історії.