Однією з причин, через які Сталін зажив слави параноїка, є звичка радянських спецслужб переслідувати і вбивати політичних противників не тільки в межах країни, а й поза ними. Список тих, кого вистежували і врешті-решт знищували, широкий - від Симона Петлюри до Льва Троцького.
Уже після смерті Сталіна було вбито Льва Ребета і Степана Бандеру, болгарського дисидента Георгія Маркова. Та за цим списком якось губиться факт, що вбивства політичних противників за кордоном - практика не тільки сталінських часів.
Першим було вбивство Симона Петлюри. 25 травня 1926 р. Самуїл Шварцбард випустив у головного отамана УНР сім куль. Убивцю заарештували, відбувся суд. Під час процесу Шварцбард аргументував свій вчинок помстою за загиблих під час погрому в Україні родичів. У результаті його виправдали. Одним з наслідків "процесу Шварцбарда" стало вкорінення стереотипу про "петлюрівців-антисемітів". Це при тому, що саме Симон Петлюра робив усе від нього залежне, аби спинити хвилю погромів. На самому процесі хибність уявлення про Петлюру як антисеміта спростовував Арнольд Марголін, єврейський науковець і громадський діяч, член української делегації на Мирній конференції у Парижі.
Наступним гучним "українським" убивством стало знищення Євгена Коновальця. Цей замах готували кілька років. Виконавця вироку Павла Судоплатова з допомогою іншого агента ввели в наближене до провідника коло. 23 травня 1938 р. Коновалець зустрівся в Роттердамі з Судоплатовим, якого знав як підпільника Валюха. Той вручив йому в подарунок коробку цукерок. У пакунок була вмонтована "пекельна машинка", яка й вибухнула в руках полковника через кілька хвилин після зустрічі.
Третім був Степан Бандера. Замах Богдана Сташинського 15 жовтня 1959 р. - це п'ята чи шоста спроба знищити провідника ОУН(б). Треба сказати, що станом на 1959 р. підпілля в Україні було фактично розгромлене, а "залізна завіса" перекрила постійний ефективний зв'язок між "краєм" і закордоном іще задовго до того. Відтак виникає запитання - навіщо? Чим міг зашкодити "наддержаві" керівник порівняно невеликої партії в еміграції, про яку поза межами Західної України і таборів у Сибіру мало хто знав в СРСР?
Запитання на кшталт "чим убитий міг зашкодити СРСР?" виникає не тільки у випадку "українських" жертв спецслужб Системи. Постає воно, наприклад, і у випадку Льва Троцького. У квітні 1940 р. ударом льодоруба в голову його вбив агент НКВД Рамон Меркадер. На той час Троцький жив у Мексиці - провінції за мірками тодішніх політичних процесів у світі. Він був лідером однієї з груп марксистів, яка не мала шансів на перемогу у протистоянні з основними конкурентами - сталіністами з Кремля.
Того ж таки 1940 р. знаходять мертвим у нью-йоркському готелі Вальтера Кривицького, колишнього агента таємних служб СРСР. Обставини його загибелі так і залишилися невідомими, хоча Кремль потрапив під підозру відразу ж. У 1960-х долю Кривицького повторив інший "неповерненець" - Віктор Кравченко. 1944 р. він, перебуваючи на посаді уповноваженого з питань лендлізу, попросив політичного притулку у США і отримав його. Написав про своє "совєтське" життя книжку під назвою "Я вибрав свободу", де чи не вперше описав трагедію Голодомору для широкої громадськості Заходу. Після її виходу французька комуністична преса звинуватила Кравченка в наклепі. У відповідь він подав на ФКП до суду і виграв процес. Історія його загибелі така сама, що й Кривицького - смерть за нез'ясованих обставин і підозр, які знову ж таки ведуть у Москву.
Останній резонансний випадок з цього ряду трапився 7 вересня 1978 р.: болгарський письменник-дисидент Георгій Марков загинув після уколу парасолькою, через яку йому впорскнули отруту - рицин. Поліцейське розслідування зайшло в глухий кут. Тільки через роки генерал Олег Калугін заявив, що вбивство було справою рук КҐБ і болгарських комуністичних спецслужб.
Усі загиблі - люди різні: хтось був лідером національно-визвольного руху, (Петлюра і Коновалець), хтось претендував очолити Радянський Союз і тим створював конкуренцію "вождеві" (Троцький). А хтось просто був занадто вже непокірним і небезпечним (Кравченко і Марков). Але жоден з них, за винятком хіба Петлюри чи Коновальця, на момент смерті не становив явної серйозної загрози як СРСР загалом, так і конкретному "вождеві", який на той час очолював наддержаву. Проте всіх їх убили.
Впадає в око цікавий момент - "винних", на думку СРСР, убивали будь-де, через скільки завгодно років, без "строку давності". За Петлюрою ганялися шість років, за Коновальцем - п'ять, за Бандерою - 14, за Троцьким - чотири, за Кривицьким - лише два. Рекорд поставив Кравченко - якщо Кремль і справді причетний до його загибелі, то чекістам довелося переслідувати свою жертву 21 рік.
Фізичне вбивство часто супроводжувалося пропагандистською атакою. Першою жертвою став Симон Петлюра, з якого посмертно зробили антисеміта. Загибель Коновальця і Бандери супроводжували статті, які виразно давали зрозуміти, що їхні смерті - то наслідок внутрішньоукраїнських політичних порахунків.
"Шпага вбиває швидко, отрута - ще швидше, та найшвидше вбивають вуличні пісеньки". Цю іспанську приказку XVI століття теж неодноразово брали на озброєння ті, хто планував усунення небажаних осіб. Класичний приклад - історія Теодора Оберлендера. 1957-го його було призначено на посаду міністра внутрішніх справ ФРН. У минулому він служив у Вермахті офіцером зв'язку між абвером і батальйоном "Нахтігаль", що був укомплектований членами ОУН, якими командував Роман Шухевич. Додатковим подразником для "совєтів" був стійкий антикомунізм Оберлендера і його курс на жорстке придушення різного роду акцій лівих сил. А ці акції радянські спецслужби тоді вже добре навчилися використовувати у своїх цілях (путінський режим також неабияк набив на цьому руку - крайні ліві і навіть крайні праві однозначно підтримують агресивну політику Кремля). Отже, вихід був один - скомпрометувати Оберлендера, а якщо не вдасться, то позбавити його свободи дій і можливих партнерів. Що й відбулося: як із рога достатку посипалися звинувачення у злочинах проти людяності та в прямій участі у злочинах нацизму. І хоча федеральний суд Німеччини 1961 р. довів невинуватість Оберлендера, шлях до політичної кар'єри йому був закритий.
Подібний прийом використали й проти двох відомих противників Кремля у 1970-х - "неповерненця" Віктора Суворова і дисидента Володимира Буковського, якого обміняли на генсека чилійської компартії Луїса Корвалана.
Віктор Суворов аргументовано довів, що так звана Велика Вітчизняна війна - це результат превентивного удару Гітлера, який таким чином вирішив убезпечитися від нападу Сталіна. Що саме Радянський Союз зробив усе можливе для розпалювання Другої світової війни.
Володимир Буковський - один з найпослідовніших критиків СРСР. Але він не стільки критикував минуле Системи, скільки аргументовано доводив, що Кремль анітрохи не змінив своїх кровожерних звичок і що сенс існування Системи - і надалі "нести світло комунізму" в інші країни світу. Всіма доступними засобами і без жодних моральних стримувань. Вершиною критики Буковського є його двотомник "Московский процесс".
Аналізуючи все, що, пов'язане з Радянським Союзом, рішення його керівників, слід пам'ятати, що основним сенсом існування цієї держави-монстра було максимальне розширення територій за будь-яку ціну. Від цієї мети СРСР не відмовлявся ніколи. Нинішня путінська Росія продовжує наступ на цьому "фронті".
А тим часом згадаймо вбивство хоча б колишнього співробітника КҐБ-ФСБ Олександра Литвиненка (отруєний полонієм у Лондоні 2006 р.), який, отримавши наказ убити Бориса Березовського, відмовився його виконати.
Кремлівські "вожді" влаштували своїм підданим настільки безпросвітне життя в атмосфері постійного страху, що будь-яка альтернатива була для них кращою. І єдиним кардинальним рішенням "проблеми" для Системи було знищення будь-якої альтернативи. До цього спонукала й залізобетонна впевненість у власній правоті.
Але ж кращий спосіб змусити перестати боятися нечистого - переконати, що його немає. От і переконували. Світ повинен був бачити сповнену ентузіазму побудову нового прекрасного світу, успіхи колективного господарства, народ, який перемагає у справедливій війні з загарбниками. За такого розкладу кожен, хто чинив опір державі, - це був або божевільний, або ворог людства. І таким кожного "неслуха" й оголошували.
До того ж Радянський Союз належав до суспільств ідеократичного типу. Така державність бачить сенс свого існування у здійсненні певної місії, а її апарат функціонує за принципом "Реальність відрізняється від наших уявлень? Тим гірше для реальності". Для такої держави найстрашніші не фізичні втрати, а просочення у реальний світ інформації про те, що відбувається за її кордонами і чим вона є насправді. Для Радянського Союзу смертним вироком було б навіть мінімальне оприлюднення інформації про те, чим була "держава робітників і селян". Утримати ілюзію можна було єдиним способом - не допускати, щоб у вільний світ потрапляли свідки життя "всередині". Це чудово розуміли ті, хто вигадав фразу про те, що Сталін припустився двох кардинальних помилок: показав Європі Івана, а Іванові - Європу. Свою помилку Сталін виправляв виловлюванням "неповерненців" по таборах переміщених осіб у всій Європі, масовими розстрілами і засиланням до радянських таборів тих, кого вдалося повернути. Його наступники це робили постійними пропагандистськими зусиллями буквально по всьому світі.
У цьому контексті стає зрозумілою система мотивації СРСР при систематичному фізичному або "моральному знищенні" тих, хто начебто й не становив безпосередньої "фізичної" загрози Москві. Усі вони, попри нерівноправні, порівняно зі своїм тоталітарним противником, умови, мали всі можливості поширювати інформацію про те, чим є насправді тоталітарний СРСР. І не боялися використовувати ці можливості. Крім того, вони мали або організаційні можливості, або високий авторитет. Принаймні могли підкріпити власні слова вагомими аргументами і речовими доказами.
Їх убивство усувало "інформаційну загрозу". Бо інакше КҐБ тільки те й робив би, що ганявся б по всьому світі за українськими, польськими, єврейськими, литовськими та іншими емігрантами.
Убивство не тільки "закривало рота" непокірним. Це був чіткий сигнал всім іншим: "Стережіться!" Убивство одного слугувало актом залякування для багатьох. А за відповідної пропагандистської кампанії - приводом спаплюжити їх і маргіналізувати. Невипадкова й практика багаторічних переслідувань. Усі мали затямити - в СРСР пам'ять довга, а руки в "органів" іще довші. Так демонструвалася невблаганність, що теж було частиною залякування. Власне, в такий спосіб СРСР поширював свою практику залякування на вільний світ. І правонаступниця СРСР Російська Федерація продовжує це робити навіть не дуже маскуючись. А вільний світ дає їй поки що недостатньо адекватну відповідь.