Але у священичому одязі я його ніколи не бачила. Він приїздив до нас, веселий, смаглявий, без бороди, мабуть іще тоді, коли був дияконом в одному з храмів селища Капітанівка Новомиргородського району.
Від безпритульного до священика
За радянських часів служити священиком було якось маргінально, непрестижно. Чому ж він обрав такий шлях? У нашій родині ніколи не говорили про це. І лише через багато років я дещо зрозуміла: у Кіровоградському обласному архіві зберігається справа групи священиків, мирян і тодішнього архієпископа обновленської (як її називали в документах НКВС) православної церкви Кирила Квашенка, яких улітку 1937 року звинуватили в участі в контрреволюційній антирадянській організації. Одним з них був і священик храму села Грузьке тодішнього Кіровоградського, а нині Кропивницького району Григорій Ружин.
Але матеріали справи пояснювали тільки небажання родини говорити в радянський час на цю тему. А щодо самого Леоніда Ружина виникло ще більше запитань. У матеріалах вказано, що Григорій Федотович не лише брав участь у контрреволюційній організації, а й підіслав свого малолітнього сина Леоніда (йому тоді було одинадцять) підпалити під час служби храм, щоб викликати обурення парафіян і звинуватити в цьому місцевих комсомольців. Вказується, що міліція провела розслідування цього факту, але так нічого й не виявила. Але в протоколі допиту Григорія Ружина сказано, що він визнає свою вину: так, посилав сина Леоніда підпалити храм...
Про те, якими методами в НКВС змушували визнати вину, нині добре відомо. Очевидно, Григорій Федотович цим визнанням сподівався пом'якшити свою долю, аби не залишити напризволяще дітей. Бо його дружину Варвару (рідну сестру мого діда Степана) заарештували ще 1933-го (її справи в масиві справ репресованих немає). Уже на початку 2000-х її дочка, а моя тітка Марія Двойнікова розповідала, що їхню матір заарештували нібито за "законом про п'ять колосків" і що вона померла в Кіровоградській в'язниці. У їхній сім'ї було семеро дітей. На момент арешту Григорія Федотовича троє ще були неповнолітніми. Найменший - Леонід. Звісно, йому довелося найтяжче.
Голодні, недоглянуті діти виживали хто як умів. Дочка Леоніда Григоровича Клавдія Артеменко пригадує розповідь батька: після арешту Григорія Федотовича дітей вигнали з хати й вивезли за село. Леонід на все життя запам'ятав зірочку на кашкеті того, хто позбавив їх домівки, затишку, батьківської любові. Та зірочка стала для нього символом лиха й зла. Злидні й голод вели його до храмів довколишніх сіл. Лише там він знаходив і прихильне слово, і шматок хліба. Церковні відправи любив і знав, тож з ранніх літ почав прислужувати в храмах, тривалий час був дияконом. І хоча не мав відповідної освіти, уже на початку 1970-х отримав сан священика. Недовго служив у селі Клинове Голованівського району, трохи довше - в селі Глодоси Новоукраїнського району. Та через хворобу, якої тодішні лікарі не зуміли правильно діагностувати, рано пішов з життя.
"Ліквідація Синоду викликала шквал обурення…"
Більшість справ 1937 року притягнуто за вуха й шито білими нитками. Коли рознарядку на "ворогів народу" спускали зверху, а місцеві енкавеесники її виконували і перевиконували, ясна річ, говорити про достовірність "викриттів" можна лише відносно. У ті роки "контрреволюційні" організації викривали по всій країні масово. Здебільшого це були вигадки самих слідчих. Та були й справжні прояви невдоволення радянською владою. Вбити здоровий глузд навіть потужній репресивній системі було не до снаги.
Тож архієпископ Кирило Квашенко, очевидно під диктовку слідчого, розповідав: "Одним из наиболее активных участников нашей организации был Ружин, который, как он мне лично докладывал, сумел организовать и сколотить вокруг церкви актив верующих из числа наиболее антисоветски настроеных лиц, с которыми Ружин поддерживал тесную связь и проводил через них всю работу по осуществлению задач нашей организации. …Ружин также систематически информировал меня о положении в колхозах, о настроении колхозников, при этом также говорил, что он, Ружин, систематически обрабатывает колхозников, которые посещают его по религиозным обрядам - крещение детей и другим, в антисоветском духе, всячески компрометируя колхозный строй, вызывая к нему ненависть колхозников".
У всьому цьому правдою могли бути тільки антирадянські настрої селян і священства, а будь-які обрядові дії - хрещення чи відспівування померлих - апріорі становили загрозу "новому миру", тоді ще не абсолютно "русскому" за формою, але такому по суті.
Свідчення Кирила Квашенка можуть становити інтерес (якщо, звісно, відкинути мішуру про контрреволюцію) з погляду розвитку релігійного життя і нинішнього становлення українського православ'я: "…Был вовлечен в организацию митрополитом Киевским Александром Чекановским в 1935 году. При Греческом соборе (кафедральному храмі УПЦ МП у Кропивницькому. - С.О.) созывал конспиративные собрания, где мы говорили о единении верующих для антисоветской деятельности. Нашей целью также было избрание в состав украинского правительства митрополита Чекановского, а меня - в Кировский (у 1934-1939 рр. місто називалося Кірово. - С.О.) городской совет. (…) Ликвидация Синода в конце 1934-го года вызвала бурю негодования среди обновленческого духовенства, особенно сторонников украинской автокефалии, каковым являюсь и я. Это мероприятие расценивалось как насилие Соввласти над церковью, и подавляющая часть епископов выступила против подчинения Украинской обновленческой церкви Москве. Чекановский же здесь сманеврировал, чтобы добиться своего назначения Киевским митрополитом, внешне признал ликвидацию Синода и автокефалии. (…) Чекановский мне не раз говорил, что давно пора объединиться с тихоновцами перед общим врагом - безверием, проповедуемым Соввластью. (…) Я здесь, в Кирово, находил с ними общий язык".
Та визнання вини не врятувало ні архієпископа, ні інших заарештованих. Буквально за три місяці, 19 жовтня, Кирила Квашенка, Григорія Ружина і священика Грецького собору Михайла Гусаренка розстріляли, інші тринадцятеро отримали по десять років таборів.
* * *
Ця справа потрапила мені до рук, коли вже ні Леоніда Григоровича, ні моєї мами, яка знала адреси його дітей, не було в живих. Тому дізнатися, чи підпалював Леонід храм і як там усе було насправді, ніби вже було й неможливо. Але інша моя двоюрідна тітка - Галя - показала стареньке чорно-біле фото кінця 1940-х років, де зафіксовано зустріч частини нашого великого роду (у прадідів Лавріна й Варлама було по дев'ятеро дітей, а в ніжинського діда Якова - 14. Багатьох знищено, але ж залишилися нащадки - пів-України родичів!). У часи лихоліття старший син Григорія Ружина Дмитро виїхав до Грузії, а після Другої світової завітав у рідний край, зібрав родину - так і залишилася фотографія-пам'ять. У місцевих ЗМІ я опублікувала фото з короткою розповіддю про цю гілку нашого роду. І… відгукнулась онука Леоніда Григоровича Юлія Ружин. Виявляється, його діти (п'ятеро з шести - живі, жива й дружина Марія, у квітні їй виповниться 90!) досі мешкають у Глодосах. Вони й розповівли мені, як усе було тоді, в далеких 1930-х, з підпалом храму.
Якогось року перед арештом Григорія Федотовича православний Великдень збігся з пролетарським святом 1 травня. Віряни, звісно, зібрались у храмі, а комсомольці - неподалік у клубі. Настрій у молоді, очевидно, був на піднесенні, тож вирішили випробувати Божу силу: чи врятує темних вірян? Підпалили храм і підперди двері, аби люди не могли вийти. Та комсомольці, мабуть, не знали, що у вівтарі є вихід на вулицю. Але ж у вівтар стороннім не можна! Отець Григорій, ставши на коліна, попросив у Бога дозволу й благословення на порятунок людей і випустив їх з палаючого храму. А версія про сина Леоніда, якого Григорій Ружин нібито послав підпалювати храм, виявлється, була вигадкою енкавеесівців, які знали про підпал та обурення селян із цього приводу.
Вже пізніше віряни рятували Леоніда від голоду й холоду…