Танки і літаки, артилерія і військово-морські сили, кількість зброї та її технічні характеристики - все це, безумовно, на війні важливо і навіть надважливо, але все ж таки не мертве холодне залізо вирішує і виграє битви. Завжди присутній і людський чинник. Історія знає безліч прикладів, коли купка героїв зупиняла багатотисячні армії. Спартанці царя Леоніда, київські студенти під Крутами - ворогам не допомагала матеріальна перевага навіть у сотні разів (не згадуючи вже про досвід радянсько-фінської кампанії).
Проте - що таке армія без міцного й надійного тилу? Хіба можливий партизанський рух без підтримки місцевого населення? А якщо не просто без підтримки, а й в умовах агресивно-негативного ставлення населення? А як зустрінуть бійців, котрі прориватимуться з оточення? Або розвідників? Непрості запитання…
Банальна фраза, але, безперечно, перемога "кується" в тилу. І дуже важливим тут є ставлення мирних жителів: і тих, хто працює в тилу, і тих, хто залишається на окупованій території, і тих, хто змушений жити у прифронтовій зоні.
"За Родину! За Сталина!" - який фільм чи книжка "про війну" свого часу могли обійтися без цього штампа? Однак і в кіно, і в літературі завжди мають місце і художня уява, і творча вигадка - фантазія авторів і режисерів. У жодному разі не беремо під сумнів першу частину цього твердження, але наскільки правда, що бійці на фронті й трудівники тилу рвалися віддати своє життя або працю саме за "товариша Сталіна"? Як писав В.Набоков, влада і Батьківщина - далеко не одне й те саме.
Згадаймо руйнівну силу репресій, кривавих сталінських зачисток напередодні війни. Злочини правлячої верхівки, масовий терор, величезна кількість безневинних жертв, масштабні соціальні експерименти - колективізація, розкуркулювання, голодомори тощо - призвели до того, що практично в кожній сім'ї були ображені на радянську владу й вороже до неї налаштовані. І самі події початку війни лише примножили число цих ображених, бо каральні органи продемонстрували всю свою нелюдську сутність.
Вже 23 червня 1941 р. нарком держбезпеки В.Меркулов (надзвичайна оперативність!) видав директиву щодо вирішення подальшої долі ув'язнених - евакуація і складання списків тих, кого "доцільно розстріляти". Зрозуміло, що насамперед до категорії тих, кого розстріляти було б дуже "доцільно", потрапили затримані за політичними статтями.
Приречених в'язнів убивали масово: списками, сотнями, тисячами. Тільки на Західній Україні з початком війни знищили близько 20 тис. людей. У трьох в'язницях Львова було замордовано понад 4 тис.політичних в'язнів. І дуже часто не розстріляно, а саме замордовано із середньовічною жорстокістю! Наприклад, у Кременецький тюрмі закатовано 1500 українців: учителів, лікарів, студентів, священиків та членів їхніх сімей. Разом зі священиками загинув і владика Симон. Його смерть була найстрашнішою: "Провівши його голим між ударами рушничних прикладів через вулиці Крем'янця до тюрми, змасакровано його там жорстоко. Звироднілі енкаведисти осмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик і викололи очі". Як на це повинно було реагувати населення, яке століттями виховувалося у християнській традиції?! На їхніх очах по-звірячому катували священика, поважну літню людину, яка нікому в житті не заподіяла зла, а єдина провина, єдиний "злочин" якої був лише у вірі й служінні Богові. Не в одного свідка цього знущання стиснулися серце від болю і руки від праведного гніву.
Кривавий слід лишала по собі радянська влада. Так, поблизу с. Ляцького в Дрогобицькій області понад 500 в'язнів кинули до 36-метрової соляної шахти. В них залишилися сім'ї, діти… Чекатимуть ці люди на Червону армію? Захочуть вони, щоб радянська влада знову повернулася на їхню землю?
І закидала тілами вже наступну шахту? Відповідь очевидна.
Аналогічна картина знищення політичних бранців спостерігалася у всіх регіонах України. Очевидець свідчить про знищення в'язнів у Маріуполі, що на Донеччині: "…у 1941 році тюрма міста Маріуполя була переповнена політичними в'язнями. Коли німці зайняли місто, родичі заарештованих, витягши з дому вчителя німецької мови (щоб перекладав), пішли до німецьких офіцерів із проханням звільнити в'язнів. Німці одразу погодилися, виділили солдатів і всі разом вирушили до в'язниці. По дорозі до натовпу приєднувалися все нові й нові люди... Багато жінок стояли ще з ночі біля в'язниці, очікуючи можливості передати своїм заарештованим дітям, чоловікам або батькам продукти, або що-небудь з одягу... Разом із німцями мешканці міста виламали центральні двері, а потім почали вибивати двері камер. І над містом вибухнуло страшне, нелюдське голосіння. Кричали й ридали жінки. Всі політв'язні навічно залишилися у стінах цієї в'язниці, як і в тисячах інших по всій території України. НКВДисти постріляли і покололи багнетами (заощаджували набої або просто щоб не було чути за межами тюрми) всіх своїх бранців, після чого першими втекли з міста продовжувати свою страшну "службу" задовго до приходу німців. Чоловіки і жінки, старі і зовсім підлітки, майже діти, всі без винятку прийняли безневинно смерть і лежали у переповнених камерах. Було вимордовано близько двох сотень людей. Страшний крик стояв над в'язницею. Матері від розпуки каталися по землі, висмикуючи волосся. Здавалося, що жінки збожеволіли, їхній розум відмовлявся усвідомлювати картину злочину. Якась жінка все ще благала передати її затриманим родичам їжу. Чоловіки й солдати намагалися вивести жінок з тюрми й заспокоїти, але ніяка сила не могла розкрити обійми матері, котра тулила до себе свого вже мертвого сина...".
А наступного дня дехто з родичів замордованих в'язнів, разом зі священиком, який був щасливий з того, що його не встигли стратити, пішли зустрічати німецьку армію з хлібом-сіллю... Принципово - тільки наступного дня пішли зустрічати, коли так наочно побачили злочини радянської влади. Першого дня ніякої особливої радості й близько не було. Та й чого б то радіти - черговий окупант прийшов на твою землю. Дослідники саме із жорстокими зачистками в місті напередодні приходу німців пов'язують і ті факти, що всю війну промислові заводи Маріуполя працювали на Німеччину, і те, що в самому місті активно діяло міцне українське націоналістичне підпілля, якого до кінця так і не вдалося знищити ні гестапо, ні пізніше НКВС.
В самому м. Сталіно (Донецьк) у жовтні 1941 р. кілька ночей безперервно розстрілювали в'язнів. Серед знищених були й поранені солдати-червоноармійці, яких не евакуювали у тил. Німецька пропаганда максимально використала всі злочини, що їх вчинили каральні органи НКВС напередодні і на початку війни. Звісно, все це не додавало місцевим жителям (до того ж багато хто з них мав родичів серед репресованих) любові до радянської влади. А як наслідок - більшало охочих вступити до лав поліції і зменшувалися співчуття й підтримка радянських партизанів.
Швидкий відступ Червоної армії кинуте напризволяще населення теж сприймало неоднозначно. Люди почувалися покинутими, зрадженими. О.Довженко у щоденнику зафіксував численні факти вкрай негативного ставлення населення до відступу армії. Приміром, зустріч із дідом - перевізником через Десну: "ненависть і презирство діда не мали границь…". "Тікаєте, сукіни сини?!" - такими словами проводжав він радянських бійців.
Окремо виділимо події, пов'язані з евакуацією населення та промислових об'єктів. Узагалі, з евакуацією радянське керівництво не поспішало. Дуже вже болісною стала відмова від доктрини війни на чужій території. Так, мобілізаційний план на третій квартал 1941 р. було ухвалено лише 30 червня. Нагадаємо, що на той момент значна частина території вже була в руках окупантів і, відповідно, евакуювати щось, навіть за наявності найкращого плану, вже було неможливо. Першочерговому вивезенню в тил підлягали підприємства, що виробляли продукцію стратегічного призначення, а також сировина, техніка, верстати, продовольство, худоба тощо. Серед цивільного населення - партійна номенклатура і чоловіки призовного віку.
Роботу провели величезну. Тільки один завод "Запоріжсталь" готували до евакуації близько 9 тис. людей. У стислі терміни робітники й інженери демонтували й вивезли в тил устаткування з десятків промислових об'єктів країни. Щоденно на схід відправляли 800–900 вагонів з обладнанням, матеріалами, сировиною.
Поспішність, відсутність навіть орієнтовних планів, швидкий наступ німецької армії, а також практично повне панування ворожої авіації в повітрі - все це призводило до великих втрат. Деякі промислові об'єкти взагалі дісталися німцям неушкодженими - на них не розпочали навіть демонтажу обладнання (наприклад, у Сталінській області). Не кажучи вже про те, що пріоритетне значення надавалося військовим перевезенням - бійців, техніки, набоїв (що цілком логічно в умовах бойових дій). Часто для вивезення як обладнання промислових об'єктів, так і їхніх працівників не залишалося вже ні вагонів, ні вантажівок, ні пального, ні персоналу, ні технічних матеріалів. Приміром, наркомат земельних справ замовляв 72 тис. вагонів для вивезення зерна, а отримав усього 15 тис.
Неузгодженість у діях військового і партійно-господарського керівництва також значно ускладнювала, а іноді й унеможливлювала ефективні дії. Так, в Одесі вирішили, що основну частину вантажів і населення евакуюватимуть морем. Проте військові вже замінували акваторію порту, що повністю паралізувало його роботу. Пізніше проходи відкрили, але всі сили кинули на організацію оборони міста, тому транспортні кораблі відправляли практично без будь-якого захисту авіації, що призводило до величезних втрат. Німці, мов розважаючись, бомбардували й топили ці кораблі. А керівництво Чорноморського пароплавства керувало діями своїх підлеглих з… Ростова-на-Дону (по телефону!), куди вже перебралося подалі від війни. Який Кафка міг би додуматися до такого?!
Як наслідок - великі людські й матеріальні втрати. Тільки завдяки героїзму рядових виконавців - тисяч солдатів і матросів, робітників та інженерів - усе ж таки вдалося вивезти з міста близько 200 тис. т вантажів. Але ворог усе одно захопив дуже значну кількість промислово-технічного потенціалу республіки. Приміром, з радгоспів УРСР устигли евакуювати всього 3182 трактори, а 1187 передати на потреби армії. Понад 10 тис. машин вивезти не змогли, і вони дісталися ворогу. Через паніку й безлад спромоглися евакуювати в тил менше ніж 60% великої рогатої худоби, лише 26,7 - свиней і 14,5% коней.
Мільйони людей були покинуті на окупованій території. Про те, щоб їх евакуювати, ніхто не встиг або не схотів подбати. Прості люди, особливо селяни, евакуації взагалі не підлягали. Так, у шести областях України було заплановано вивезти в тил 57 тис. родин колгоспників (першочергово - партійного активу). Але труднощі з транспортом призвели до того, що вдалося переправити всього близько 10 тис. Усі інші були змушені повернутися додому.
І це в умовах запровадженої тактики "випаленої землі". Зерно вивозили, продовольство знищували. Навіть худобу гнали в евакуацію через засіяні поля, щоб знищити врожай на пні. Майбутнє під німцями було непевним і тривожним. Натомість люди спостерігали, як представники партійного і господарського активу вивозили свої сім'ї й майно. Як їхні вгодовані, пихаті дружини вивозили картини-перини, меблі й коштовності. Замість подбати про евакуацію людей і підприємств, більшість радянської номенклатури зосередилася на вивезенні в далекі тили свого майна і родичів, ігноруючи потреби населення.
Наприклад, партійне керівництво Горлівки підірвало хлібозавод і знищило склади з борошном, після чого в паніці втекло задовго до підходу німців, абсолютно не переймаючись питанням евакуації населення. Проте іноді, навіть за щирого бажання, врятувати людей від німецької окупації не було жодної реальної можливості. Організація евакуації відбувалася виключно на папері - тільки для того, щоб потім, "коли що", відзвітувати з папірцями в руках: "Зробили все можливе!". Наказ евакуювати людей по селах навколо Красного Лиману був (чіткий і конкретний - за 24 години!), але ж не було надано транспорту. А тим часом армія з зазначених населених пунктів погнала на схід усю велику рогату худобу, знищила склади зерна, насіння тощо. Таким чином населення не просто було залишене під німцями, а й фактично позбавлене можливості харчуватися.
Це викликало велике незадоволення людей. "Коні важливіші за людей?!" - обурювалися вони. Селяни навіть з кулаками й ломаками кидалися на представників місцевого партійно-господарського активу, били міліцію. Для виправлення ситуації в район терміново прибули представники НКВС. Бунтівних селян показово розстріляли. Після чого НКВС швиденько вирушив в евакуацію продовжувати свою "роботу", а села так і залишилися покинутими напризволяще… Питання, як мешканці таких сіл, коли в багатьох розстріляли батька, чоловіка або сина, зустрінуть радянських партизанів, гадаємо, залишається риторичним…
Крім того, багато представників партійного і комсомольського активу, вже не вірячи у перемогу Червоної армії, поспішно переглядали свої погляди й переконання. Спочатку вони "не за страх, а за совість" служили Сталіну, а пізніше з не меншим натхненням ставали на службу й до Гітлера. На Ворошиловградщині, у місті Лисичанську, відповідальні посади при німцях посіли саме старі більшовики. Бургомістром став партієць із великим стажем М.Ткаченко, а поліцію очолив теж комуніст - П.Котляров.
Історик М.Коваль наводить приклад, коли в Києві до німців перебіг перший секретар Ленінського райкому партії
І.Романченко. До речі, його залишили під німцями для організації підпільної роботи в регіоні - повинен був організувати підпільний райком. Натомість Романченко видав фашистам усіх підпільників, адреси, паролі тощо. Сам активно допомагав німцям розшукувати - детально описував їхню зовнішність, звички. Промовистий факт: серед підпільників у місті були залишені секретарка Романченка, його шофер, інструктор райкому - отакі "професіонали-диверсанти". Так перший секретар ціною зради врятував своє життя, але як на це реагувало населення, яке пам'ятало його полум'яним ленінцем з понад 10-річним партійним стажем, сказати нині важко.
Такі люди, як хамелеони, легко пристосовувалися до будь-яких умов та обставин, без жодних вагань змінювали свою ідеологію. А їхньою "ідеологією", виходить, було нестримне бажання добре жити за рахунок інших.
Важливий факт: завдання стежити, щоб нічого корисного не залишилося на території, яку захоплює ворог, було покладено на НКВС. Відповідно, це призводило до нових численних і безневинних жертв. Усі стратегічні й промислові об'єкти, які не вдалося вивезти в тил, при наближенні німців мали бути знищені. В умовах безжальної війни це абсолютно виправдано, але коли, гортаючи документи, вчитуєшся в методи, якими все це робилося, з якою зневагою до долі й життя звичайної людини, мимоволі стає моторошно.
Наприклад, коли підірвали греблю Дніпрогесу 18 серпня 1941 р. (що знов-таки стратегічно було цілком обумовлено), то загинули і військові колони, і громадяни, які рухалися по ній у той момент. Зупинити рух солдатів і населення нікому з виконавців і на думку не спало. У Дніпропетровську підірвали хлібокомбінат разом із працівниками, загинули й люди, що стояли поблизу в черзі за хлібом. Вдумаймося: на комбінаті працювала зміна, випікався хліб! Невже не можна було вивести людей на вулицю, попередити?!
В Одесі, відступаючи, затопили частину приморських кварталів разом із мешканцями… Війна все спише - приблизно так могли міркувати ті, хто закладав вибухівку. Адже в радянському суспільстві з його домінантою папірця над людиною, коли мета виправдовувала всі засоби, коли заради химерного "світлого майбутнього" в жертву приносилися мільйони, доля однієї людини чи навіть сотень і тисяч людей злочинців у формі не цікавила.
Зрозуміло, що всі ці фактине додавали людям відданості радянській владі. Шоковані, вони почувалися зрадженими. Чекісти і комісари фіксували серед призваних до Червоної армії бійців такі настрої: "Воювати за радянську владу не варто… Нам вона нічого доброго не дала… Не захищатимуть її і колгоспники, адже в колгоспах живуть набагато гірше, ніж колись у Польщі". Або: "Гітлер переможе СРСР, і життя буде добре. Буде одноосібне господарство і буде продовольство. Якби добре життя у нас було, тоді б наші в полон не здавалися".
Як наслідок - у 1941 р. бійці Червоної армії масово відмовлялися воювати з ворогом. Так, припинили спротив і перейшли на бік німців 89-та й 103-тя стрілецькі дивізії. У серпні 1941 р. добровільно склали зброю і здалися ворогу одразу 300 солдатів 227-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту, 5 вересня поблизу Запоріжжя - близько сотні солдатів 270-ї стрілецької дивізії. Список можна продовжувати.
Іноді такі переходи до ворога відбувалися організовано та ще й під керівництвом вищих офіцерів. Так у серпні
1941 р. командир 436-го стрілецького полку 155-ї дивізії 10-ї армії член Комуністичної партії майор І.Кононов, вишикувавши бійців, запропонував тим, хто має бажання битися з німцями, стати ліворуч, а тим, хто згоден здатися на милість ворогів, стати праворуч. І весь полк, у тому числі й батальйонний комісар (!) Д.Панченко, без вагань став праворуч.
Якщо згадати, що батька Кононова стратили більшовики ще в 1918 р., а в роки "великого терору" було розстріляно троє рідних братів і репресовано багато родичів, то мотиви вчинку майора стають зрозумілими. Можна припустити, що схожий біль у душі мали й бійці, які пішли слідом за своїм командиром...
Управління НКВС у Харківській і Житомирській областях повідомляло керівництву, що відправлені в німецький тил диверсанти-парашутисти добровільно з'явилися в гестапо й видали нацистам усі їм відомі місця дислокації партизанських баз і перейшли на службу до ворога. Історія воєн такого не знала… Сталінська імперія для багатьох людей не мала нічого спільного із поняттям Батьківщина. Не бажали вони воювати за те, щоб і надалі зберігалася влада кривавих вуркаганів. Так провалювалася і мобілізація у Червону армію. Приміром, у Харківській області на призовні пункти з'явилася лише третина тих, кому було відправлено повістки. У Дергачівському райвійськкоматі половина мобілізованих дезертирувала, в Ізюмському таких було 45%, у Чугуївському - 30%. На деякі призовні пункти Ворошиловграда на 16 жовтня 1941 р. з'явилося лише 10–18% призовників.
Як переконливо доводять наведені цифри, не так уже й багато населення рвалося-палало віддати своє життя "за Сталіна". Причому й неявку до військкомату, і прокляття на адресу армії, що відступала ("тікаєте, сукіни сини?") - усе це можна зарахувати до пасивного опору радянській владі, але мав місце й активний. У низці прикордонних районів спалахнули антирадянські повстання. Ще до появи німецьких військ повстанці фактично контролювали 11 районних центрів і багато містечок. Було захоплено кілька військових складів Червоної армії. Трофеями стали 15 тис. рушниць, 7 тис. кулеметів, набої, гранати тощо.
У Львові, Чернівцях та деяких інших великих містах повстанці вели активні перестрілки з частинами Червоної армії, але захопити міста їм не вдалося. Хоча таки завдали дошкульних ударів по частинах, що відступали, а також заволоділи значними трофеями. Так, у Тернополі група з 600 повстанців у результаті тривалих успішних боїв здобула багато зброї, військового обладнання, автомобілів тощо. А, приміром, червоноармійцям, які потрапили в оточення поблизу села Мужилів, на початку липня довелося вести бої не з німецькими частинами, а з місцевими партизанами. Як наслідок - близько 200 червоноармійців потрапили в полон, а потім були передані німцям. Надзвичайно показовий той факт, що роззброєння загонів Червоної армії відбувалося за активної підтримки місцевого населення. Селяни не просто допомагали повстанцям, забезпечуючи їх харчами або надаючи інформацію щодо пересування бійців ЧА, а й часто, не чекаючи підходу партизанів, самі вступали у сутички, використовуючи замість зброї сільськогосподарське знаряддя. Фактично починалася нова Коліївщина - селяни з вилами й косами билися з військовими частинами. Земля горіла під ногами Червоної армії…
Отже, радянська влада роками свого кривавого правління, масштабними репресіями, знищенням "неблагонадійних політичних злочинців", злочинною евакуацією-ліквідацією фактично перетворила частину населення на вимушеного союзника окупантів, і саме Червона армія, а не німецька, іноді змушена була вести війну на два фронти - і з частинами вермахту, і з місцевими повстанцями.
Не тільки для України це стало характерним явищем. Пам'ятаємо, як О.Солженіцин у книжці "Архіпелаг ГУЛаг" описував настрої російського населення. Приміром, у селі Рязанської області реакцією на промову Сталіна від 3 липня "Брати і сестри…" був грубий жест когось із селян, матірна лайка й регіт натовпу на підтримку… Або провал агітування висланців йти на війну захищати "вітчизну": "Ваше отечество, вы и защищайте, говноеды!"…
Насамкінець знову процитуємо О.Довженка: "Часом думаю, ой як же ж багато дали ми Гітлеру для агітації проти себе. І що найбільше шкода - в таких речах, де нічого заперечувати і де, по суті кажучи, ніколи він не повинен би мати для себе навіть скориночки"…