Талант і доля - ось що потрібно, щоб відбутися в мистецтві. Можна сперечатися, дається це зверху чи підвладне волі самої людини, але факт, що в київського архітектора Йосипа Каракіса (1902–1988) було і те, і те.
Класиком його вважали ще за життя, хоча жодних престижних звань - академік, лауреат, депутат тощо, якими були відзначені деякі його колеги, - він не мав. Максимум - звання доцента в інженерно-будівельному інституті. Єдина, мабуть, офіційна нагорода в його послужному списку, - шкіряне пальто, яким 1931 року архітектора нагородило командування Київського військового округу "за активну участь у проектуванні та будівництві" Будинку офіцерів у Києві.
Не знаю, чи обтяжувала його відсутність формальних відзнак. Він був людиною філософського штибу і вмів розрізняти головне й наносне. Гадаю, ідеї Корбюзьє, якими він захоплювався аж до середини 1970-х, цікавили його набагато більше.
* * *
Що більше я розмірковую про Йосипа Каракіса (а так сталося, що багато зведених ним будівель у центрі Києва - мої добрі "сусіди" по вулиці й району протягом ось уже майже півстоліття), то більше виникає запитань.
Чи був він щасливий у професії? Мабуть, так. Більшість його проектів не стали "будинками, що не відкидають тіні" (найбільшою драмою архітектор вважав неспоруджені будинки).
Навпаки, переважну більшість проектів Йосипа Юлійовича було реалізовано. Причому багато з них визнано в незалежній Україні пам'ятками архітектури. Згадаємо тут лише київські Центральний Будинок офіцерів Збройних сил України, ресторан "Динамо", Національний музей історії України, житловий будинок воєначальників на вулиці Інститутській, 15–17, дитячий садок №1 "Орлятко", а також готель "Україна" в Луганську.
Хоча за життя саме через ці будівлі - а точніше, через їх належність до конструктивізму, який одного разу вийшов з політичної моди, але не перестав подобатися Йосипу Каракісу, - зодчий мав чимало неприємностей: був затаврований як "український буржуазний націоналіст", а потім - як "безрідний космополіт". Відтак його вигнали з роботи, а на ім'я наклали заборону. І ще довго газети публікували фото його дітищ, не вказуючи прізвища автора. Хоча прізвища інших архітекторів називали.
Чи була його доля трагічною? Це як подивитися. З одного боку, доля великого майстра сама по собі трагічна, так уже влаштований цей світ. З іншого - Йосипу Каракісу певною мірою пощастило. Він кілька років був в опалі, але його не заарештували і не вбили...
Якось уночі за ним приїхав енкаведистський "чорний ворон" і суворі товариші в червонозоряних кашкетах відвезли його в пітьму невідомості, однак усе скінчилося порівняно вдало. Йосип Юлійович зумів довести слідчому, що аварія, яка сталася в київському ресторані "Динамо" (після банкету, на якому було присутнє командування Київського військового округу, у залі чи то обвалився тиньк, чи то впала стеля), не є ні терактом, ні злим заміром архітектора.
Причиною того, що сталося, було порушення технології під час будівництва, про що зодчий вчасно інформував начальство, але його тоді не послухали. Каракіса відпустили.
* * *
Кожному справжньому майстрові має поталанити двічі. Перший раз - із вдалим розташуванням зірок на життєвому і творчому шляху, за якого він зміг би реалізувати свій дар повною мірою.
Далеко не всім це вдається. Про багато кого потім згадують зітхаючи: "Його потенціал був набагато більший, але...", - і пауза. Ця пауза може означати багато чого: деструктивний політичний клімат у країні, складні сімейні обставини, невміння долати життєві негаразди, хвороби, особисту інертність. А то й просто відсутність людей, які зрозуміють і підтримають.
Вдруге майстрові має поталанити з біографом. Людиною, яка пояснить широкому загалу правила життя свого героя, допоможе зрозуміти, які життєві голгофи довелося подолати талановитій людині. Простіше кажучи, виведе формулу її долі. І тоді в майстра розпочнеться друге життя - іноді успішніше, ніж перше.
Йосипу Каракісу пощастило. Його біографу Олегові Юнакову вдалося те, що вдається небагатьом. Багаторічна кропітка праця дослідника увінчалася солідною книжкою "Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба" обсягом - оцініть! - 544 сторінки.
Автор ретельно зібрав спогади, фотографії, документи, ескізні проекти, начерки, рисунки, газетні й журнальні публікації - все те, що дозволяє простежити життєвий і творчий шлях архітектора. Побував у містах, де будував Й.Каракіс, сфотографував його творіння. Спеціально для книжки взяв низку інтерв'ю - наприклад, у письменника Олександра Каневського про київський ресторан "Динамо" або в архітектора Олександра Рапопорта про житловий масив "Соцмісто", який побудовано в Кривому Розі за проектом Й.Каракіса.
Власне, біограф зобов'язаний пройти слідами життя свого героя, бути уважним до найдрібніших деталей. Вміння подивитися на навколишній світ очима того, чиє життя переповідаєш іншим, - ключове. У той момент, коли дослідникові здається, що він знає про свого героя все (ну або майже все), рука мимоволі тягнеться до пера.
І отут запитання - як біограф розпорядиться своїми знаннями? Стане суддею героєві книжки? Чи, навпаки, адвокатом, а то й глорифікатором?
Олег Юнаков обрав найправильніший, як на мене, варіант - він ніби дистанціювався від героя своєї оповіді: докладно розповідаючи про нього, не намагається виставляти оцінки. Зрозуміло, симпатизує зодчому (інакше навіщо писати книжку?), але зберігає нейтральність і нічого не нав'язує. Усі висновки біограф пропонує зробити самому читачеві.
Лише одного разу О.Юнаков відійшов від принципу нейтральності - на тих сторінках, де спростовує несправедливі докори на адресу Й.Каракіса, які пролунали на початку 1990-х, коли сам архітектор, уже покійний, не міг відповісти наклепникам. За нього це зробив біограф, спираючись на реальні факти, а не вигадки.
* * *
Книжка чудова ілюстрована - у ній понад 1000 фотографій, рисунків, креслень, ескізів. З них близько 800 - з сімейного архіву Й.Каракіса (дочка архітектора виступила редактором і науковим консультантом книжки). Більшість ілюстрацій публікується вперше.
Автор вдало використав старий, але який довів свою ефективність, прийом - на багатьох сторінках встик подано архівні й сучасні фото, зняті з однієї точки з інтервалом у кілька десятиліть. У них - не тільки впізнаваність об'єкта, а й наочна ілюстрація руху часу. Гарні й досить інформативні спеціальні вставки - зображення з розширеним текстовим коментарем. А ґрунтовні посилання на численні джерела інформації підтверджують добротність проробленої роботи.
Та особливо цікаві, звичайно, архітектурні проекти Йосипа Каракіса. Коли розглядаєш його початкові задуми, а потім дивишся на те, що побудували, і порівнюєш із тим, який вигляд має ця будівля сьогодні (найчастіше змінено пропорції, засклено балкони, замуровано ніші, перефарбовано фасади), розумієш, що Київ - місто вбитої архітектури. Усе замислювали набагато цікавішим, гарнішим, досконалішим і за формою, і за змістом.
Наприклад, житловий будинок командного складу Київського військового округу в Георгіївському провулку, 2. За задумом, ріг будинку, який виходить на Володимирську вулицю, вінчали вишукана аркада з чотирма обелісками по кутах та ажурна башточка (на фото 1950-х рр. їх добре видно). Але потім башточку з аркадою чомусь демонтували, збіднивши зовнішній вигляд будівлі. Зник елегантний "перегук" із дзвіницею Софії...
Щоправда, анекдотична історія про те, що причиною поспішного демонтажу стало нібито недоладне запитання польського лідера Владислава Гомулки, який поцікавився в Микити Хрущова: "А що це за церквиця на даху будинку?", - як на мене, чергова київська байка. Що й не дивно: стародавнє місто багате на подібного роду сюжети.
Хай там як, а прекрасну башточку розібрали. І тепер маємо те, що маємо, - гарний будинок, але без тієї витонченості, яку запропонував архітектор.
На жаль, у Києві відсутня практика добудовувати споруди відповідно до первісного задуму (хіба що Гостиний двір є, та й то із застереженнями, винятком із цього правила). А шкода. Столиця України стала б гарнішою і затишнішою. Не кажучи вже про туристичну її привабливість.
* * *
У роки повоєнного цькування архітектор зазнав важких поневірянь. Вигнаний звідусіль, він залишився без заробітку й без професійних перспектив. Сім'я перебивалася на невелику пенсію матері Й.Каракіса. Сам він займався тим, що вирізав трафарети, за якими його дружина набивала візерунки на скатертинах. Готову продукцію в них купувала артіль.
Що ж, якщо країна не використовує талантів своїх громадян, то чи маємо дивуватися з того, що рано чи пізно вона розвалюється? Адже річ не тільки в Й.Каракісі. Скільки в нас зацькованих, замучених, позбавлених професійної реалізації, а часто свободи та й самого життя, українських письменників, художників, музикантів, учених...
Зазначу, що опальний метр не нарікав на життя і не намагався експлуатувати комфортний для багатьох образ жертви. Життєві випробування приймав з гідністю, хоча це було непросто. "Але ж могло бути значно гірше, - якось сказав він своєму учневі Валентину Єжову, згодом академікові архітектури. - Готували Колиму. Я відбувся легким переляком".
Утім, була в Йосипа Юлійовича в ті роки ще одна стаття доходу, досі мало відома. Зазирнімо в книжки з історії Київського метрополітену. І в радянських джерелах, і в нещодавніх виданнях немає згадок про Й.Каракіса. І, судячи з усього, даремно.
1952 року, коли зодчий уже був в опалі, до нього раптом приїхав голова Спілки архітекторів УРСР Григорій Головко - вночі, щоб не бути поміченим колегами: контакт з "націоналістом" і "космополітом" у ті часи міг дорого обійтися.
Гість попросив допомогти з проектами станцій майбутньої київської підземки - саме оголосили творчий конкурс. Йшлося про "допомогу" на умовах анонімності (прізвища Каракіса зі зрозумілих причин не можна було заявити), зате за гроші, яких так потребував Йосип Юлійович. "Я цю роботу оплачу!" - підбадьорював голова творчої спілки.
Каракіс виконав завдання. Сановний замовник забирав креслення також уночі - тепер він боявся ще й того, щоб не розкрилося справжнє авторство проектів. Розробки Йосипа Юлійовича подав на конкурс як свої. Щоправда, роботу оплатив.
Які саме станції неофіційно проектував гнаний зодчий, ще треба уточнювати. Та коло їх, схоже, можна окреслити вже й зараз - Головко значиться автором станцій "Політехнічний інститут", "Святошин", "Університет". Причому фасад останньої справді нагадує творчий почерк Й.Каракіса...
* * *
Архітектор був відданий Києву, це було "його" місто. Він його відчував і розумів.
Так, йому доводилося проектувати не тільки для Києва, а й для Харкова, Донецька, Луганська, Краматорська, Лисичанська, Сєвєродонецька, Кривого Рогу, а також для Ташкента, Махачкали й інших міст тодішнього СРСР.
Однак жити, дихати, творити він міг тільки в Києві - місті, кажучи словами поета, "знайомому до сліз". Місті, яке він полюбив, - одного разу і на все життя.
На пропозицію 1953 року очолити кафедру архітектурних конструкцій у Львівській політехніці Й.Каракіс відповів відмовою. І це після кількох років опали, безробіття, безгрошів'я... У Львові обіцяли гідну зарплату й квартиру. Не поїхав. Він не знав "формули" того міста. А Києва - знав.
Щоб оцінити клас зодчого, достатньо порівняти його проектні пропозиції різних років щодо забудови Подолу, Оболоні, Батиєвої гори з тим, що в результаті спорудили за іншими проектами. Нивки, до речі, могли бути зовсім іншими - незрівнянно кращими.
Особливо шкода Подолу. У пропозиціях Й.Каракіса (1966), які тонко враховували самобутній рельєф місцевості, місто ніби "розкривалося" до Дніпра. Зараз же, як бачимо, його бездумно затуляють від річки. Шкода, місто могло бути набагато гарнішим...
* * *
Іноді, гортаючи сторінки, які розповідають про історію проектування та спорудження тієї чи іншої відомої будівлі, спорудженої за проектом Йосипа Каракіса, - а Олег Юнаков у своїй книжці приділяє багато уваги цій темі - заскочуєш себе на тому, що хотілося б також довідатися, які відомі люди жили в цих будинках. І як склалася подальша доля самих будівель.
Розумію, що ці запитання не до біографа архітектора. Але для повноти картини цього дуже бракує. Утім, цікавість стосовно долі будинків почасти задовольняє таблиця "Перелік основних реалізованих об'єктів", що розміщена наприкінці книжки. У ній подано 59 об'єктів - далеко не весь доробок Й.Каракіса, а лише та його частина, яку автор книжки вважає найбільш істотною - причому зруйновані споруди, а також спотворені будинки виділено для зручності сприйняття різними кольорами.
Залишилася непоміченою істориками архітектури творча співдружність Йосипа Каракіса з художницею та правозахисницею Аллою Горською. А було це 1965 року, коли зодчий разом з ученим-гігієністом Семеном Познанським розробив проект експериментальної школи.
Передбачалося, що в малят уроки будуть коротшими, ніж у старшокласників, а перерви - частішими. Тому прямо з класу (знову ж таки експериментальної форми - квадратної) був вихід в окремий внутрішній дворик, де дітвора могла погратися. Усе було продумано так, щоб галас в одному локальному дворику не був чутний в найближчих і не заважав урокам в інших класах.
Спочатку школу планували побудувати в Києві, але зрештою побудували в Донецьку.
Попри те, що "згори" вимагали на всьому заощаджувати, архітектор домігся можливості художньо оформити шкільну будівлю. Монументально-декоративні панно виконувала група художників, до складу якої входили, серед інших, Алла Горська, її чоловік Віктор Зарецький і Надія Світлична, сестра поета і дисидента Івана Світличного, заарештованого, до речі, того ж таки 1965-го.
На жаль, нині будівля експериментальної школи занедбана. Скільки вона ще простоїть - ніхто не знає... Шкода.
* * *
Окремо скажемо про розділ книжки, який розповідає про участь Йосипа Юлійовича в конкурсі проектів пам'ятника в Бабиному Яру, що був оголошений 1965 року. Річ навіть не в тому, що саме розробка Йосипа Каракіса у співавторстві з чудовим київським художником-графіком Зіновієм Толкачовим видається особисто мені найбільш вдалою.
Проблема в іншому: повної історії спорудження найпершого пам'ятника в Бабиному Яру (як, утім, і всіх інших монументів, установлених там) досі не написано. Але ж пропозиції на конкурс надійшли від багатьох видатних архітекторів, скульпторів, художників. Була неабияка конкуренція, вирували пристрасті, виникали суперечки.
У підсумку знайшли номенклатурне "соломонове рішення": конкурс згорнули (діячам з ЦК КПУ всюди ввижалися приховані сіоністи, а тому перелякані партійці боялися в конкурсних проектах "неконтрольованих підтекстів") і перейшли до кулуарних рішень - розробку остаточного проекту та його реалізацію доручили скульптору, який не брав участі в конкурсі.
Ця повна загадок історія ще чекає свого вдумливого дослідника. Юнаков же пролив світло на її частину, що стосується трьох конкурсних проектів Йосипа Каракіса. Тим паче, в кулуарах подейкували, що один з них, виконаний у співдружності зі скульптором Євгеном Жовніровським, журі визнало переможцем.
* * *
Буває, майстер залишається в історії як автор одного-єдиного творіння. По приклади далеко ходити не треба. Однак Й.Каракіса ця доля оминула. Він - автор багатьох знаменитих будівель. Його професійна репутація завжди була на висоті. Навіть у роки опали.
Зазначу важливу особливість Йосипа Юлійовича як людини й митця. Попри всю складність сталінської "розстрільної" доби, він не гнувся. Коли невдовзі після війни почалися ідеологічні проробляння і за неписаними правилами слід було з трибуни визнавати справедливість партійної критики, публічно каятися, Каракіс вчинив по-своєму. Сказав лише, що жив і працював чесно. Каятися в неіснуючих гріхах не став. Щоб так поводитися, треба було бути дуже мужньою людиною.
Повертаючись до чудової за змістом книжки Олега Юнакова "Архитектор Иосиф Каракис. Жизнь, творчество и судьба", не можна не сказати і про її поліграфічну ошатність - чудовий крейдований папір, сучасний дизайн, зі смаком оформлена обкладинка. Поважний обсяг видання наочно демонструє значущість творчої спадщини Йосипа Каракіса, його внесок в українську архітектуру ХХ століття.
Єдине, про що можна пошкодувати, - то це про відсутність меморіальної дошки Йосипу Каракісу на фасаді будинку в Рильському провулку, 5, де він мешкав упродовж чотирьох з половиною десятиліть. Але це вже питання не до автора книжки, а до всіх нас.