Писати про антипольську операцію Української повстанської армії (УПА) на Волині 1943 р. - усе одно, що тримати розпечене залізо. Великий біль та опіки до самих кісток. Пам'ять про події 70-річної давності ще така жива, що емоції з плином часу не вщухають, а лише зростають. Зокрема тому, що багато хто зацікавлений, аби ця рана ніколи не загоїлася. Для правих кіл у Польщі антипольська чистка - це "замовчуваний у ПНР і сучасній Польщі геноцид". Тим часом від 1980-х років видано сотні книжок, улаштовано десятки наукових конференцій, створено документальні фільми, встановлено пам'ятники… Десять років тому польський і український парламенти ухвалили спільну резолюцію щодо тодішніх подій. Чимало зусиль до цього доклали президенти обох країн. До примирення й прощення в спільному посланні закликали єпископати Римо-католицької у Польщі та Української греко-католицької церков.
У Польщі озвучують фантастичні цифри жертв УПА (300–500 тис.), а пацифікаційні операції польського підпілля проти українців називають "відплатними акціями". В країні над Віслою найважливішою публікацією з цієї теми залишається видана 2003 р. двотомна праця Еви і Владислава Семашків "Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939–1945 рр.". Автори у своїх висновках спираються на розповіді свідків і спогади, звідки й кричущі помилки. У відповідь в Україні опубліковано кілька праць, у яких на основі спогадів українських мешканців окремих селищ повідомляється власна статистика польських (число дуже занижене) та українських жертв (кількість - різко вгору). Якщо бути послідовними, то треба зважати й на українські спомини та кількість жертв, що з них випливають.
Деякі українські автори - через те що бракує документів УПА про знищення польських колоній і сіл - ставлять під сумнів відповідальність українського підпілля за винищення цілих сіл та організований характер операції. Історики, журналісти й політики, які підтримують цю тезу, "захищають честь мундира" і звинувачують селянські маси - мовляв, їх охопило шаленство вбивства в умовах безладдя на Волині. І нібито не розуміють, що зміцнюють найгірші стереотипи щодо власного народу. Погано, коли почуття образи загальмовує процес примирення поляків з українцями.
Осягнути те, що відбулося, нам "допомагають" росіяни. 2012 року побачило світ двотомне видання (на 2 тис. сторінок), присвячене українським націоналістичним організаціям у період Другої світової. Публікація є результатом співпраці восьми архівних установ РФ. Учасники українського незалежницького руху (та його головна сила - бандерівська фракція Організації українських націоналістів, далі - ОУН(б), і УПА), згідно з фундаментальною тезою видання, співпрацювали з німцями, брали участь Голокості, вбивали поляків на Волині і Східній Галичині, замордували тисячі українців. Цю тезу прийняли ідеологи й політики чинної української влади та "кресові кола" в Польщі, що пов'язані з вихідцями з так званих кресів (територій сучасних Західної України, Західної Білорусі та Південної Литви).
Але, всупереч намірам високопоставлених натхненників згаданого видання, частина документів потребує перегляду поглядів на низку ключових питань, зокрема щодо генези УПА та подій на Волині 1943 р. Вони - пазли, яких бракує для складання цілісної картини.
Відповідно до лінії боротьби
У другій половині 1942 р. Москву турбували три явища: антинацистська діяльність українських незалежницьких організацій, зокрема ОУН(б), спричинена жорстокою політикою окупантів (із країни "витискали" продовольство, сировину й людські ресурси); пропозиція українських підпільних структур співпрацювати з СРСР у спільній боротьбі з Німеччиною; переговори з польським підпіллям, що їх вели ОУН(б) і греко-католицький львівський митрополит Андрей Шептицький. На ці три тенденції Кремль відповів операцією.
Про антинімецькі настрої і діяльність Українського руху опору 18 вересня 1942 р. повідомляла СД (нацистська поліція безпеки): "Особливо вираженою в бандерівському русі є ворожість до німців. Неодноразово наголошувалося на тому, що необхідно прогнати німців із країни. З нагоди усунення спроби повстання у Кам'янці-Подільському та околиці встановлено, що до нелегальних груп опору належать не лише члени групи Бандери, але і комуністичні функціонери, які працювали під прикриттям українського освітянського об'єднання "Просвіта".
Після нападу Третього Райху на СССР радянські спецслужби розпочали великомасштабні диверсії, саботаж і партизанську війну. Серед їхніх керівників виокремлю Павла Судоплатова (у 1942-1945 рр. - голова Четвертого розвідувально-диверсійного управління НКВД). Будучи фахівцем із боротьби з українським націоналістичним рухом, у травні 1938 р. він убив лідера ОУН полковника Євгена Коновальця.
Судоплатов 9 грудня 1942 р. відправив на ім'я заступника начальника Третього управління НКВД І.Ільюшина записку, в якій коротко виклав історію ОУН. Після арештів у липні-вересні 1941 р. (у відповідь на проголошення ОУН(б) 30 червня у Львові незалежності України) бандерівці пішли в підпілля. "Бандеровцы, - констатував Судоплатов, - в своих нелегальных газетах и листовках стали призывать украинцев к борьбе против СРСР, Германии и всех иностранцев. (...) В разных городах Западной Украины бандеровцы попытались организовать массовые демонстрации и выступления против немцев с требованием "самостийной Украины". 7 сентября 1942 г. немцы расстреляли такую демонстрацию во Львове, в результате чего было 20 человек убитых и много раненых. В Ровно было схвачено и расстреляно около 40 чел. (...)
Уйдя в подполье, бандеровцы очутились в довольно тяжелом положении. На территории всей оккупированой Украины и, в частности, на Волыни немцы, особенно за последнее время, усилили репрессии, так как столкнулись с противодействием украинцев при осуществлении своей налоговой политики и других мероприятий. В частности, это относится к вывозу рабочей силы в Германию.
Бандеровцы увидели, что население начинает оказывать активную поддержку советским партизанам, действующим на Правобережье Украины.
Под влиянием этих факторов бандеровцы и некоторые другие националистические партии Западной Украины приняли решение установить контакт с СРСР и поляками для совместной борьбы против немцев". Як приклад Судоплатов подав декларацію співробітництва, яку склав Тарас Бульба-Боровець групі НКВД, що оперувала в Рівненській області.
На документі була така резолюція: "1. Тов. Литкенсу. Используя все имеющиеся ориентовочные материалы было бы целесообразно, учитывая противоречия, разработать план наших оперативных мероприятий на нашей територии и в тылу противника по линии борьбы. Переговорите со мной. 11/XII/42 г." (виділено мною. - Авт.).
Контакти з українським підпіллям встановив підполковник Антон Бринський ("дядя Пєтя"), командир партизанської бригади особливого призначення ГРУ (Главное разведывательное управление). ОУН(б) - повідомляв він у липні
1943 р. З.Калініну та П.Шмакову з Білоруського штабу партизанського руху про ситуацію з початку цього ж року, - орієнтується на Сполучені Штати, бо вважає, що Німеччина програє війну, СССР буде зруйновано, а Англія втратить своє значення. У контексті радянсько-німецької війни ОУН(б) залишається нейтральною, борючись із німцями, але не веде "активної боротьби, незважаючи на те, що їх німець ганяє й спалює їхні села".
"В январе месяце, - рапортували Калінін і Шмаков командуванню БШПР, - т. Бринский сообщил о существовании националистической организации бандеровцев и просил разрешения из Москвы встретиться с представителями этой организации и присутствовать на их конфренции [ідеться про Третю конференцію ОУН(б) наприкінці лютого 1943-го]. На конференцию ехать ему не разрешили, а с представителями бандеровцев "Галицким" и "Ястребом" т. Бринский встретился и, по его рассказу, узнал от них их программу и направление, после чего он решил начать работу, поставив перед собой цель: добиться нейтралитета бандеровцев в борьбе партизан с немецкими захватчиками, спровоцировав их на борьбу с немцами, и разоблачить перед местным населением, как невольных пособников немецким захватчикам.
По рассказу т. Бринского, ему удалось в этом деле достичь определенных результатов. Например:
1. К встрече представителей партизан с бандеровцами на хуторах Озерецких, Рафановского района, партизаны тщательно готовили актив из местного населения, после чего актив радушно встречал партизан, а от программы бандеровцев отворачивался (…)
2. Полиция, находившаяся под влиянием бандеровцев, против партизан не выступала и не мешала партизанам работать.
3. Находившийся под влиянием бандеровцев украинский батальйон, одетый в форму "СС", должен был отправиться на фронт, но под влиянием партизанской агитации значительная часть солдат перешла к партизанам и часть к националистам, и только незначительная часть была отправлена на фронт.
4. В доказательство дружбы партизаны потребовали от бандеровцев освободить из Ковельского лагеря военнопленных, из тюрьмы - заключенных. В марте месяце 1943 г. бандеровцы это требование выполнили: освободили из лагерей военнопленных и гражданских лиц и из тюрьмы - заключенных. (…)
6. Путем провокаций партизанам удалось натравить немцев на полицию. Много полицейских Волынской области, в том числе и бандеровских, было арестовано и расстреляно. Тогда полицейские ушли в лес и на требование немцев в возврате ответили отказом. Недовольное население Волынской области действиями немецких властей подняло восстание против немцев.
На совещании в Ровно и Луцке руковолители бандеровцев в этом конфликте обвинили большевиков, призывали к тому, чтобы эти конфликты больше не повторялись, но все же полицейские продолжали находиться в лесу.
Относительное примирение между партизанами и бандеровцами продолжалось до весны 1943 г. Позже один Пинский отряд т. Герасимова поймал группу националистов с оружием, часть из них, в том числе главаря, расстреляли. После этого бандеровцы стали относиться к партизанам недоверчиво и вести с ними борьбу…" (виділено мною. - Авт.).
Удару по українському збройному підпіллю було завдано згідно з директивою від 28 лютого 1943 р. В.Меркулова, першого заступника голови НКВД, - документ розіслано керівникам республіканських НКВД і командирам спецгруп. Директиву супроводжувала спеціальна "ориентировка" щодо "використання німцями українських націоналістів на тимчасово окупованій території та їхній антисовєтській роботі".
Зміст документа підтверджував оцінку, яку містила записка Судоплатова про початок боротьби ОУН(б) проти фашистських окупантів під гаслом "За незалежну Україну без німців". "Известны… случаи, когда действующие на Украине партизанские отряды обнаруживают нелегальные группы оуновцев, скрывающихся от преследования немцев. Среди этих нелегалов-оуновцев отмечены тенденции к установлению контакта с партизанскими отрядами для совместной борьбы против немцев.
Антигерманские проявления со стороны украинских националистов вызывают беспокойство немецких властей. Верховное командование германской армии издало ряд приказов, в которых, квалифицируя бандеровцев как "украинцев", ведущих нежелательную политическую деятельность, предложено "задерживать и арестовывать" их".
Як доказ пронімецьких настроїв серед українських націоналістів подавалися агентурні донесення про групи українців, депортованих у 1940–1941 рр. із Західної України, та українських мешканців Кубані. Московський центр непокоїли також настрої серед представників інтелігенції, евакуйованих у 1941р. з України до інших регіонів СРСР.
"Ориентировка" вказувала, що аналогічні думки про потребу післявоєнних змін в Україні висловлювали інші "українські націоналісти", які розраховують на те, що під впливом Англії та Америки Україна - так само, як прибалтійські країни, - перетвориться на незалежну державу.
"В этой связи - писали автори "ориентировки" - заслуживает внимания деятельность поляков на территории СССР. Надеясь на восстановление Польши в прежних границах (с включением Западной Украины), поляки стремятся заблаговременно "наладить" отношения с украинцами. Практически это выражается в проведении антисоветской агитации среди украинцев, восхвалении "демократического" устройства будущей Польши, в которой украинцам якобы отведено подобающее место, установление связи с видными представителями украинцев из западных областей и склонении их к приему польского гражданства. (...) Пропагандируя независимость Украины (не западной, а восточной), поляки недвусмысленно намекают, что в данном вопросе якобы имеется договоренность с Англией".
Перед енкаведистами ставилися завдання: "Наряду с вскрытием и пресечением организованной антисоветской деятельности украинских националистов и выявлением в их среде вражеской агентуры, необходимо использовать имеющиеся агентурные возможности для организации разложенческой работы среди украинских националистических элементов с целью парализации антисоветской активности этих контингентов, ослабления распространенных среди них прогерманских настроений и компрометации руководителей оуновского движения, как движения, провоцируемого немцами". (виділено мною. - Авт.).
Досі не оприлюднено оунівських документів про переговори з радянською стороною. Доступні документи містять лише принагідні згадки про це, як наприклад "Короткий звіт про останні місяці 1944 р.", в якому невідомий автор проаналізував діяльність радянської агентури в ОУН та УПА на Волині й Поліссі. Про події 1941–1943 рр. він написав: "Більшов[ицька] агентура старалась кинути все, що далось на проти німецький відтинок, до поборювання німців. Навіть ОУН уважали в тому часі протинімецькою силою і робили заходи зблизитись до ОУН, нав'язати на проти нім. відтинку співпрацю. Замасковані агенти НКВД, які спритно увійшли в ряди ОУН, навіть щиро працювали, бо ОУН в основному з німцями боролось. Це 1941–[19]42 рік.
Друга половина 1942 р. і [19]43 р. наступила основна зміна. В другій половині 1942 р. ОУН узброюється. Повстають в лісовій полосі перші збройні відділи самооборони, які на теренах залятих червоною партизанкою, де червоні, не дійшовши до порозуміння з ОУН, почали ліквідувати кращих членів і оргсітку, що загрожувало організації утратою лісової полоси, мусіли боронитись зі зброєю в руках перед ліквідацією. А коли узброєні рев. кадри приняли форму УПА, тоді зі сторони агентури НКВД пішов на нас наступ".
Налаштувати одне проти одного
Записки Судоплатова й Бринського та "ориентировка" Мєркулова допомагають спростувати три тези радянської пропаганди, що їх до сьогодні підтримують деякі історики на Сході й на Заході. По-перше, боротьбу проти нацистів ОУН(б) розпочала ще до перемоги більшовиків у Сталінґрадській битві (на думку критиків, цей опір був фальшивим і розпочався лише після того, як шальки терезів схилилися на бік СРСР та західних союзників). У 1942 р. й на початку
1943 р. антинімецький фронт був першим і найважливішим для українського націоналістичного підпілля. Навесні 1943-го нацисти повідомляли, що "це вже не бандитизм [тобто партизанські дії], це - повстання, що охопило терени приблизно від Кременця до Любомля".
По-друге, українське підпілля (принаймні значна його частина) бажало співпрацювати з СРСР у боротьбі проти Третього Райху. Совєти цю пропозицію відкинули й почали діяти "по лінії боротьби". Тож українське підпілля зазнавало ударів з обох боків - з боку німців і радянських партизанів та спецчастин. Кремль хотів убезпечитися від ситуації, коли б американці й англійці визнали в українському незалежницькому та антинацистському русі свого союзника.
9 жовтня 1943 р. народний комісар держбезпеки УРСР С.Савченко повідомляв секретареві КП(б)У М.Хрущову: "По агентурным данным известно, что украинские националисты-бандеровцы имеют своих представителей в Англии и Америке, которые неофициально связаны с правительственными кругами этих стран.
Согласно имеющейся договоренности, Англия и Америка, в случае удачного вооруженного выступления "Украинской Повстанческой Армии" на Украине против СРСР, обещают оказать им поддержку. В Канаде украинские националисты, на средства канадских украинцев и средства Англии и Америки, организовали школы летного командного состава.
Бандеровцы имеют хорошо налаженную связь с сербскими и черногорскими отрядами Югославии, а также с чешскими националистами…".
По-третє, більшовики зрозуміли, що, ведучи боротьбу проти українських підпільників, вони викликали посилення антисовєтських настроїв серед українців. Побачили й те, що боротьба проти українських партизанів - на руку німцям, які провокують українців проти поляків та навпаки. 9 травня 1943 р. функціонер 4-го управління НКВД Л.Сташко повідомляв П.Пономаренку, керівникові Центрального штабу партизанського руху: "В районах Западной Украины партизаны заняты в основном борьбой с украинскими националистами. В связи с этим националисты направляют свою деятельность против советской власти. Немцы довольны таким положением. Активизировавшееся движение поляков немцы также поддерживают, стремясь направить польские и украинские националистические силы на борьбу между собой. В западных областях Украины немцы заменяют полицию польской". (виділено мною. - Авт.).
Ситуацію на Волині підірвали совєти, діючи згідно з точним планом. Вони хотіли послабити Третій Райх, дезорганізувати життя на окупованій ним території, примножити нацистські репресії проти місцевого населення, таким чином викликаючи його опір.
Реалізовувалися також політичні цілі: усунути конкуренцію на окупованих 1939р. територіях, щоб виступити єдиним і законним їх господарем (події розігрувалися ще до конференції в Тегерані, де США і Велика Британія остаточно погодилися з кордонами, встановленими після 17 вересня 1939 р.); протидіяти співпраці польського й українського підпілля (зокрема й для того, щоб вони не виступили разом перед західними союзниками); продемонструвати, що українські і польські політичні конкуренти співпрацюють із німцями. Що стосується українців, завдання совєтам полегшила співпраця ОУН із нацистами у 1938–1941 рр., її тоталітарний характер та крайній націоналізм ідеології. Б'ючи по УПА, яка щойно формувалася, совєти намагалися примусити оунівців повернутися до цієї співпраці.
Німці були расистами й колонізаторами, на опір відповіли репресіями, що тільки посилювало спротив. Вони діяли за принципом "розділяй і пануй", налаштовуючи українців проти поляків і поляків проти українців.
Коли на Волині спалахнуло антинімецьке повстання, до адміністрації й поліції було залучено поляків. Замість миру, німці досягли цілком протилежного ефекту: вибухнуло пекло, і цілі регіони опинилися поза їхнім контролем.
Керівники польського й українського підпілля діяли так, ніби вони були суб'єктами політики. Для еміграційного уряду в Лондоні та Польської Підпільної Держави захист східного кордону, визначеного Ризьким договором 1921р., став аксіоматичним. Але після утворення "Великої трійки" - СССР, США, Великобританія - у Польщі не було шансів повернутися до старих кордонів. Ситуація, що утворилася на Волині в трикутнику совєти-українці-німці, зробила з польської меншини колективного заручника.
Українське націоналістичне підпілля розраховувало, що повториться ситуація кінця Першої світової війни, коли на руїнах виснажених Німеччини й Росії утворилися незалежні держави. На такий випадок розум диктував шукати угоду з поляками, щоб не створювати нових фронтів і виступити спільно з Польщею - єдиною країною між Німеччиною та Росією, яка була членом Антигітлерівської коаліції. А також не викликати повстання в глибокому тилу німецького фронту, коли не досягнуто домовленості з СРСР і західними союзниками. Переговори з поляками завершилися невдачею. Повстання - за сценарієм Москви - вибухнуло й зазнало поразки. Придушувалося воно не тільки німцями, а й совєтами.
Нова Коліївщина
Вирішальну роль у подіях на Волині відіграла описана Бринським втеча кількох тисяч українських поліцаїв у березні 1943 р. в ліси. Микола Лебедь [після арешту й ув'язнення німцями Степана Бандери очолив ОУН(б)] був проти повстання. Ще в грудні 1942 р. він наказував відмовитися від ідеї повстання, тому що це "дії на користь Сталіна і Сікорського".
Але позиція Лебедя викликала опір. У жовтні й грудні 1942 р. проведено конференції військових референтів ОУН(б), під час яких розроблено концепцію створення збройних сил, плани повстанських дій та стратегію щодо нацменшин. Росіян прагнули асимілювати, євреїв не планували винищувати, "але виселити з України, надавши їм можливість дещо вивезти з майна; рахуватися з ними потрібно, оскільки вони мають великий вплив у Англії і Америці". Поляків хотіли "всіх виселити, надавши їм можливість взяти із собою що вони хочуть, оскільки їх також будуть захищати Англія і Америка; а тих, хто не захоче виїздити, - знищувати".
М.Лебедь втратив контроль над організацією. Третя конференція ОУН(б) наприкінці лютого наказала перейти до збройної боротьби проти німців, яку мала вести УПА. Однак антинімецьке повстання не планувалося. На конференції не було прийнято рішення вдарити по поляках (усе на те вказує), бо керівництво ОУН(б) надавало великого значення переговорам з керівництвом польського підпілля, що саме тоді тривали. Та карти здавали совєти й німці.
На місце поліцаїв-українців, що втекли в ліси, німці набрали поляків (близько 1,5–2 тис. людей), з Генеральної губернії прислано 202-й батальйон шутцманшафту (батальйон допоміжної поліції, в основному складався з поляків), а також поліцейські відділи з Великопольщі та Силезії. Український дослідник, професор Ігор Ільюшин так описує український досвід наведеного вище офіцером НКВД "орієнтування польських і українських націоналістичних кіл на боротьбу одне з одним", але вже німцями: "У квітні 1943 року впродовж лише однієї операції німців на території Луцького повіту спалено п'ять сіл: Костюхнівку, Вовчицьк, Яблуньку, Довжицю та Загорівку, нині Маневицький р-н Волинської області . Окрім німців, в операції також брали участь поляки.(...) Десятого квітня особливо постраждали жителі села Княже - сорок господарств було спалено і вбито 172 людей. Німці мордували цілі родини, грабували й палили, використовуючи створені поляками списки. Райхскомісар Еріх Кох, очільник Райхскомісаріату Україна, до складу якої входила Волинь, під час перебування в Горохові повну відповідальність за німецьку операцію в селі Князі поклав на поляків".
Про польський досвід "орієнтування польських і українських націоналістичних кіл на боротьбу одне з одним" уже нацистами говориться у звіті про діяльність певного відділу УПА в Луцькому повіті з червня
1943 р. Його автор, що не вказав ані свого прізвища, ані псевдо, розповідає: "Одержав я наказ знищити два фільварки Гірку Полонку й Городище.(...) Повстанці здобували будинок за будинком. З під будинків витягали ляхів і різали кажучи: "Це вам за наші села і родини, які ви попалили". Поляки викручуючись на довгих совітських штиках благали: "На мілосць Бога, даруйте нам жицє, я ніц нє вінен і нє вінна". А ззаду чотовий О., з розбитою головою, відзивається: "Наші діти, наші старці чи були винні, що ви їх кидали живцем в огонь?" І робота йде далі... По короткому бою ми підпалили будинки з ляхами, де вони погоріли" [збережено правопис оригіналу].
Спіраль ненависті й руйнування почала обертатися дедалі швидше. Лою у вогонь додало утворення радянських партизанських відділів, що складалися з поляків. У лютому створено загін ім. Тадеуша Костюшка на чолі з Робертом Сатановським, видавалися директиви про набір поляків у партизанські відділи. У середині серпня створено групу з чотирьох відділів. Їх складали переважно загони польської самооборони, створеної для захисту від нападів УПА. Загалом у польських відділах совєтського партизанського руху служило 5–7 тис. поляків. Крім того, відділи Армії Крайової, що формувалися під впливом нападів УПА, співпрацювали з совєтськими партизанами.
Коло замкнулося
У червні 1943 р. керівництво УПА видало відозву "До українців": "У мордуванні і катуванні німцями українського населення беруть масову участь поляки. (...)
Нехай знають про це всі, що лісові польські села й колонії є осередками й базами большевицької партизанки, яка ще діє на наших землях. Шлях пересування відділів большевицької партизанки з півночі на південь веде, за здобутими нами документами штабу большевицької партизанки, виключно через польські оселі Сарненщини, Костопільщини, Рівненщини та Здолбунівщини. Поляки по селах України є на службі імперіалізму большевицької Москви, зверненого в першу чергу проти українського народу. (...)
Тому, якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито і виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табор московського та німецького імперіалізмів і діють сьогодні на українській території як прислужники Москви і Берліну проти українського народу".
Упівський відділ "Січ" повідомляв: "11 VII. на Бискупчин в боївку Ч. 6 виїхало 30 чоловік, щоб провести ліквідацію сексотів, рекрутованих переважно з польського населення. Знищено майже 2 тис. осіб.
12 VII. виїхало на Домінополь 150 стрільців, де провадили ліквідацію польського штабу і польських сексотів. Знищено приблизно 900 осіб, у тому числі 10 польських партизанів, що знаходилися в цьому штабі…".
Кузьменко, політичний референт Володимирсько-Горохівського надрайону, звітував у жовтні 1943 р.: "7. Під час акції було знищено біля 85 польських колоній. (...) В польських колоніях здобуто нами: понад 250 коней, 565 корів, 300 овець, 207 свиней, 700 гусей, 1012 курей, 100000 кг сіна, 1700 кг олійних рослин, 1500 кг стручкових рослин, 300 кг сушених овочів, 17 кг мила, 40 кг оливи, 30 кг смари, 10 молотілок,
22 січкарні, не усталену кількість білизни, взуття та дещо зі зброї і амуніції".
Польське підпілля підрахувало, що на початку вересня 1943 р. на Волині залишилося 170 тис. поляків, зосереджених в 11 містах і 25 сільських оборонних базах.
Наведена вище відозва є ключовою в оцінці стратегії УПА. Цей документ не залишає сумнівів у тому, що керівництво УПА наказало "зачистити" терени своїх дій від польського населення в ході спецоперації і що відповідні накази видано в травні (або на зламі травня й червня) 1943 р., коли відбулися зміни в керівництві ОУН(б). Замість Миколи Лебедя, було обрано бюро проводу у складі трьох людей, що ним керував Роман Шухевич ("Тарас Чупринка") - командир батальйону "Нахтіґаль" (створеного абвером на початку 1941 р. і розформованого у жовтні). У
1942 р. він - офіцер 201-го батальйону шутцманшафту (воював проти совєтських партизан у Білорусі); головнокомандувач УПА від 1944 р.
Зразком методів розправ із польським населенням для УПА були Гайдамаччина і Коліївщина - селянсько-козацькі бунти та повстання XVIII ст. Взорування УПА на гайдамацьку традицію стало моральним падінням і поразкою політичного мислення. ОУН постала в запереченні анархічної традиції Української революції 1917–1921 рр., коли землі Наддніпрянщини опанували війська селянських отаманів, які змінювали союзників, влаштовували погроми, не визнавали жодної влади й дисципліни. Для творців ОУН це було проявом відсутності державницького інстинкту власного народу. "Національні революціонери" повинні були це змінити, проте не змінили. Вони вдалися до методів, що викликали протести навіть серед керівництва ОУН(б). До того ж "поляки не опам'яталися" - і польсько-українська боротьба розлилася на Східну Галичину та Закерзоння. Тимчасова перемога була за тим, хто на мить виявлявся сильнішим. І ось прийшли більшовики, які "примирили" поляків і українців…
Дайте їм папери
Така страшна дурість і злочини - що аж хочеться сказати про провокацію всередині керівництва ОУН(б) і УПА. Може, хтось і провокував, але рішення таки ухвалило командування волинської УПА. Олександр Луцький ("Андрієнко" - перший командувач УПА на Галичині) зізнався перед совєтським слідчим, що в 1943 р. він піддав критиці Дмитра Клячківського - "Клима Савура" (командира УПА на Волині) за ставлення до польського населення. "Я і Центральний Провід, - сказав він, - ми були проти масової ліквідації польського населення. Тим більше, що в той же час між Центральним Проводом ОУН і польськими антисовєтськими підпільними формуваннями йшли переговори стосовно узгодження нашої діяльності. У цих справах у ході зустрічі Проводу почалася дискусія, але оскільки члени Проводу, крім мене, погано знали ситуацію УПА на Волині, то всі повелися обережно, за винятком "Сергія" [Михайла Степаняка], який чітко виступив проти "Клима Савура".
М.Степаняк наглядав за переговорами керівництва ОУН(б) з керівництвом польського підпілля, що тривали з середини 1942 р. Водночас у Лондоні, на вимогу головного коменданта Армії Крайової генерала Стефана Ровецького ("Ґрота"), а також під впливом американців, тривала робота над заявою Лондонського уряду на тему української справи. У радіограмі від 11 березня 1943 р. Ровецький попросив інструкцій, у яких повинні були міститися "основні політичні вказівки щодо меж компромісу" (бо українці "вимагають територіального відокремлення").
"Реальним політичним фактором є бандерівці, - писав генерал. - Вони повністю мілітарно оснащені в Генеральній губернії, менше на Сов[єтських теренах] і на Волині, а так само [реальним політичним чинником є] традиційні [греко-]католицькі кола, що спираються на церковний апарат. (...) Є спроби пом'якшити антипольський антагонізм в Генеральній губернії згори, але все ж страх різанини поляків, навіть на Волині, виправданий. [Греко-]католики ([Митрополит Андрей] Шептицький) і бандерівці головних ворогів бачать сьогодні в совєтах і німцях. Вони хочуть порозуміння з поляками, однак вимагають конкретних зобов'язань. [Греко-]католики вже сьогодні бачать майбутнє України в Речі Посполитій; вони пропонують створити Польсько-Українську комісію задля опрацювання статусу національних меншин. Бандерівці не відмовляться від незалежності, доки не втратять всіляку надію; тепер вони хочуть військового співробітництва [із поляками] проти совєтів і німців та відкладення суперечок для пізнішого вирішення. На Волині просто хочуть польсько-українського припинення вогню. Можна припустити, що коли одного разу стануть на дорогу взаємодії, то сам (...) хід подій змусить їх відмовитися від своєї незалежності".
Рада міністрів Лондонського уряду 31 березня 1943 р. затвердила тези у справі української політики, які генералові Ровецькому відправлено в середині квітня. Уряд проголосив рівні права українців у Польській державі, охоплення територій їхнього компактного проживання широким воєводським самоврядуванням, повагу до культури та релігійної свободи Православної і Греко-католицької церков, а також здійснення справедливої земельної реформи. Натомість від "авторитетних українських кіл" польський уряд очікував на місці та на Заході заяви проти претензій СССР щодо кордону, встановленого в результаті пакту Молотова-Ріббентропа, та спільної боротьби проти німецьких окупантів; критики "нових устремлінь імперіалістичного Радянського Союзу" та "припинення будь-яких взаємних ворожих виступів під час ліквідації війни".
Підтвердженням "Тез" мало стати звернення польського уряду до українців від 30 липня. У ньому українців піддано критиці за співпрацю з ворогом на знищення польського населення на сході країни, а також за мордування поляків із власної ініціативи; йдеться про відповідальність за співпрацю з окупантом (мовляв, "так скерували ті, хто хоче нині розглядатися лідерами та представниками волі українського народу"), про розсіювання "ілюзії" незалежності.
Польський професор Ришард Тожецький вважав "Декларацію" за "гру з вогнем та провокацію" і наголошував, що її зміст визначив провал польсько-українських переговорів. Він припускав, що вона була результатом особистісних і політичних змін у Лондонському уряді та керівництві польського підпілля, що настали зі смертю генерала Сікорського, арештом генерала Ровецького та відставкою з посади генерала Казімежа Савицького-"Опори", командувача Львівської округи Армії Крайової. Але йшлося не стільки про кадрові зміни, скільки про підхід до партнера. Виявлені доктором Романом Висоцьким в Лондонському архіві документи Польської Підпільної Держави проливають нове світло на стратегію польського еміграційного уряду під час переговорів з українцями.
У середині лютого 1943 р. полковник Станіслав Ґано, керівник II відділу штабу головного провідника (очільника розвідки), надіслав керівникові спеціального відділу (VI відділ) листа, в якому наголосив: "У зв'язку зі співпрацею з американцями в українських справах у ході серії переговорів на цю тему представники Office of Strategic Services [Управління стратегічних служб, попередник ЦРУ. - Авт.] висловили думку, що українські політики й маси в Краї і також частково на еміграції припинили співпрацю з німцями. Свою позицію вони [американці] обґрунтували тим, що українці розчаровані провалом їхніх прагнень до незалежності, що навіть впевнені діячі Бандера й Стецько перейшли до антинімецького підпільного руху. У цих умовах було б бажано представити в Office of Strategic Services відповідні матеріали (якщо вони існують), які б документували німецько-українську співпрацю в Польщі в багатьох сферах, як-от військова, економічна, освітня тощо. Тому я прошу пана полковника надати мені такі матеріали, які після обробки можна було б адаптувати до потреб і інтеграції в Office of Strategic Services".
Це залежить від нас
Ішлося не тільки про те, щоб переконати американців у продовженні співпраці українців із німцями. Польський віце-прем'єр-міністр Станіслав Міколайчик, відправляючи березневі "Тези" генералові Ровецькому, супроводив їх рекомендацією: "Підкреслити труднощі, викликані зростанням престижу совєтів. Ці складнощі для української сторони є значно грізнішими. Урядові відомо, що бажанням совєтів є фізичне винищення українського народу. Совєтська політика працює задля того, щоб запобігти обговоренню питання про політичне існування українського народу. З іншого боку, українсько-німецьке співробітництво вороже налаштовує західні ліберальні демократії стосовно національних прагнень українців. Крім того, довгострокові організаційні зв'язки українців з Берліном створюють додаткове велике навантаження в англосаксонських органів безпеки, які борються з п'ятою колоною. Єдина можливість для українців - пов'язати себе з Польщею, яка в спільному інтересі щиро бажає братерського співіснування".
Реальна політика, навіть у такі страшні часи - це завдання не для ідеалістів. Американці стверджували, що антинацистський поворот ОУН(б) - факт, а не лише тимчасовий спосіб скористатися можливістю для досягнення важливих політичних цілей. Однак поляки не просто шукали доказів того, що американці не мають рації, - вони понад усе хотіли переконати українців, що без їхньої допомоги союзники дивитимуться на українців як на нацистську п'яту колону. Внаслідок цього перемогла політики найменшої з можливих цілей - бути як максимум покровителем частини українців перед сильними світу цього.
Час на висновки. Польський професор Ґжеґож Мотика (інтерпретуючи наведену вище записку підполковника Бринського) кілька років тому зазначив, що СРСР причетний до проведення антипольської операції УПА - але не це було метою совєтів: вони хотіли спричинити дезертирство поліції й таким чином послабити німців. Однак совєти не припускали, що поліцаї потраплять не до їхніх, а до націоналістичних формувань. "Тим часом, коли поліція пішла в ліси, бандерівці позбулися останніх опорів проти проведення відкритої партизанської війни, наслідком чого стала антипольська операція".
У цьому випадку, після розкриття всього декількох документів директивного характеру НКВД/МГБ, - ми повинні почекати з остаточними висновками. Совєти хотіли, щоб дезертирство поліції детонувало ситуацію на Волині, - так і сталося. Вони хотіли показати, що українське підпілля колаборує з німцями, - що також майже вдалося. Це совєти були першими, хто напав на новостворену УПА, яка перейшла в контратаку. Це совєти хотіли зірвати польсько-українські переговори, - і це теж їм удалося: хоча, слід підкреслити, з величезною допомогою сторін перемовин. І зі страшними втратами серед цивільного населення.
Жодна провокація не може бути успішною, коли для неї немає соціальних і політичних підстав. Професор Тожецький пристрасно писав, що в польсько-українських переговорах 1942–1944 рр. головним було навіть не досягнення політичних цілей, - адже це не залежало ні від польської влади, ні, тим більше, від ОУН(б). Ішлося "передовсім про таке зниження напруженості, яке могло би привести до припинення братнього кровопролиття перед обличчям перемоги Росії. Остання мала вирішальний голос, і, як це з'ясувалося в Тегерані та в Ялті, - єдиний у питанні приналежності Західної України. Про те, що боротьбу за майбутність людей, які живуть на Кресах, програно, свідчили не тільки зовнішні чинники, а й внутрішні. Обидві сторони не виявляли доброї волі до спільного життя, і то протягом десятиліть. Поляки мали в цьому більшу провину, тому що впродовж значного періоду мали владу на цій території, непропорційно більшу власність і більш розвинену культурну традицію".
Ми знаємо майже все, що сталося у відносинах між поляками та українцями під час Другої світової, як і в роки, що їй передували та настали після неї. Професор Мотика вважає, що до весни 1945 р. на Волині загинуло 33 тис. поляків (або, можливо, від 40 до 60тис.). У Східній Галичині - ще 30–
40 тис. і 6-8тис. на теренах нинішньої Польщі. Число українських жертв - 2–3тис. на Волині (без урахування жертв поліції), 1–2тис. у Східній Галичині та 8–10тис. на землях теперішньої Польщі - тобто 10–15тис. убитих.
У свою чергу, доктор Іван Патриляк, історик, пов'язаний зі львівським Центром досліджень визвольного руху (апологетичним стосовно спадщини ОУН(б) і УПА), підрахував, що в період із 1942-го по 1944 р. кількість польських жертв українського підпілля на Волині, Поліссі, у Східній Галичині, на Холмщині й Грубешівщині - 38–39 тис. людей. З українського боку було вбито, на його думку, 13–16 тис. людей (від рук озброєного підпілля та поліції на службі в німців), у тому числі 4тис. осіб на території сучасної Польщі.
Відмінності в оцінках кількості жертв не такі великі, щоб не вести подальших спільних досліджень. Особливо тепер, коли наближається 70-річчя антипольської операції УПА на Волині, а в наших суспільствах зростає потреба більших відомостей про неї.
Історія пишеться переможцями. Особливо імперіями з усесвітніми амбіціями та сферами впливів, - вони можуть писати про минуле тому, що правда на боці тих, хто переміг. А також тому, що забрали архіви противників і слабших союзників, завдяки чому можуть, за бажання, засекречувати свої дії за лаштунками й керувати знанням про успіхи інших. У рамках підготовки до 70-ї річниці подій на Волині архівні служби Польщі й України повинні звернутися до російських колег із проханням надати доступ до документів 4-го управління НКВД та інших совєтських спецслужб 1942-1945 рр. Якщо в Білокам'яній хочуть допомогти полякам і українцям зрозуміти їхнє спільне минуле - то нехай допоможуть до кінця. Якщо документи нададуть, ми будемо раді, що відкриваємо черговий аркуш польсько-української історії. Якщо ні - принаймні знатимемо, чому це робиться.
Проблема не тільки в російських архівах. Незважаючи на багатотомні публікації про українське підпілля, що базуються на джерелах (близько 100 томів "Літопису УПА" і його бібліотеки), мало відомо про внутрішні дискусії серед керівництва ОУН(б). Не відомі стенограми III Конференції і III Позачергового зібрання організації в серпні 1943р. (не збереглися?) - ключових форумів для розуміння історії націоналістичного підпілля та його ставлення до поляків. Ми не маємо документів про причини усунення Лебедя від керування ОУН(б), не маємо внутрішніх звітів перевірок, що їх на Волині проводили Луцький та Шухевич, чи документів ОУН(б) про переговори з совєтами. Не опубліковано протоколів слухань більше тисячі (!) підпільників з Волині, яких Служба безпеки ОУН(б) звинуватила в агентурній діяльності на користь совєтів і стратила.
Слід уважніше ознайомитися з документами польської влади та польської розвідки, а також установ і спецслужб Третього Райху. Чекають свого дослідника й американські документи про ставлення Вашинґтона до українського питання і до польсько-українських відносин під час Другої світової війни, - це взагалі terra incognita. Як і радянська політика щодо польської та української еміграції у Сполучених Штатах і Канаді.
Це - завдання для істориків. Проте навіть відкриття найбільш сенсаційних джерел не змінить того, що найважливіше в оцінці подій на Волині і Холмщині, у Східній Галичині та Перемищині: немає ніякого виправдання масовому винищенню цивільного населення. Тисячам убитих поляків та українців потрібно віддати пам'ять і гідно їх поховати. Саме цим фактом вимірюється наша людяність.
Стаття польською мовою опублікована в Gazeta Wyborcza від 9–10 березня ц.р.
Авторизований переклад Ігоря Ісаєва