Героїчні 105 днів трималася фінська нація супроти загарбника, набагато чисельнішого. Воїни Фінляндії мужньо боролись із ворогом, якому по завершенню Зимової війни вимушено віддали понад 10% своєї території, проте маючи сильний дух вони так і не здалися.
Приводом до агресивних дій совєтів став так званий Майнільський інцидент - 26 листопада 1939 р. перевдягнені у форму Збройних сил Фінляндії агенти НКВД, озброєні кількома гаубицями та мінометами, перейшовши кордон, здійснили обстріл селища Майніла Ленінградської області. Розрахунок був простий - провокація мала слугувати доказом того, що у Фінляндії при владі знаходяться "мілітаристи та фашисти", а єдиний спосіб їх зупинити, це розпочати "визвольний похід" на територію суверенної держави.
Справжня війна без будь-яких офіційних оголошень розпочалася 30 листопада 1939 р. Тоді загони Червоної армії зухвало перейшли кордон одразу у кількох його частинах: на Карельському перешийку, де було сконцентровано найбільшу кількість військ ворогуючих сторін; у Карелії - між селищами Олонець і Порас'ярві, а також між селами Репола і Салла; у районі Петсамо, на захід від Мурманська. У Кремлі сподівалися, що "фінляндський похід" буде швидкий, а перемога - неминучою, як "вереснева прогулянка" у Польщі два місяці тому. Проте більшовики не врахували зовсім інших природно-географічних умов, а також відмінну від польської національну одностайність фінів. Громадяни Фінляндської республіки поклали край ідеологічним, політичним і соціальним чварам та об'єдналися проти спільного ворога.
Цікавим видається і той факт, що разом із активними воєнними діями Кремль застосовував інші методи тиску на Фінляндію. Зокрема у щойно захопленому прикордонному селищі Терійокі було організовано маріонетковий "народний" уряд під проводом втікача Отто-Віллє Куусінена, відомого за активною діяльністю у Комінтерні. План більшовиків був простий - повалити законний уряд і посадити у Гельсінкі покірних комуністів, проголосивши так звану Фінляндську Демократичну Республіку (ФДР), щоб згодом її поглинути. Ідея створення "народного уряду" виникла в Кремлі ще коли йшли мирні переговори про розмежування та демаркацію державних кордонів, восени 1939 року. Тоді ж особисто Й.Сталіним, К.Ворошиловим і В.Молотовим було ініційовано створення так званої Фінської Народної Армії (ФНА) під командуванням кадрового офіцера Червоної армії Акселі Анттіли, палкого сталініста і учасника громадянської війни в Іспанії (1936–1939).
Вже 2 грудня 1939 р. московське радіо офіційно оголосило про підписання двосторонньої угоди "Про взаємодопомогу та дружбу між урядами ФДР і СРСР", що символізувало відкриття Сталіним і компанією своєрідної "скриньки Пандори" - "народної демократії" для "пригноблених буржуазно-фашистськими" урядами народів Європи. Куусінен, як голова "народного уряду", погодився задовольнити територіальні апетити Кремля, що їх проявили більшовицькі агресори на переговорах із представниками законного уряду Фінляндії. Так, згідно з зазначеною угодою, ФДР назавжди відмовлялась на користь СРСР від усього Карельського перешийка (крім міста Війпурі), півостровів Рибальський і Середній, а також ряду островів у східній частині Фінської затоки в обмін на значні лісисто-болотяні та майже безлюдні угіддя совєцької Карелії (включно з містами Петрозаводськ, Ухтуа і Олонець) й грошову компенсацію. Водночас, маріонетковий уряд, посилаючись на пункти угоди про дружбу з СРСР, звернувся до більшовиків із проханням "допомогти скинути нелегітимний злочинний уряд жалюгідних негідників Каяндера, Еркко і Таннера, та надати трудовому народу Фінляндії право бути господарем на своїй землі".
Варто наголосити, у Кремлі щиро вірили, що створення "народного уряду" і підписання з ним угоди про взаємодопомогу дозволить вплинути на суспільство Фінляндії, деморалізувавши армію, якою командував Карл Ґустаф Еміль Маннергейм. Більшовицька пропаганда всіляко використовувала сам факт існування ФДР як "єдиної законної держави", котру мусять визнати світові лідери. Скажімо, у січні 1940 р. під час останнього виступу на засіданні Ліги Націй Молотов запевнив присутніх дипломатів, що "війна у Фінляндії є громадянською, оскільки участь у ній беруть дві протиборчі сторони - уряд у Гельсінкі та уряд у Терійокі, а Червоної армії там взагалі немає". Тут же зазначимо, що крім Куусінена, до складу уряду маріонеткової держави увійшли вже згаданий Анттіла як міністр оборони, Тууре-Вальдемар Леген - міністр внутрішніх справ, Маурітц Розенберґ - міністр фінансів, Армас Яйкія - міністр сільського господарства, Інкері Легтінен - міністр освіти та Пааво Прокконен - міністр у справах Карелії. Діяльність цих міністрів була радше декларативною, оскільки влада на окупованих землях суверенної Фінляндії належала командуванню Червоної армії.
Упродовж грудня 1939–січня 1940 років відбуваються спроби поширити вплив "народного уряду" на загарбані більшовиками терени Фінляндії: південь Карельського перешийка, північно-східне узбережжя Ладозького озера. Однак сенсу ця акція не мала жодного. Адже за кілька днів до початку воєнної кампанії законний уряд Фінляндії евакуював цивільне населення углиб країни, лишивши на поталу ворогам лише порожні хати й неприступну "Лінію Маннергейма". Тому Куусінен і компанія задовольнилися управлінням Терійокі та найближчими до нього селами, куди розквартирували кілька сотень білявих слов'ян у новеньких одностроях так званої ФНА, які носили імена і прізвища, переінакшені на фінський лад.
Що ж до вже згаданого військового обмундирування - його для загонів маріонеткової "армії" було більш ніж достатньо. І це попри те, що з особовим складом виключно угорсько-фінського походження було зовсім кепсько. Вояків новосформованих підрозділів (більшість з яких становили вихідці з українських, білоруських і російських земель, хоча фіни та карели все ж були присутні) одягли в довгі зелені польські шинелі, захоплені РСЧА кількома місяцями раніше під час загарбницької акції "Золотий вересень". Замість петлиць були введені погони, а замість будьонівок - шапки-вушанки з червоними зірками. Однак враховуючий той факт, що бійці ФНА (станом на 1 лютого 1940 р. особовий склад становив 25 тисяч багнетів) перебували далеко від лінії фронту, у боях з армією Маннергейма переважна більшість з них участі не брала, окрім однієї роти 1-ї стрілецької дивізії.
У планах Кремля було використати цей козир (наявність у ФДР власного війська) на дипломатичному рівні під час мирних перемовин з чинним урядом Фінляндії. Наприкінці січня 1940 р. Сталін і Молотов запросили до Москви Куусінена і Анттілу для представлення західним дипломатам, зокрема послам Франції, Великої Британії, США і Третього Райху. Однак невчасна зупинка прориву "Лінії Маннергейма" від Койвісто до Кякісальмі завадила здійсненню наміченого плану. Крім того, чим запекліший був опір оборонців по той бік фронту, тим швидше до вождів СРСР приходила думка у помилковості формування "народного уряду", не кажучи вже про "народну армію", бійці якої в запіллі деморалізувалися від нудьги. Стало зрозуміло, що народ Фінляндії не вважає свій уряд "незаконним" і "фашистським", а тому відмовляється визнавати кремлівських маріонеток.
У звітах штабу Карельського фронту (безпосереднє поле діяльності 7-ї армії під командуванням Кірілла Мєрєцкова) за січень 1940 р. відзначалися факти "несвідомої та ганебної поведінки" воїнів ФНА. Її офіцери не бачили сенсу у війні, що ведуть Сталін і Маннергейм, у той час як громадяни обох країн голодують і страждають від збройного конфлікту. Всіх, хто дозволяв собі подібні висловлювання, після штабних перевірок арештовували агенти НКВД і передавали до військового трибуналу, рішення якого за законами воєнного часу було беззаперечне - розстріл. Моральний стан бійців ФНА занепадав із кожним днем: перебування в стані пасивності у фронтових умовах породжувало такі негативні явища як мародерство, пияцтво і дезертирство.
А що до "народного уряду" - Куусінен з соратникам як істинні комуністи займалися типовою для них справою. Виголошували промови про "звитяжну боротьбу трудового народу Фінляндії з фашистськими прихвостнями", збирали мітинги у Терійокі, друкували нікому не потрібні декларації, листівки та газети (Kansan Valta і Kansan Armeija), сприяли поширенню більшовицької пропаганди по обидва боки фронту. Керманичі "республіки" до кінця свого існування вірили, що перемога у них майже в руках, але для цього необхідно здійснити невеличке зусилля. У Війпурі (де на початку березня 1940 р. точилися останні криваві бої Зимової війни) з ініціативи Анттіли вояки 1-ї роти 2-го стрілецького полку 1-ї стрілецької дивізії ФНА принесли урочисту клятву на вірність Сталіну до останнього подиху боротися за справу визволення трудового народу Фінляндії.
Та доля маріонеткових "уряду" і "армії" вже була вирішена у Кремлі. До кінця лютого 1940 р. зникли з газетних шпальт і радіомовлення СРСР згадки про ФДР. Водночас для Москви постала вкрай несприятлива міжнародна ситуація - уряди США, Франції та Великої Британії, яких турбувала агресія Третього Райху, почали вимагати від більшовиків сісти за стіл переговорів із чинним урядом Фінляндії. Сталіну і компанії нічого не залишалось, як піти на поступки, але перед тим завалити трупами тисяч своїх вояків "Лінію Маннергейма", околиці Війпурі та дорогу Раате-Суомуссальмі, де загинула елітна 44-та Щорсівська стрілецька дивізія з УРСР. Отже, проти ночі 20 лютого 1940 р. загони НКВД примусово вивезли "уряд" з Терійокі до Ленінграда, а згодом до Петрозаводська, де всі його члени перебували під домашнім арештом до початку совєцько-німецької війни.
Окремо варто згадати штурм Війпурі (28 лютого–13 березня 1940 р.), де відзначилися й бійці ФНА. Наступ на безлюдне місто здійснювався буквально по трупах вояків; містечко невдовзі відійде СРСР згідно до Московської мирної угоди. Для багатьох погано навчених і недосвідчених бійців битва стала першою і останньою. Коли на ранок 13 березня 1940 р. на всій лінії фронту від Війпурі до Петсамо оголосили про завершення війни, серед живих вояків "народної армії" панувала тотальна зрада та нерозуміння поточної ситуації. Невдовзі "за бойові заслуги" вони потрапили до таборів ГУЛагу.
Підсумком же Зимової війни стала тактична перемога СРСР, але й водночас стратегічна перемога Фінляндії. "Імперія зла", попри падіння свого авторитету у світі, територіально приросла Карельським перешийком, кількома островами у Фінській затоці, частиною півостровів Рибальський і Середній, втративши у цій кампанії за офіційними даними понад 450 тисяч вояків. Фінляндська Республіка втратила менше 70 тисяч вояків і 10% територій, але змогла вистояти у борні проти сильнішого та кількісно більшого агресора, зберігши основну цінність - державний суверенітет, незалежність і свободу народу. Від подальших спроб перетворити самостійну країну на маріонеткову "народну республіку" у Кремлі відмовилися. Куусінен і компанія після війни взялися розбудовувати омріяну ФДР на новому ґрунті - у Карело-Фінській ССР. Але то вже інша історія.