У "Повісті минулих літ" під 1053 роком записано: "У Всеволода народився син Володимир від цариці грецької". Наступного року помер великий князь київський Ярослав Мудрий. Мати Володимира - дочка візантійського імператора Костянтина Мономаха, тому Мономахом називали й її сина.
Володимир отримав три імені: княже - Володимир, при хрещенні - Василь, по дідові з материнського боку - Мономах. Кров руських князів і візантійських імператорів пульсувала в його жилах. З 13 років захоплювався ловами та військовою справою. Він навчився не тільки міцно триматися в сідлі, вправно володіти мечем, а й мислити як військовий полководець і стратег. Його тактика на війні вирізнялася чіткістю й продуманістю. Таким він був і в мирному житті. Князювання Володимира Мономаха розпочалося в Ростові й Смоленську. Тут він опановував прийоми державної стратегії.
1093 року помер батько Володимира Всеволод. Сам Володимир на той час був у розквіті сил, фізичних і розумових. Він бачив перед собою велике політичне майбуття. Звісно, Київ як столиця Русі вабив його. Але Володимир був іще й дуже обережним. Він розумів, що його претензії на Київ досить ризиковані, бо законне право на нього мав Святополк - старший брат. Вести братовбивчу війну Володимир не хотів, тому спочатку князював у Чернігові, потім у Переяславі. Ці міста давали йому нові сили, а головне - досвід. Він учився управляти провінційними містами, аби згодом керувати державою.
Київська Русь кінця ХІ століття потерпала від нападів половців. Тогочасний великий київський князь Святополк не міг згуртувати удільних князів, між якими були постійні чвари. Потрібно було щось негайно робити. Інакше - неминуча навала половців. Держава потребувала лідера, який став би на чолі опору половцям. І тоді цю державно-історичну місію виконав Володимир Мономах. 1097 року він скликав з'їзд князів у Любечі. Головна мета зібрання - об'єднати правителів, припинити боротьбу за владу. Спочатку це історичне князівське зібрання планували провести в Києві, але згодом вибір упав на Любеч. Очевидно, це сталося не випадково. Сама назва міста - то символ любові між братами. Крім нащадків Ярослава, себто київського Святополка, Володимира і Святославичів (Давида, Олега, Ярослава) - так званого тріумвірату, на зібрання запросили й князів-ізгоїв - Ігоревичів (волинського Давида) і Ростиславичів (Володаря й Василька). Їм було надано дорадчі голоси. За рішенням князів Олег повинен був віддати Чернігів, обмежившись Новгородом-Сіверським. Володимир Мономах пригадав йому, як той колись відібрав у нього Чернігів. Давид і Ростиславичі були поза серйозною політичною грою. Їх запросили для створення ілюзії демократизму, бо ініціатори зібрання вирішили всі ключові питання напередодні.
На Любецькому з'їзді запровадили поняття "отчина" на означення князівського володіння. Це мало стати фактичним поділом Русі між представниками княжих родів, але під об'єднавчою владою київського керманича. Учасники зібрання вирішили жити в мирі й згоді, тому цілували хреста, присягаючи один одному на вірність. Так постали три центри Русі, які стали її політичними й військовими форпостами, - Київ, Чернігів і Переяслав. Літописець у "Повісті минулих літ" написав про те зібрання руських князів: "І зібралися в Любечі, щоб установити мир, І поговорили між собою, Кажучи: "Нащо губимо Руську землю І між собою чвари діємо? А половці землю нашу розносять порізно І радіють, що між нами рать донині. Віднині злиймося в єдине серце І збережімо Руську землю…" І на тому цілували хрест: "Хай тільки віднині хтось на іншого встане, Проти нього будемо всі І чесний хрест". Володимир Мономах доклав максимум зусиль, аби панівними стали загальнодержавні інтереси Русі, а не пріоритети удільних князівств.
Певно, що питання "Як здобути Київ?" було ключовим для Володимира Мономаха протягом багатьох років. Столиця Русі й становище її володаря давно манили Мономаха. І він ішов до цієї мети, повільно, але впевнено, без права на помилку. Після 1099 року в Русі склалася цікава політична ситуація. Можна говорити про існування двох держав у складі однієї великої. Під владою Святополка були Київщина, Волинь, Туров та Пінськ. Мономахові володіння окреслювалися Переяславом, Смоленськом, Новгородом, Поволжям. Зрозуміло, що своєрідна держава Мономаха в державі Русь була значно сильнішою за державу навіть Святополка. Бо під владою Володимира перебували політичні й економічні центри Русі. Крім того, ці землі виконували функції військових форпостів, творячи буферну зону між центром Русі та Степом. Від них залежала безпека Києва. І цю безпеку гарантував саме Мономах. Володимир не випадково зробив ставку саме на ці землі. Він зрозумів, що вибудує через них свій шлях до Києва, поступово підкоряючи своїй владі інші землі, розуміючи, що втриматися на великому столі можна лише маючи підтримку тих земель, що гарантують місту на Дніпрі безпечне існування.
Водночас загроза з боку половців для Русі не минала. Саме цю небезпеку й використав Володимир Мономах як домінанту своєї політики, як той політичний козир, що забезпечить йому шлях до Києва. Протягом 20-річного князювання у Переяславі він вів постійну боротьбу зі степовиками. Роки змагань із половцями принесли Володимирові гучну славу. До його слів прислухалися руські князі й іноземні володарі. Навіть на Долобському з'їзді Володимир Мономах міг дозволити собі у присутності інших князів картати київського князя Святополка за те, що він не вирушає у походи проти половців. Мовляв, користується тим, що Київ захищений. Володимир як далекоглядний політик застерігав його від такого відчуття безпеки, адже половці будь-якої хвилини можуть покласти йому край.
Найбільші походи Володимира Мономаха проти половців припадають на 1103-й, 1007-й, 1109-й і 1111 роки. Саме Володимир, а не київський князь Святополк, є головним ініціатором тих походів. То були блискучі перемоги геніального полководця, які дали Русі довгоочікуваний захист від войовничого Степу.
Київський Святополк був у союзі зі Святославичами, а також правителями угорським та польськими. Це стримувало обережного Мономаха, котрий наперед прорахував свої кроки. Він розумів, що конфлікт зі Святополком відразу ж призведе до конфлікту з Польщею та Угорщиною. У своєму "Повчанні дітям" Володимир Мономах писав: "Ухиляйся від зла, твори добро, шукай миру і проганяй зло". І цей принцип був для нього справою честі. Слава половецьких походів зробила Мономаха найшанованішим політиком…
19 березня 1113 року сталося сонячне затемнення, а за 10 днів - місячне. Природа давала знати, що наближаються великі зміни. Справді, 16 квітня помер київський князь Святополк. І вже наступного дня після похорону делегація від київського віча вирушила до Володимира Мономаха. Вони просили його посісти київський стіл і стати великим володарем Русі. По праву Київ мав перейти до старшого сина Святополка - Ярослава, який сидів на Волинських землях. Володимир знав про це. Київ, омріяний і жаданий, був таким близьким. Але як вчинити, аби все було законно і без чвар між князями? Володимир нібито дає "самовідвід". Кияни посилали до Мономаха гінців зі звістками про те, що в Києві почалися бунти, а будуть іще великі заколоти, якщо Володимир не прийде на поміч. Тож Володимир "змушений" був погодитися. Важко сказати, чи то справді були стихійні народні бунти, чи навмисно ініційовані, аби узаконити прихід Мономаха на київський стіл… Зрештою, головне те, що Володимир Мономах став великим київським князем і володарем Русі. Він зробив це законним шляхом, прийшовши до міста на вимогу самих киян, аби погасити бунти і встановити мир. Було порушено отчинне право, але надалі Володимир його культивуватиме, аби закріпити Київ за своїм родом.
Володимир Мономах сконцентрував у своїх руках більшу частину держави Ярослава Мудрого: Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхнє Поволжя. Зовнішня політика київського володаря була спрямована в основному на боротьбу з половцями та їхнім незмінним союзником князем Олегом Святославичем. У внутрішній політиці та державній ідеології Володимир Мономах культивував ідею єдності Київської держави, намагаючись запобігти її розпадові на самостійні князівства. Разом із тим він дотримувався принципу, що кожен князь повинен спадкувати володіння свого батька. Володимир Мономах талановито поєднав колосальну індивідуальну харизму з волею і позицією віча. Сила індивідуальної харизми доповнилася співзвучною волею більшості. Через століття Ніколо Мак'явеллі напише: "Перемога ніколи не буває повною до такої міри, щоб переможець міг ні з ким не рахуватися й особливо - міг зневажити справедливість". Володимир Мономах своєю діяльністю продемонстрував дієвість цього принципу набагато раніше.
"Вотчим" монастирем Володимира Мономаха був Видубицький. Саме за його підтримки тут було створено осередок книжників. Кажучи сучасною мовою, то був ідеологічний центр Мономаха і його прес-центр. На замовлення нового київського князя переписали "Повість минулих літ", себто створили нову її редакцію, де вивищувалася роль роду Мономаховичів у розбудові Русі. Сам Володимир Мономах також не цурався пера. Його "Повчання дітям" - своєрідна політична абетка, створена людиною, що мала колосальний досвід управління державою, людиною, котра пройшла довгий шлях до посади володаря. Мудрий і хитрий політик, Володимир Мономах дає поради князям, як управляти державою, як ліпше урядувати. Певно, що над своїм твором Володимир Мономах працював протягом багатьох років. Перша його частина написана тоді, коли він готувався посісти київський стіл. Це справжня своєрідна передвиборна програма князя, розрахована на кілька років. Із цією політичною програмою Володимир Мономах розпочав боротьбу за Київ і переміг. Друга частина, де в основному описано походи князя, його воєнні дії, творилася в часи управління Руссю. Третя постала найпізніше, коли Володимир був у похилому віці, незадовго до смерті, тому й прозвучала як заповіт правителя своїм синам і нащадкам.
Євген Маланюк у "Нарисах з історії нашої культури" писав, що "Повчання" Володимира Мономаха є "першорядної ваги історично-психологічним документом. Особа автора з'являється нам тут закінченим християнином і християнським гуманістом. Від "варязтва" залишаються тільки сліди. Та проблема, що з нею змагався був Володимир Святий, - вартість людського життя в зв'язку з заповідями "не убий" - розв'язана його правнуком Володимиром Мономахом радикально: Винний, чи не винний - не вбивайте: не губіть душі людини.
Цей радикально-християнський гуманізм з'явився у нас на початку ХІІ століття і проголошений був не єпископом, не філософом, а володарем, одним з найліпших князів Русі, останнім великим представником варязької династії в Київській Державі Середньовіччя". Справді, то був величезний прорив для тогочасної Європи - скасування смертної кари, що було чітко зафіксовано з волі Мономаха у "Правді Руській".
Ідеальний християнський правитель у Володимира Мономаха - не традиційний візантійський тип монарха, повноваження якого даровані йому Богом. Це - оригінальний і неповторний образ правителя, який, на переконання автора "Повчання", потрібен Руській державі та її народу. Саме Володимир Мономах проголосив і утвердив своїм індивідуальним прикладом вагу народної підтримки для володаря.