На події 1917–1921 років нині дивляться переважно під кутом національно-державним.
Проте при такому баченні годі зрозуміти чимало причинно-наслідкових зв'язків і важливих аспектів. Скажімо, ми чудово знаємо про подвиг кількох сотень юнкерів і студентів під станцією Крути, але куди ж у цей час поділися десятки тисяч озброєних солдатів українізованих полків? Або, наприклад, чому гетьманат Скоропадського, який досяг найбільших успіхів у тому, що ми тепер називаємо державотворенням, був аж так ненависний саме українським патріотам та українським селянам? Чому в повстанських загонах людей було більше, ніж в армії УНР? Чому такого розмаху набула деструктивна отаманщина?..
Аби знайти відповіді на ці запитання, варто звернути увагу не так на національно-державницький, як на аграрний складник. Адже на початку ХХ ст. понад 80% населення України (тієї частини, що була в складі Російської імперії) становили селяни, з яких більше половини були мало- або безземельними. У таких умовах велика політика після 1917-го була лише димом над аграрним питанням. Сто років тому це чудово зрозуміли німці. Один з перших наказів командувача німецьких військ в Україні фельдмаршала Ейхгорна стосувався засіву полів і правил землекористування. А відтак союзники замінили голову Центральної Ради Грушевського на гетьмана Скоропадського.
Саме неспроможність українських керманичів досягти розумного компромісу в аграрному питанні мала для національно-державних процесів найкатастрофічніші наслідки. Тому, якщо хочемо зрозуміти суть тих подій, то облишмо (принаймні тимчасово) чорних запорожців і червоних козаків, а натомість поцікавмося земельною власністю.
У цьому контексті праця групи авторів "Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років" важлива для розуміння подій сторічної давності (поява цієї книжки - результат співпраці видавництва "Клуб сімейного дозвілля" і громадського проекту "Likбез. Історичний фронт"). Тут немає ані замилування героїчними повстанськими отаманами, ані однобічної критики на їхню адресу.
Натомість автори намагаються максимально об'єктивно показати недоліки й сильні сторони такого неоднозначного явища, яким було повстале українське село.
Тоді паралельно з українською національно-визвольною і російською громадянською вирувала також селянська війна за землю і волю. Українська держава і УНР, німці й австрійці, червоні й білі росіяни ламали зуби об українське село. Це була сила, яка істотно впливала на перебіг як російської громадянської війни, так і українських національно-визвольних змагань. Зрештою, навіть вийшовши з Першої світової війни, Україна продовжувала впливати на її перебіг. Адже тримаючи тут 240-тисячне військо (і ще близько 150 тисяч австро-угорців), німці не одержали з України й половини від запланованих обсягів збіжжя. А якби принаймні половина від цього контингенту опинилася в критичний момент на Західному фронті?..
Утім, впливати - це ще не означає визначати результат. "У повстаннях загинуло стільки людей, що, якби два роки тому вони були б усі в армії, сьогодні панували б над Москвою", - згадував офіцер армії УНР письменник Юрій Горліс-Горський. Проте українському селянинові не потрібна була Москва, та й навіть до Києва чи Харкова йому було здебільшого байдуже (хоча тут були нюанси). Селянин воював насамперед за свою землю.
Але треба розуміти, що така ідейно-організаційна обмеженість стала головною причиною поразки селянської революції. Особливо в цьому контексті автори дослідження звертають увагу на діяльність махновського руху - найбільш організованої і найпотужнішої селянської сили. У книжці махновцям, їхнім сильним і слабким сторонам, приділено чимало уваги.
Вирішальною стала осінь 1920-го, коли на фронтах склалася нестійка рівновага. Саме в цей момент Махно втретє пішов на союз із більшовиками, чим значною мірою визначив подальший розвиток подій. Ця угода стала одним з ключових факторів, що зумовив перемогу більшовиків - як над білогвардійцями безпосередньо, так і над військами УНР опосередковано. Адже тоді одному махновцеві протистояло до трьох червоноармійців, а відтак їхні об'єднані сили були скеровані на фронт проти армії Врангеля.
Дивно, але навіть попри те, що навесні 1919-го і на початку 1920-го більшовики оголошували Махна поза законом, восени 1920-го він знову уклав із ними угоду про спільні дії (до речі, порозумітися із Махном прагнув і Врангель, але тут батько виявив принциповість). Утім, такою послідовністю Махно прирік на поразку не лише білогвардійську чи українську, а й власну Революційно-повстанську армію. Адже, упоравшись із Врангелем, більшовики одразу взялися за ліквідацію махновщини. Щоправда, Махно тоді вирвався з пастки, але зазнав такого нищівного удару, від якого вже не зміг оговтатися.
Власне, перемога більшовиків значною мірою була зумовлена тим, що, попри безліч проблем у відносинах із селянами, попри відверто грабіжницьку політику продрозкладки, вони все-таки найближче підійшли до компромісу з українським (і не лише) селом. Хоча, як показав подальший розвиток подій, більшовики прагнули не так порозумітися з селянами, як приспати й обдурити їх.
Натомість військово-політичне керівництво УНР не змогло ані ефективно скористатися повстанським рухом, ані приборкати його. Показово, що остання спроба перехопити ініціативу в більшовиків - Другий Зимовий похід армії УНР - відбулася не навесні-влітку, коли повстанська активність була найвищою, а пізньої осені 1921-го, коли повстанці з різних причин згорнули активність. І спроба підняти загальноукраїнське повстання виявилася невдалою, а відтак Другий Зимовий похід закінчився поразкою.
Загалом, те, що відбувалося в 1918–1920 рр., годі втиснути в якісь чіткі рамки чи то російської громадянської, чи то української національно-визвольної війни. Це була страшна й чудернацька амальгама, де одне перетікало в інше, де впродовж двох-трьох років один вояк міг повоювати у двох-трьох ворожих арміях. Книжка "Війна з державою чи за державу?.." якнайкраще допоможе розібратися в особливостях цього вельми неоднозначного процесу.