Вважати, що два століття тому народився лише майбутній великий український поет, значить не розуміти неповторну подію світового значення. Творчість Тараса Шевченка виходить за межі літературно-мистецького явища, бо є світоглядним здвигом, проривом до цілісного сприйняття світу, усвідомлення волі не як відсутності кайданів, але як стану душі.
Думка про те, що до Шевченка кожен приходить по-своєму, має особливий сенс у випадку, коли йдеться про народженого у великому місті, яким є Київ. Хоча б тому, що київські пагорби історично пов'язані з Канівськими узвишшями, звідки вдень у задніпровській далечині можна угледіти дзвіниці Переяслава, увечері ж - побачити вогні Черкас і навіть відчути подих вітру з Холодного Яру. Великий Кобзар назвав їх "Гори мої високії". Ця поетична алегорія наголошує не на географічній, але - на духовній висоті. Одну з гір звемо Тарасовою, обрій же - Шевченковим.
З Чернечої (Тарасової) гори справді видно далеко навколо. Козацькі села давньої Гетьманщини визирають з-поза синіх лісів, а перед ними, на продутих буревіями луках, у 1950-1960-х роках іще стояли, наче у сервантесівській Ламанчі, дерев'яні вітряки. Були вони вже нерухомі, й цей фрагмент історичної сцени, з якої певні дійові особи вже зникли, інші ж іще не з'явилися, навіював душевний неспокій, зрозумілий лише згодом.
Найпростіше було б покласти ці щемні почуття на якусь таємничу "ауру", удаючи, ніби вони народилися на стежках, якими ходив Поет. Та стежки між Княжою і Чернечою горами були тільки містком до свідомих роздумів. Зізнаюся, що вперше виразно відчув особистий зв'язок із цією історичною місциною, коли друг нашої родини Олександр Кістяківський розповів про виконані Рєпіним на замовлення Старої Громади портрети Шевченка і Айри Олдріджа, що зберігалися у його батька Богдана.
Та визначальною верствою у стратиграфії культури завжди була література. За радянщини тільки вона лишалася від колишніх гімназій, бо вивчали її системно. Інша річ - як. Не дивно, що школярі гуртом зневажали поетів-мучеників Тичину і Сосюру, наявних у хрестоматіях виключно у вигляді вірнопідданих, на замовлення писаних, віршів. Діти не здогадувалися, що самі поети страждали від цього не менше, ніж читачі. І хоча вірш "Як упав же він з коня" турбував питанням щодо вигуків "Слава!", юному поколінню пояснювали: це, мовляв, лише синонім пролетарського "ура". Але Шевченкове диво жило навіть за тих умов. Дозволені "Тече вода…" і "Садок…" будили урочистий душевний відгук на звичайні, повсякденні події та речі, на яких зупинилося око генія.
Ще простіше було з релігією. Стверджуючи, ніби Наука і Віра несумісні, навіть взаємно ворожі, безбожники прагнули розімкнути коло стосунків Бога з Людиною. Того, хто відвідував собор Св. Володимира, виганяли з університету, який іще не так давно носив це ім'я. Переназвавши університет, прищеплювали його вихованцям образ Шевченка - такого собі єретика, який не став більшовиком тільки тому, що зарано народився. Його навіяні Святим Письмом твори ігнорувалися, натомість бунтарство Поета навіть використовувалося для виправдання кровопролить. Маючи лжепророків замість апостолів, суща влада шукала якогось опертя, бодай у минулому.
Та поступово випливали деякі парадигми, від яких розум багато років лишався ізольованим... Наука була суціль безбожною. Шевченко у підручниках літератури виглядав теж мало не атеїстом. Але чому мій батько й інші університетські професори старої школи - Дмитро Зеров, Олександр Кришталь, Леонід Смогоржевський, ідучи на Тарасову гору, не тільки стишували ходу й скидали свої старосвітські брилі, а й нишком хрестилися? І чому вони не вважали, ніби наука здатна відповісти на всі запитання? Із часом ставало зрозумілим і те, що власне релігія заохочує науку пізнавати світ, виявляючи нові докази його божественного походження. Отже, у плині своїх досліджень вчені переконували, що Боже начало присутнє в кожній істоті. Наука відновлювала наш зв'язок із трансцендентним! І притомна людина відчувала цей зв'язок.
Зазвичай у ставленні до митців, зокрема поетів, люди змінювали свої уподобання. Спочатку міг подобатися Юліуш Словацький, а згодом - Адам Міцкевич; замість Миколи Гумільова воліли Олександра Блока; ще хтось після Лонгфелло захоплювався Уїтменом. Є ранній Байрон і юний Пушкін. Бо поети спочатку вчилися віршувати, а з віком досягали творчої зрілості, опановували форми й жанри. Але творчість Шевченка цілісна й довершена від перших балад і поем до останніх віршів! Тому він входить до свідомості одразу й назавжди.
Відповідно, твори Шевченка вчать цілісно бачити і сприймати Світ. У цьому також їхня сучасність. Від біблійного царя Давида до непокірного Яна Гуса, від Гомера до Данте й "Історії Русів", від стародавньої Трої і римського Колізею до Санкт-Петербурга, від Кавказу до Зауральських степів світ постає єдиним цілим у своїх взаємозалежностях. Особливе місце в ньому посідають Дніпро і Канівські узвишшя над ним, які є далеким продовженням Карпат і пов'язують, об'єднують Захід і Схід України, історичну лівобережну Гетьманщину з рідним Шевченкові Правобережжям. "Гори мої високії…" Це не тільки географічний, а й сакральний символ України. Він мріяв оселитися тут на схилі життя.
Шевченкове місце у духовній скарбниці читача не може зайняти ніхто інший. Якщо ж ця ніша у душі лишається вільною, таку людину шкода. Вона сприйматиме Світ уривками, фрагментарно, плутаючи підставу з дрібницями, як це буває з особами, залежними від Інтернету. Напевно, "Кобзар" може врятувати від цинізму, гедонізму, аутизму, інформзалежності та інших сучасних духовних недуг і особливо необхідний саме нинішньому поколінню. І не лише українців: якщо у 1960-х роках він був перекладений на 80 мов, то наприкінці ХХ ст. - вже на 100, до яких останнім часом додалися каталанська й валлійська. Це явище можна порівняти з багатомовністю Біблії.
Жодну свідому чи то притомну людину ніколи не цікавили Шевченкові звички й побут, скільки пив горілки, чи був щедрий на гроші. Навіщо підглядати у замковий отвір? Так вчиняє філістер, який боїться стрижня культури, мистецької бистрини, задовольняючись тихим виром хутірського, пліткарського думання. Він і не підозрює, що горілка у шинку біля гори Пластунки, що його відвідував поет, не має нічого спільного з нинішньою, як і та Шевченкова "вода з-під явора" - із водою з-під крана. Не скуштує той бузиновий обиватель плоду із Саду пізнання, бо на стежці до цього Саду - висока духовна напруга.
Поет палко ненавидів лукавство, і особливо - пристосуванство. Роз'єднуючи Добро і Зло, він не давав їм танцювати в парі; коли ж вони зросталися - відривав демона Зла невблаганно й рішуче, аж кров юшила. Не кажу вже про рани душевні, що ятряться від Шевченкових віршів, не даючи спокою ані спочинку совісті… Але він і єднає.
Лівобережні озера й протоки, піскові кучугури й соснові пущі органічно злучені з кручами берега правого, його вершинами й підгірними лісами. Природно їх поєднали струмені Дніпра, історично - поетові твори, а ритуально, за спогадами Миколи Біляшівського, - кухоль криничної води, колись принесений селянином з Пекарів на шпильочок гори Княжої, де стояв Шевченків мольберт. А ще й пісні над водами Дніпровими, тужні жіночі співи, звернені до пароплава, що тихенько йшов з Києва до Канева. Той приставав, і люди на ньому теж співали, якої знали, звертаючись до берега. Там підхоплювали чи починали іншої; пароплав розтавав у сутінках, а навздогін йому кручі ще відлунювали пісні… Відтоді Шевченко назавжди лишився для киян у піснях Ржищева, Ходорова, Григорівки, у джерельних кручах Правобережжя і навіть у зустрічному пароплаві, якою б не була його назва.
Шевченка вважають загадковим як особистість і творчий феномен. У спогадах сучасники одностайні в цьому... Олександр Афанасьєв-Чужбинський заходить до його Санкт-Петербурзької майстерні. Тарас каже: "Не підходьте, тут небезпечні кислоти!". Шевченко так вимогливо ставився до власних праць, що навіть граверних робіт не доручав нікому, сам виконував офорти, що забирало прірву часу, а головне - здоров'я. Постає запитання: а коли ж він вірші писав, де знаходив час на книжки, на спілкування, листи, Щоденник?
"Дивне, одначе, це всемогутнє покликання, - пише у Щоденнику. - Знаючи, що живопис - моя професія, я компонував вірші..." І повторює: "Справді, дивне це невгамовне покликання!". Таємниця? Так. Але чи має вона пояснення?
"Вічна таємниця поезії Кобзаря, - зауважив Євген Сверстюк, - у його молитовному ключі". Скажу трохи по-іншому: ця таємниця - у священних ознаках, які єднають "Кобзар" із Біблією. Автор поезій, що стали народними молитвами, українським Псалтирем, вдавався й до біблійного жанру послання ("І мертвим, і живим, і ненародженим..."). Персонажі Святого Письма в різних іпостасях живуть і діють у його творах. Це не лише парафрази з Книги книг, а й образне втілення омріяного краю, Землі Обіцяної, де сини й доньки України житимуть, пройшовши крізь матеріальну руїну, духовний занепад, подолавши розбрат і ниці спокуси. Ось переспіви Старого Завіту - пророчих книг Ісаї, Осії, Єзекіїля і особливо близьких Шевченкові гнівних віршів Єремії: "Прислухався я й слухав: неправду говорять, немає нікого, хто б каявся у своєму лукавстві... І легенько лікують нещастя народу мого, кажучи: "Мир, мир" - а миру нема!". Такі "Кавказ", "Три літа", "Великий льох". Нарешті, віршем "Пророк" поет об'єднує побитого камінням Єремію з Ісаєю, якого стратили за наказом царя. Це не загадкові "коди", але прості й зрозумілі символи Святого Письма, якими пройнята творчість генія.
"Кожне тіло - немов та трава, і всяка слава людини - як цвіт трав'яний: засохне трава - то й цвіт опаде, а Слово Господнє повік пробуває!" (I Соборне послання апостола Петра). З польовою квіткою, чиї яскраві ніжні пелюстки швидко опадають, автори священних книг порівнювали скороминущість і незахищеність земної краси. Ліричним сумом, наспіваним на біблійний мотив, пройнятий вірш "Маленькій Мар'яні": "Рости, рости, моя пташко, // Мій маковий цвіте…". За два роки до цього, у 1843-му, слова апостола Петра про долю "цвіту трав'яного" стали епіграфом до поеми "Тризна". Тож біблійний образ маленької дівчинки не навіяний хвилинним враженням чи настроєм. Шевченко пильно і послідовно плекав мотиви Святого Письма; вони природно й невимушено звучать у його творчості.
Інший біблійний символ - сакральне число "7". Звикли, пам'ятаємо, користуємося такими поняттями й висловами, як "седмиця", "на сьомий день", "всім по сім". Змальовуючи голод і спустошення своєї країни внаслідок Божої кари, Книга пророка Йоіла називає сім найважливіших стародавніх культурних рослин: оливка, пшениця й ячмінь, виноград, фіга, гранатове дерево й пальма. Ці рослини належать до Великої біблійної сімки. Вони й нині - серед провідних, а за античних часів без них життя не було. Це повторює і Єремія: "Зберу їх дощенту, говорить Господь: не буде ягід у них на винограді, і не буде на фіговім дереві фіг, а їхнє листя пов'яне...". Вражає те, що плоди смокви (фіги) й винограду, за біблійним узвичаєнням, з'являються у сповіді про щасливе минуле з поеми "Великий льох". А у поемі "Наймичка" її син Марко (євангельське ім'я) везе подарунки: "А діточкам черевички, // фіг та винограду...". Ячмінь завжди сусідує з пшеницею, і навіть бур'яни, на перший погляд нікчемні, але теж поставлені на відповідне місце в Універсумі, цілісному в його безмежному різноманітті, згадуються у поемі "Марія" поруч, як і в пророчих книгах Ісаї та Осії: "Бур'ян, // Будяк колючий з кропивою // Коло криниці поросли".
Загадкова поетична інтуїція? Але краще, мабуть, усвідомити, що завдяки величезній ерудиції, обізнаності у біблійних книгах і глибокій релігійності Шевченко бачив у Світі місце і час кожного створіння, розумів його призначення.
Створений Богом прекрасний Світ Шевченко любив нестямно, з пророчою щирістю. І до, і після його земного життя наш "тихий рай" переходив з одних рук до інших, аж поки опинився у володінні войовничих безбожників, які піддали землю, воду й повітря небаченій досі нарузі. Навіть село на Переяславщині, де він написав "Маленькій Мар'яні", "І мертвим, і живим…", затопили! І породили покоління, чи то популяцію, здатну вбити за клапоть землі - тієї, якої не оратиме біблійний Адам, але занапастять, засмітять, забудують безглуздими спорудами, ворожими природі й розумові. Це суперечить світовій місії людини, створеної за Божою подобою. Знищення природного середовища існування рослин, тварин і самої Людини - жахливий злочин проти України і Світу, що витримує порівняння хіба що з учинком епічного антигероя "Страшної помсти" Миколи Гоголя. Піднявши руку на цілісність Універсуму, годі сподіватися на прощення. Прозираючи майбутнє, Поет звертався до нас, виливаючи свій гнів словами, що стали хрестоматійними, не втратили своєї сили, як і біблійні пророцтва. Той гнів праведний, бо гнівився й Христос, виганяючи з храму торгівців.
Філософи пояснюють пророчий дар дією трансцендентних сил, у народі ж його називають Божим покликанням. А тим, хто зазіхає на Шевченкову височінь, скажемо, трохи перефразувавши самого Поета: "Не підходьте. Для вас це небезпечно, бо тут висока розумова напруга". Зрештою, ницому в історії не зажити навіть Геростратової слави. Шевченко ж пребуде - у віках, у Світі, а надто - в Україні, чого він так палко жадав.
…Життя скороминуще, і ми не можемо дозволити собі бути нещирими, відкладати правду на завтра. А щоб майбутнє не стало стрибком з хмарочоса, залишимо нащадкам непідробного Тараса, чий Заповіт запалює душу і розум.