Не так давно в ефірі телеканалу ZIK народний депутат від "Самопомочі" Роман Семенуха заявив, що спецпредставник від США Курт Волкер у неформальній обстановці начебто сказав українським депутатам: "Порошенко в Мінську підписав капітуляцію, і ви повинні її дотримуватися".
Важко не назвати Мінські угоди капітуляцією. Цілком допускаю, що так бачиться не тільки Путіну, а й Волкеру. Незрозуміло лише, чому Волкер (і Захід узагалі) мислить тут конгеніально азійському володареві, чий підпис єдино потрібен і достатній для валідності того, що підписують. Кому, як не західному дипломатові, має бути відоме листування московського царя й англійської королеви про принципи державного устрою. "Ми думали, - пише Ivan the Terrible, - що ти у своїй державі государиня й сама володієш і піклуєшся про свою государеву честь і вигоди для держави… Але, видно, в тебе, крім тебе, інші люди володіють…" Парламентарі тобто.
Україна - європейська парламентсько-президентська республіка, в якій республіці останнє слово належить народові та його представникам. І якщо президент Порошенко щось підписав, то ми повинні це виконувати тільки після того, як це схвалять у Верховній Раді представники українського народу. "Якщо це бажано сенату і народу Риму", як гордо заявляли громадяни першої res publica.
* * *
321 року до Р.Х. Римська республіка вела війну зі своїми сусідами самнітами вже сьомий рік. Просунувшись після вдалих боїв у гірський Самній, легіони консулів Спурія Постумія Альбіна і Тита Ветурія Кальвіна виявили, що вони в пастці в Кавдинській ущелині. Пастку розставили так майстерно, що вона не залишала римлянам жодних шансів вирватися з оточення. Самнітський полководець Понтій вважав війну закінченою, а тому не хотів більше воювати, і розпачливі спроби римлян пробитися лише поповнювали лави полонених. Альтернативою голодної смерті була ганебна капітуляція, яка, втім, зберігала життя.
Луцій Лентул, на той час перший з легатів доблестю і заслугами, побачив, що консули не зважуються ухвалити рішення, звернувся до зібрання з промовою: "Тут я бачу перед собою мою батьківщину, тут усі до єдиного ратники римлян, вся наша надія й усі наші сили - тут! Зберігши їх, ми врятуємо батьківщину, а занапастивши, покинемо й батьківщину, віддавши її на поталу. "Але здатися ганебно, - скажуть інші, - ганебно й принизливо!" Так у тому ж і полягає відданість батьківщині, щоб урятувати її, хоч і ціною приниження, так само як урятували б її, якщо треба, своєю смертю. І нехай нас піддадуть якому завгодно безчестю, ми скоримося неминучості" (тут і далі свідчить Тит Лівій. - Є.З.).
Клятвену обіцянку піти з володінь самнітів і жити як рівноправні союзники дали консули, легати, трибуни й квестори; шістсот вершників залишилися в заручниках. Консули й військо пройшли під ярмом без обладунків й зброї під глузування переможців.
Довідавшись про Кавдинський мир, Місто вбралося в жалобу; харчевні зачинили, судові розгляди зупинили, патриції зняли золоті каблучки й пурпурні тоги. Консули в прострації не виходили з дому, не виконуючи жодних своїх обов'язків.
Розблокувало ситуацію засідання сенату. Головуючий Публій дав слово Спурію Постумію. Всю відповідальність за наслідки невдалої війни й ганебного миру доповідач узяв на себе, назвавши своє поручительство ганебним, або, можливо, неминучим, але "в кожному разі не обов'язковим для римського народу, якщо на те не було його волі. Я не відкидаю, - вказував Спурій, - святості порук і угод… Я заперечую тільки, що будь-шо, що накладає зобов'язання на народ, може бути освячене без виявлення ним своєї волі". Він закликав сенат оголосити мобілізацію і бити самнітів так, як до його невдалого консульства римляни завжди їх били. А себе й свого товариша клятвопорушника видати самнітам голими і в кайданах - щоб ніщо вже не стояло на шляху нової війни, законної і благочестивої.
"Коли він скінчив, усіх раптом пойняв такий захват і співчуття до цього чоловіка, що вже й не вірилося, чи це точно той самий Спурій Постумій - винуватець такого ганебного миру. Немов світло засяяло над громадянами. Постумій в усіх на вустах, у похвалах його підносять до небес... Це він, повторюють громадяни, придумав, як державі позбутися згубного миру, він це й виконає. Добровільно приймаючи жорстоку страту й лють ворога, він заради римського народу приносить себе в жертву!"
Своєю благородною жертовністю Постумій не тільки завоював любов співгромадян, а й убив ворога на полі дипломатичної битви, нав'язавши йому римські правила гри. Понтій, полководець самнітів, не міг прийняти такої видачі, оскільки страта консулів означала б задоволення самнітів, отже й відсутність якихось претензій до народу римського. Але й звернутися прямо до сенату і народу Риму неможливо, адже ті надіслали своїх повноважних представників. Після багатогодинних переговорів самнітам залишалося тільки констатувати: "як завжди, ви знайдете привід, зазнавши поразки, не дотримуватися домовленостей… Обман ви завжди прикриваєте видимістю якоїсь законності".
* * *
Якщо в пошуках історичних аналогій підемо ще далі, в глиб століть, то виявимо, що сюжетний бік нашої новітньої війни з Росією в точності повторює грецький міф про Тезея і Мінотавра.
Могутнє Критське царство пішло війною на Афіни, щоб помститися за смерть царського сина. Останній - могутній атлет - щоразу перемагав усіх на афінських змаганнях, за що його через заздрощі вбили. Плутарх пише: "Мстячи за смерть Андрогея, якого, як думали, по-зрадницькому убили в Аттиці, Мінос оголосив їй війну і завдавав населенню величезної шкоди. Наслали на країну всілякі лиха й боги: настав голод; лютували повальні хвороби".
Наш могутній Янукович, духовний син російського володаря, всіх переміг у політичних українських змаганнях і був по-зрадницькому, як подумали в Москві, "вбитий" у Києві за допомогою держперевороту. За цим у нас не забарилися війна й нещастя.
Як у міфологічній війні, так і в нашій, ті, хто програв, були змушені просити тих, хто вище, припинити лиха. Афіняни звернулися до Зевса, ми - до Європи. "Божество відтак проголосило, - розповідає Діодор Сицилійський, - що [це відбудеться], якщо за вбивство Андрогея вони дадуть Міносу задоволення, яке той присудить". Переможені погодилися на Міноські й Мінські умови відповідно.
На сході нашої країни цар оселив потворне квазідержавне створіння, яке вимагає щоденних жертв з-поміж наших воїнів. Подібно до того, як афінянам цар Мінос призначив віддавати щороку "сімох юнаків і стільки ж дівчат на поживу Мінотавру, хоч скільки б часу жило чудовисько" (Діодор).
Немає сумніву, що саме цей пункт Міноських угод спонукав Тезея вирушити на Крит у Лабіринт. Неможливо спокійно жити в нібито мирній країні, щодня слухаючи зведення про загиблих і поранених на фронті. До речі, міфологічною реакцією на таку невідворотність стала версія про істотне зменшення кількості жертв: не щорічно, а лише кожні дев'ять років, як стверджують деякі автори, вимагав Мінос сімох юнаків і сімох дівчат.
Нескінченність у визначенні "хоч скільки б часу жило чудовисько" є об'єктивною підставою відродити опозиційні настрої.
"Ліпше б жив Андрогей. Не довелося б столиці Кекропа (Афінам. - Є.З.) // Гостя пролиту кров кров'ю дітей спокутувати" (Овідій).
(Або, в наших реаліях: за Януковича долар був по вісім, Крим був наш, і війни не було.)
Тож напередодні нових виборів головнокомандувача української армії хочеться, перефразовуючи Шевченка, запитати: коли ж дочекаємося ми Тезея? Або хоча б Постумія...
P.S. Через п'ять років після приниження римлян у Кавдинській ущелині самнітів було розбито, і завершилася Друга самнітська війна. Ще за чверть століття, 290 року до Р.Х., самнітів та їхніх союзників, етрусків і галлів, під час Третьої Самнітської війни римляни розгромили.