Урочисті публікації з нагоди національного свята зазвичай грішать на пафос. Хоча гріх, зізнаємося, невеликий. Бо куди ж без нього? Усе ж таки свято є, незалежність є, і що далі - то ціна її для нас зростає.
До 2014 року ціна була суто символічною, а ось тепер її лічильник рахує людські життя. Солдатів і мирних мешканців, яких забирає чергова національно-визвольна війна. Яка, на відміну від попередніх, поки що має позиційний характер. Але чи надовго?
Під час відзначення Дня незалежності трохи вщухають звичні політичні бійки, бо ж завжди є або вибори, або коаліції й опозиції, які стали вже константою українського життя. У день національного свята бодай ненадовго припиняються взаємні обвинувачення в тому, що "все не відбулося", "усі розчаровані", що "влада - злочинна", "опозиція - деструктивна", і суперечки з приводу того, хто більший, найщиріший і відчайдушніший патріот. Але ж ми знаємо, що то лише на добу. Назавтра все почнеться знову. Як завжди, буде відчуття, що ми на межі руїни, що сусіди - й особливо сусід-хижак - тішитимуться з того, звинувачуючи нас у всіх можливих гріхах. Гріхах сьогоднішніх і вчорашніх. Навіть гасло "Слава Україні!" викликатиме істерики, і ніхто з нас не може втямити: що ж ми повинні таке зробити, щоби на нас не ображалися. Хіба що зникнути з цього світу як саме явище українства.
Контексти становлення
Але українство, так само як російство чи польськість, тепер уже, вочевидь, незникненне. Історик може спокійно собі уявляти подальші тривалі суперечки "національних ду́хів", "національних історій" і "нових імперських проектів" у Центральній і Східній Європі принаймні на десятиліття. Нині виразно окреслилися тренди, які двадцять років тому уявлялися ще/вже фантомами. Кінець радянської імперії вважався історичним вироком московським великодержавним проектам, Росія перебувала у світоглядному й економічному хаосі. Україна, окресливши декоративно національну символіку та більш-менш - суверенітет, поринула в перманентну економічну та політичну кризу. Польща, Угорщина і Румунія, сповнені лібералізму й толерантності, з ентузіазмом подалися в Європейський дім. За десять років західні сусіди далеко відірвалися від пострадянських руїн і вступили до ЄС і НАТО. На Заході України виник новий кордон, що нагадував залізну завісу між цивілізацією і варварством.
Пострадянський простір структурувався за різноспрямованими курсами. Балтійські держави встигли застрибнути під НАТОвську парасольку, поки в Москві то стріляли з танків, то по-візантійському ділили абсолютну владу. Центральна Азія пішла в традиційному монархічному напрямку замкнених спільнот, не зацікавлених у зовнішній увазі. Закавказзя блукало в орієнтаціях та сепаратизмах, а Вірменія і Азербайджан законсервувалися в холодній війні. У Білорусі натомість дався взнаки радянський реванш, коли зрослися авторитаризм і одержавлений, жорстко контрольований капіталізм.
Україна в час кучмівської "багатовекторності" щасливо уникла внутрішніх збройних конфліктів, але стрімко рухалася в напрямку олігархічної декоративної демократії. Брудні політичні технології цілком природно оформили стан розчарування незалежним життям та втрати усвідомлених суспільних пріоритетів і цілей. Зневіра й відчуття відсутності перспектив, масова еміграція. Державна бюрократія перетворилася на інститут грабіжницької експлуатації підвладної території та населення.
У цей час у світі відбулася глобальна трансформація позицій великих держав після нью-йоркських терактів 2001 року. Війна на Близькому Сході, збройна експансія Америки та її союзників, різке підвищення цін на енергоносії. Боротьба зі світовим тероризмом. Чинники, які золотим карт-бланшем впали в довгі руки нового російського лідера Путіна. Росія нарешті почала здаватися провідним потугам прогнозованим чинником геополітики: усередині її було "наведено порядок" - бунтівну Чечню феодально упокорено, владну вертикаль налагоджено, стабільності досягнуто. Але "прогнозованість" Росії з погляду Заходу, дуже відрізняється від "прогнозованості" Росії з погляду історії. Та історія ніколи нікого не вчить…
Захід почав, як йому здавалося, "прогнозувати" стабільність Росії принаймні в короткостроковій перспективі: нарешті цей хронічний головний біль доби Єльцина минув, і можна якийсь час не зважати на ведмедя, що начебто заспокоївся у своєму барлозі. Прогноз щодо внутрішньої стабільності РФ цілком виправдався. А от щодо зовнішньої пішов прахом. Бо це вже не політична, а історична прогнозованість.
Прогнозованість Росії з погляду історії була трошки іншою. Росія - це явище не зі світу "кінця історії" Фукуями, а зі світу "конфлікту цивілізацій" Гантінгтона. Річ у собі. Росія - це держава-імперія-цивілізація, так само як і Китай, зі своєю системою соціальних цінностей. Це - не національна держава, і не федерація. Тренди її внутрішнього розвитку, які втілюють її "самість" як цивілізації, - держава і експансія. Державно-експансіоністська традиція розчиняє народи й конфесії навколо ідеї спільної величі, яка компенсує комплекс меншовартості щодо Заходу. Ця настанова спрямована на внутрішнього споживача і цілком ігнорує (чи адаптує для власного вжитку) будь-які західні "передові ідеї". Цей процес індоктринації мас різними засобами та інструментами має за собою кілька століть, і тому відновлення цих констант "російської свідомості" не потребує багато часу. Старі рефлекси відновлюються майже миттєво, як повернення до наркотичної залежності.
Попри давнє існування ліберального напряму політичної думки, Росії за останні 300 років (коли її можна було віднести до числа великих світових держав) жодного разу не вдалося створити самодостатнього вільного суспільства. Або утримати демократичний режим принаймні на одне покоління, щоб він інсталювався у цивілізаційні константи Росії як можлива дієва альтернатива монархії, авторитаризму і тоталітаризму. І тому реваншистський імперський синдром відновлюється миттєво, бо ніколи й не зникав. Він може видаватися суперечливим, таким собі звалищем віджилих ідеологій, але цілком органічно існує й квітне, домінує у публічній сфері попри очевидну нелогічність і часто абсурдність. Те, що іншим цивілізаціям видається суперечністю, для російської є органічним. Тому це й цивілізація.
Радянська ностальгія, відновлення "спогадів" про царську імперію, "русский мир", симбіоз Сталіна і св. мученика Царя Миколи І, комунізму і православ'я, а головне - держави і самодержав'я. І "народності". "Смутні часи" вимагають якнайшвидше обрати нового царя. Але новий російський цар 2000 року, на відміну від Михайла Федоровича Романова 1613 року, ніколи не дістане від істориків прізвиська "Тишайший". Не ті в нього загартування, вишкіл і амбіції. Він вочевидь претендує на "Найгучнішого".
Економічний підмурівок Нової Росії склала світова кон'юнктура, коли боротьба на Близькому Сході перетворила Росію на сировинну наддержаву. Цей ресурс був швидко конвертований у глобальний політичний капітал завдяки тій системі, яка була сформульована в комуністичній схоластиці: державно-монополістичний капіталізм є ознакою чого? Правильно - імперіалізму. Ілліч як у воду дивився, але не знав, що описує Росію майбутнього. А що ж у ці драматичні часи відбувалося в Україні?
"Несподівана нація"
"Несподіваною нацією" небезпідставно назвав українців британський автор Ендрю Вілсон у відомій книзі 2000 року ("Українці - несподівана нація"). Ситуація 1990-х парадоксально нагадувала 1917 рік, коли так само несподівано для Європи на мапі з'явилася Українська держава. Непередбачуваний розпад СРСР породив окрім Росії ще три ядерні держави. Цей головний біль було вилікувано 1994 року, коли Україна, Білорусь і Казахстан позбулися світової відповідальності. Відбувшись папірцем Будапештського меморандуму, Захід із полегшенням лишив Україну в її "багатовекторності".
Україна залишалася "історичною" сферою впливу Росії. Геополітичні кальки сторічної давнини та угод кінця Другої світової продовжували автоматично працювати в головах західних політиків. "Клуб великих", попри універсалістську риторику, завжди мав подвійні стандарти для другорядних країн. Тим більше що стабільність України видавалася сумнівною. Про нашу "тисячолітню традицію державотворення" ніхто не знав, а історію Східної Європи західні інтелектуали століттями вивчали за російськими лекалами. Росія і Білорусь швидко дійшли до такої собі загадкової "союзної держави", що сприймалася як природне явище. Єдність східних слов'ян була настільки звичною, що потрапляння України до московського кошика здавалося лише питанням часу. У своїй "історичній" сфері інтересів, за винятком Прибалтики, Росія по суті мала свободу рук...
Що ж до стратегічного значення України, то хоча воно стосовно Росії було кращим, аніж Туреччини стосовно СРСР у часи утворення НАТО, - після завершення "холодної війни" ця карта втратила вагу. Слабкість Росії була очевидною, а слабкість України - ще більшою. Злиденна корумпована країна з невиразними ідентичностями, незрозумілими ціннісними конфліктами й несхожими регіонами. Без притомної економічної політики поле шаленого популізму, навіть як можливий союзник, - більша халепа, ніж здобуток. Єдине - тут принаймні не було воєнних конфліктів, що потребували б урегулювання і зовнішнього втручання. І на тому дякуємо. Хай само собі конає, поки не впаде в стабільну московську лузу. Усім же ясно, що східна межа Європи проходить по східному кордону Польщі. Далі - це колишня і майбутня Росія. Путін це ставлення до України цілком виразно сформулював як "держава, що не відбулася".
Але з Україною трапилася колізія, що вивела її поза межі геополітичних шаблонів і бюрократичних історичних схем. І зробила нав'язливою для великого байдужого світу. В хорошому сенсі: виявилося, що, несподівано чи ні, але вона вперто існує.
Це ми, звісно, маємо на увазі Помаранчеву революцію 2004 року, яка показала різницю в ментальності українців і росіян. (То був лише натяк. Наступні роки покажуть це набагато наочніше.) Зовні занедбане й відстале, маргіналізоване суспільство виявилося спроможним на спонтанний масовий мирний протест, причому на захист не якихось там своїх екзотичних цінностей, а цілком універсальних - свободи, демократії, прав людини. Суспільством, спроможним на швидку самоорганізацію. На активний захисний рефлекс. Отже воно - живе. І відчуває різницю між своїм бажаним і небажаним станом. Як завжди щодо "новітніх українських революцій" (це окремий феномен, який потребує тлумачення), конкурують ідеалістичні й конспірологічні теорії - від "спонтанного масового народного опору" до "псевдореволюційних політтехнологій". Це нормально. Історик тут скаже, що "псевдореволюційні політтехнології" зазвичай роблять конкретний політичний переворот, а "спонтанний масовий народний опір" зазвичай виливається у прояви масового неконтрольованого насильства. "Український стиль революції" геть інший. Це просто маніфестація. Декларація Національної Єдності. Не більше. Нагадування про своє існування як спільноти. Це наш стиль і наш феномен. І він є прекрасним проявом національного духу. Однією з його характерних рис є те, що через це українська революція завжди є незавершеною. Це ані погано, ані добре, просто так є. Ми вже мали справу з однією завершеною революцією - більшовицькою. Але то була не наша революція. То не наш стиль.
Хтось хотів вписати низку "кольорових революцій" у Грузії, Україні, Киргизстані в якусь одну конспірологічну схему. Але тут політологи, як завжди, забувають історію. Усі переможні революції мають відлуння й ефект доміно. Бо революційна ситуація в конкретній державі не є заведеним будильником, який задзеленчить за своїм графіком. Усюди завжди є проблеми. Але чийсь переможний приклад запускає ланцюжок невідворотних подій.
Не була "підступами світових залаштунків" низка військових переворотів 1820-х (декабристи не були першими), "Весна народів" 1848, утворення нових держав у Європі й на Близькому Сході у 1917–1919 роках, "Арабська весна" 2011 року. Це були спалахи віри в успіх того, що вчора вважалося неможливим. І в кожній країні революція відбувалася по-своєму. У національному стилі. Десь суцільна різанина, десь громадянська війна, десь військовий переворот, десь поразка, десь якийсь позитив. Але українці не налаштовані на таки ризики. Народ у нас (небезпідставно) із розвинутим інстинктом самозбереження і має колективний запобіжник. Тому наші новітні революції (Майдани) вписуються в схему "утвердити українськість на черговому етапі", але не перетворитися в "русский бунт, бессмысленный и беспощадный". Тому що "русский бунт" - це не наш стиль.
Майданний ритм політичного процесу й український політичний клас
Незавершеність новітніх українських революцій зумовлена їхнім мирним характером. Вони є волевиявленням дуже строкатих категорій українців за все хороше проти всього поганого. Погане зазвичай програє, але сформулювати хороше вкрай складно й буває через те, що нема кому. Український політичний клас цьому всіляко сприяє, оскільки невизначеність - це найкраща запорука його існування в існуючому стані й якості. В основі української політики - ланцюжок взаємовигідних компромісів у розподілі національного багатства, що при зміні кабінетів, президентів та коаліцій не завдають принципової шкоди тим, хто тимчасово програв.
Цей консенсусний стиль є непоганою запорукою стабільності держави й у внутрішньому контексті дозволяє уникати сепаратизму і збройних конфліктів. Це, загалом, стиль бюрократичний радянський, і йому не властиві прояви латиноамериканського темпераменту, де кожен Майдан утілювався б у чергову військову хунту до наступного перевороту. Просто відбувається політико-грошово-бюрократична гра в квача, перетасовка "смотрящих", фракцій і партій - і стабільність відновлюється. В народу це зазвичай викликає чергове післямайданне розчарування, коли героїчні звитяги й переляк в очікуванні репресій не втілюються в суттєву зміну державної політики чи економічний стрибок. Звичайні люди начебто все зробили, але політики все занапастили. Наші Майдани досі не породжують нових лідерів. Таке буває. Тому "нова влада" також щоразу стає "злочинною". Тут можна гратися у варіанти "добре це чи погано", але така ситуація можлива як варіант розвитку лише за відсутності зовнішніх ворогів. А цього нам, людоньки, не подарували…
Перезавантаження
Хоч як цілком справедливо українці не люблять Путіна, проте якби його не було, його варто було б вигадати. Бо лише такий персонаж міг змусити новітню Україну перезавантажитися. У нас надто тривала звичка бездержавного народу, який існував під владою Російської держави. У ній можна було пристосуватися і вижити, але можливостей впливати на владу було нуль. Тому й за незалежності українці собі живуть, але тепер уже свою владу напоумлюють лише час від часу - у майданний спосіб. Цей спосіб, звичайно, дієвий, але ексклюзивний. Постпомаранчеве розчарування й політичне безриб'я привело до влади Януковича. Але Україна - на щастя собі - надто строката країна. Наші відмінності регіонів, мов і конфесій видаються сусідам нашою слабкістю. Та й ми часом через них винаходимо собі конфлікти.
Але це є нашою таємною зброєю, бо це в нас так само, як у гаслі США E pluribus unum ("з багатьох - одне", "з різноманіття - єдність"). Спільного в різноманітті українців набагато більше, ніж відмінного. Тому російські політтехнологи і маніпулятори хронічно ламають об нас зуби. Ми - не росіяни. Бунт у нас усвідомлений. Українськомовні і російськомовні можуть воювати разом пліч-о-пліч. І при тому вони цілком усвідомлюють свою відмінність від росіян, навіть не будучи ідеологічними "бандерівцями". Це дистанція на рівні соціально-культурних інстинктів. Бо народи відрізняються навіть попри відмінності всередині себе. Російські політтехнологи вважають, що відмінності між Львовом і Харковом, Києвом і Одесою нас руйнують. Але в нас навпаки: коли львів'янин і харків'янин, киянин і одесит знаходять спільність попри відмінності, вони складають нездоланну спільність.
Що нам і показала війна. Україна, будучи одним з рідкісних випадків, коли нова постімперська держава (на прикладах СРСР і Югославії) не породила внутрішніх збройних конфліктів, нарешті була змушена платити криваву ціну. Томас Джефферсон видав відому цитату, що Дерево Свободи, аби воно не всохло, треба поливати кров'ю тиранів і патріотів. Видавати такі цитати легко, та тяжко опинятися в такій ситуації.
Але Євромайдан, який переріс у Революцію Гідності й зовнішню війну проти агресора, запустив соціальну індустрію, яка історично й культурно властива українцям. Українці - майстри малих соціальних об'єднань. Це, для прикладу, "Громади" ХІХ століття і волонтерський рух останніх років. Стиль соціального активу. Зрозумівши це явище, ми можемо зрозуміти опірність українців зовнішнім загрозам.
1903 року, коли в Полтаві мали встановити пам'ятник Котляревському, туди з Києва поїхав тодішній український актив. Євген Чикаленко жартував, що, якби ці два вагони зійшли з рейок, Україна не реалізувалася б. 1917-го ці "два вагони" спробували очолити українську національну стихію. За підсумками - невдало, але на три роки очолили. Тоді соціальні комунікації між українською інтелігенцією, політиками і багатомільйонним українським селом були мізерними. Оточення було ворожим і набагато небезпечнішим, аніж сьогодні, - країною від краю до краю хвилями проходили фронти. Гинули сотні тисяч людей. Тут воювали росіяни, поляки, угорці, румуни, німці, австрійці, французи… Але ці "два вагони" знайшли достатньо послідовників, щоби Україна потрапила на політичну мапу, хай навіть як Українська СРР. Але якби хтось сказав 1914 року, що 1918-го тут буде суверенна Українська держава, то люди щиро посміялися б. Але в нас "два вагони" за певних обставин можуть стільки ж, скільки в інших ціла держава і тисячні армії. Постання України в 1917–1918 роках для зовнішнього спостерігача й нині видається нонсенсом. Листопадовий зрив 1918-го у Львові й утворення ЗУНР - відверта авантюра. Але вона відбулася. І хоч як граються з історією у Польщі, вони тоді воювали з Українською державою. І росіяни, червоні і білі, воювали з Українською державою.
Тому, хай що трапляється з Українською державою, завжди залишається українське суспільство. Воно саме по собі вільне і незалежне. А його "два вагони" можуть на рівному місці створити умови для виживання спільноти. Отже, "український проект" живе. І кожен рік незалежності додає йому потуги, хоч скільки б ми між собою сварилися. Ну, буде в нас три гетьмани. Але не буде одного царя! Бо ми живемо в "українському стилі". А він живучий і невмирущий!