Утім, воно з багатьох поглядів є ключовим в історії нашої країни, хоча концепт трьох "темних віків" - ХIV–XVI століть - і досі популярний.
Це час глибинно-тектонічних зрушень на її теренах - доба накопичення структурно-системних прецедентів просторової самоорганізації, що згодом даватимуть численні "точки опори" для ранньо- і просто модерних проектів України. Люди ХV століття вже трохи призвичаїлися до кліматичних змін, які ніс Європі "малий льодовиковий період" (1300–1850). Чума - "чорна смерть" попереднього століття - також відступила (принаймні минула давня безпорадність: 1402 року у Венеції вперше запровадили карантин). Отже, скорочення населення, відчутне в ХIV столітті (ледь не уполовинення), припинилося.
Світ-економіка старого світу (Євразія+Африка), що почала поставати в ХІІІ столітті після походів Чингісхана, але через чуму середини ХІV століття зазнала дефрагментації на кілька регіональних світ-економік (християнський Захід, мусульманський Схід, Індія, Китай), знову подає ознаки "волі до життя". За лаври відновителя і майбутнього гегемона змагаються латинська Європа й Османи. Власне за монголів синергію розвитку забезпечували ресурси Китаю і мусульманського Сходу. Тепер же йшлося передусім про ресурси Заходу і Близького Сходу.
Старі середньовічні континентальні імперії, панства-вотчини, засновані на приматі родового аристократизму ("золотий рід" Чингізидів, Гедиміновичі, Рюриковичі та ін.), почали поступатися "пороховим імперіям" з їхньою юридичною формулою опори права ("держави загального блага"), більш демократичною служилою шляхтою (в ідеалі взагалі кондотьєрами/найманцями-професіоналами), новою піхотою (гуситами, яничарами, гайдуками угорського короля Матяша Корвіна, ландскнехтами-драбами) і артилерією, а також ідеалом ренесансного абсолютизму та цікавістю до націоналізму. Втім, останньому ще бракувало модерних комунікативних засобів, аби стати масовим і посунути віру-релігію, цього середньовічного лідера на полі єднання ширших спільнот.
Ситуація певної "переповненості" (аж до "технологічної вичерпності") ріднить ХV століття із просвітницьким ХVІІІ: перше є межею-"осінню" Середньовіччя, друге - раннього Модерну. Тут та ж таки безліч провіщень ривка наступного століття - гуситський рух (провісник Реформації), Флорентійська унія церков 1439 року, книгодрукування Гутенберга, перші успіхи Ренесансу в Східній Європі й початок ери Великих географічних відкриттів. А також з'їзд-конгрес європейських монархів у Луцьку 1429 року, "першокозацьке" повстання Мухи 1490–1492 років, епізод 1420–1430 років з великолитовським виходом до Чорного моря (з налагодженням досить масштабної хлібної торгівлі), зрештою, запорожжя до Запорожжя - замок генуезців братів Сенарега в Олешках з початку ХV століття (він надавав притулок християнам - втікачам з татарського полону).
Для українських земель важливою стала також своєрідна "міська революція" - на засадах німецького магдебурзького права і за взірцями італійських міст-республік (знаних як безпосередньо, так і через чорноморські колонії) та чеської Праги (міста свіжої слави імперської столиці). Ця "міська революція" різко підвищила автономію городян у тогочасному суспільстві. Львів утвердився в статусі головного "мегаполіса" України (особливо із втратою 1475 року для християнського світу генуезької Кафи), Київ Олельковичів позбувся конкуренції Путивля (найближчого до ординських центрів південноруського міста) і з прикордонного замку знову почав перетворюватися на "столичне місто" (на жаль, зміни ці ще не стають незворотними: Олельковичів 1470 року зігнали до білоруського Слуцька, спробу їхнього реваншу - т. зв. змову князів 1481 року - викрили і придушили, а киян 1482 року чекав новий татарський погром). Загалом, саме в ХV столітті давньоруський (і, ширше, давньорусько-візантійський) "цивілізаційний" спадок переходить з живої практики із запасом саморозвитку до стану релікту - старовини (ледь не "античної", згадаймо спроби руських літописців ділити історію на "стару" і "нову" за рубежем 1453 року - датою падіння Константинополя).
Золота Орда так і не оговталася після погрому, якого зазнала в 1390-х роках від Тимура - Залізного Кульгавця із Самарканда. Якщо навіть Куликовську битву
1380 року можна було тлумачити як війну улусів-регіонів імперії (Московія-"Орда Заліська" проти Орди Мамаєвої), то перемоги Тимура і першоногайця Едигея - це зовнішня поразка і банкрутство цілого золотоординського простору-світу. Ханська легітимність втрачає взірцевість, а татарські практики - привабливість імперського універсалізму. Сходить зоря татарських козаків (вигнанців-повстанців-державотворців), провідником яких був "батько ногайців" - емір Едигей.
Розбитий 1380 року Мамаїв улус (Крим+причорноморські степи) протягом ХV століття реваншувався як нове Кримське ханство Гіреїв. 1502 року на Сулі кримці зрештою добили Велику/Заволзьку Орду. Втім, визнання 1475 року ханами Криму турецької зверхності обмежило їхні можливості як "відроджувачів" повноцінного (суверенного) золотоординського світу. Згодом, з 1517 року, ще й ієрархія ісламських володарів вивищила турецького султана як захисника святих місць - Мекки й Медіни, а цей "захист" поширювався й на будь-яких паломників до них.
Велике князівство Литовське, яке на Ворсклі 1399 року спробувало перехопити ординську фортуну, після Вітовта і Свидригайла втрачає власну "коронну" перспективу і стає одним із клаптиків широко закроєного, але неміцного Ягеллонського проекту - системи династичних уній, ренесансної неоСарматії (фактично конфедерації престолів поляків, литовців, німців-прусаків з лівонцями, чехів, русинів, татар, угорців, румунів і південних слов'ян).
Це дало шанс іншому "збирачеві земель" - Московському князівству, яке захоплює ініціативу на "спірному" просторі (що вирішило долі Твері, Рязані й Великого Новгорода). В Україні втрата відчуття опори у Великому князівстві Литовському призвела до краху проекту Поділля Коріатовичів (з відступом-втечею аж на Закарпаття і шансом для нового молдовсько-руського симбіозу), упокорення "удільного" Київського князівства Олельковичів, закуклювання у своїх острогах Полісся-Волині та появи зовні ефектної, але пустоцвітної генерації бездомних аристократів-авантюрників (зіркою тут став Сигізмунд Корибутович, який здобув собі примарну чеську корону).
Чехія, наснажена свіжою славою імперського священно-римсько-німецького домену (столичного центру), у чомусь випередила час і явила Європі перший прообраз Реформації; гуситський рух мав і непоодиноких українських адептів, серед яких князь Федір Острозький. Цікаво, що боротьба "за чашу" (причастя мирян "кров'ю Христовою") знову привернула увагу Європи до православ'я. А гусити-таборити своє славне на полях бойовищ шикування-табір скалькували з русько-татарських взірців.
Візантія, як і її останній кримський уламок - князівство Феодоро, доживало свої останні дні. Надія на порятунок зброєю західних хрестоносців (серед яких тоді були й українські піддані польсько-угорського короля) сконала у битві під Варною 1444 року. Тож Флорентійська церковна унія 1439 року рятувала хіба що православних учених-емігрантів в Італії. Держава візантійців дедалі більше ховалася в церкві (православ'я справді забезпечило тривання візантійської спадщини і по-своєму увічнило її). Для України також було важливо, що мігранти (а на чорноморському узбережжі й традиційне осіле населення) зі східнохристиянської імперії - мова передусім про греків і вірменів - стали примітними діаспорами на її теренах ("своїми чужинцями") і "гравцями" як на політичному, так і культурному полях.
З іншого боку, 1453 року візантійський Константинополь став турецьким Стамбулом - отже, статус цивілізаційного "Царгорода" (взірця і точки тяжіння) він фактично зберіг. І Османська імперія саме на давньому візантійському просторі була найуспішнішою. Не дивно, що турецька загроза на українських теренах надовго стала ключовим фактором місцевої геополітики.
Туреччина ж була класичною "пороховою імперією". "Нове військо" (дослівний переклад слова яничари), турецька артилерія і флот зробили великий внесок у "технологію війни". При цьому султани XV–XVI століть здобули собі славу освічених і справедливих володарів універсального штибу, на службу до яких не гребували переходити навіть християнські ренесансні вчені. Зрештою, тогочасний динамічний і наступальний іслам готовий був підтримувати й практики толерантності. Щодо зацікавлення турецьким досвідом, зокрема й українськими сучасниками, варто згадати про популярність "Записок яничара" серба-артилериста Костянтина Михайловича (Костянтина з Островиці), написаних на зламі XV–XVI століть, імовірно, на теренах Великого князівства Литовського.
Тримати турецький фронт спочатку випало Угорському (угорсько-хорватському) королівству, яке на тому й надірвалося, попри підтримку різнорідних європейських хрестоносців-кондотьєрів, як-от французького графа Жана II Ле Менгра, відомого як маршал Бусіко. Скромна силами Молдова вийшла зі сфери впливу Угорського королівства. Згасло бажання й угорських монархів поборотися за руську, чи то русько-половецьку, спадщину (нагадаю, що Угорщина ХІІІ ст. надавала притулок половцям - утікачам від монголів і активно втручалася у справи Русі). Утім, для українського Закарпаття Угорщина стала звичним політичним простором: перша записана українська пісня - про Дунай, а героєм однієї з ранніх козацьких дум українців є "старий козак Матяш". Його прообразом вважається славний боротьбою проти турків угорський король Матяш (Матвій) Корвін з роду Гуняді. На тій-таки Закарпатській Україні про цього володаря склали казку "Як Матяш став королем" та інші фольклорні оповідки.
ХV століття уславило у світі й невеличку Молдову. Її господар Стефан Великий (1429–1504), який правив 47 років, на фронті антитурецького опору християн важив не менше за албанця Скандербега (Стефан-воєвода і є героєм вже згаданої першої літературної української пісні "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?"). Молдовани тоді здатні були поборотися і за своє право на "руське причастя" - контроль над Подільською землею (ген аж до нижнього Дніпра) та Галичиною (з претензіями і на столичний Львів). Вони таки стали останніми союзниками кримського князівства Феодоро проти турецької навали 1475 року й уславилися багатомісячною героїчною обороною Мангупа (тоді, коли могутні фортеці генуезців Кафа/Феодосія і Солдайя/Судак просто здалися після кількаденної облоги). Билися молдовани з турками і за Білгород-Дністровський 1484 року.
Саме роль Молдови як форпосту християнства наслідують в очах Європи ХVI століття запорозькі козаки. До речі, цікаво, що давньоруський родовід дніпровського козацтва ("черкасів") уперше віднайдено в XV столітті - щоправда, тоді цих нових героїв вивели не від княжих дружинників (як у XVІ–XVІІ ст.), а від степових союзників - федератів київських князів. Так, у Московському літописному зводі 1479-го або 1480 року збереглося твердження, що черкаси - це інша/нова? назва чорних клобуків (докладніше див. DT.UA №12, 2019 р., П.Кралюк "Майже забуті чорні клобуки").
Польська Корона навчилася на угорському прикладі і здебільшого віддавала перевагу миру з турками. Але вона охоче приймала мігрантів із захоплених турками християнських країн (чимало причорноморських італійців стало вести свої справи через коронні міста) та переймала їхній досвід (славні польські "крилаті гусари" - військове ноу-хау, яке принесли в армію Корони сербські вояки). Утім, наснажені перемогою в тривалій боротьбі з Тевтонським орденом, поляки готові були до масштабних змагань за домінування в Центрально-Східній Європі (і тут шати "нових хрестоносців" були не зайві - на що й римська курія звернула увагу).
"Колоніальний" досвід на Галичині ХІV століття відкрив для Кракова українські простори, які, утім, треба було ще відстояти перед турецькими конкурентами. Відтак для Польської Корони Україна надовго стає фронтом і фронтиром.
Велике князівство Московське ХV століття розчарувалося в єдності правлячого роду, "шемякіному суді" старої удільної аристократії і забажало стати царством. Зазвичай сучасні історики акцентують тут на давньому золотоординському досвіді Москви (раніше ще полюбляли вельми респектабельний акцент на "трансляції імперії" з Візантії - так званий Третій Рим). Утім, насправді в цьому процесі більше важили нові (квазітурецькі) елементи "порохової імперії". Для України значущим було перехоплення Москвою наприкінці ХV століття сіверської колонізації, доти контрольованої Великим князівством Литовським. Українсько-білоруська Сіверщина взагалі надовго стає "прифронтовою смугою" - кордоном у литвинсько-московитському "спадковому ворогуванні". Без цього українська Слобожанщина (аж до Донщини) могла розквітнути й одним-двома століттями раніше.