У серпні цього року виповнилося 95 років від дня завершення Варшавської битви, в якій польські й українські війська здобули перемогу над військами Червоної армії.
А також - подвигу оборонців польського міста Замостя. Роль його захисників високо оцінив того ж 1920 р. голова французької військової місії в Польщі генерал Максим Рейган. Він зазначив, що своєю звитягою вони зупинили ворога, який рвався до Варшави, і по праву заслужили на звання співавторів "Дива над Віслою". А керував обороною фортеці Замостя український полководець, генерал Марко Безручко (1883–1944).
Більшу частину своєї військової кар'єри Марко Данилович Безручко провів у штабах. Може, саме тому його зірка як полководця найяскравіше спалахнула вже наприкінці Української революції 1917–1920 рр. Як це не парадоксально, успіхи генерала важили чи не більше, ніж дії його військових побратимів по зброї на полі бою. Саме тому, що визначали долю не тільки України, а й сусідньої Польщі, а можливо - і всієї Європи.
Майбутній український генерал народився 31 жовтня 1883 р. в містечку Великий Токмак (тепер це місто Токмак Запорізької області). Після школи навчався в учительській семінарії в Переяславі. Потім він змінює фах учителя на кар'єру військового, стає юнкером Одеського військового училища, яке закінчив 1908 р. Молодшого лейтенанта Марка Безручка направили у 106-й Уфімський полк, дислокований у Вільні (сучасний Вільнюс). У 1912–1914 рр. навчався в Імператорській Миколаївській Військовій Академії в Петербурзі, там здобув вищу військову освіту. На офіцерських посадах воював на фронтах Першої світової війни, був поранений.
На батьківщину Марко Безручко повернувся наприкінці 1917 р., де долучився до створення українського війська. Свою військову кар'єру розпочав як помічник начальника Генерального штабу Української Народної Республіки, а пізніше - війська Української Держави. З грудня 1918 р. він уже на посаді начальника оперативного відділу Генерального штабу УНР. З березня 1919 р. - начальник штабу Запорізької бригади, а з червня 1919-го - начальник штабу в корпусі Січових Стрільців під командуванням полковника Євгена Koновальця. Із січовиками пройде весь тернистий шлях від Києва аж за Збруч.
Марко Безручко не став легендою для своїх воїнів, як, наприклад, Петро Болбочан чи Всеволод Петрів. Насамперед тому, що, на відміну від них, працював здебільшого в штабах і рідко з'являвся на фронтах. Це, мабуть, доля всіх штабістів: вони, як і їхня робота, непомітні, але саме від них значною мірою залежить успіх військових операцій. Та й про штабістів не часто можна почути в спогадах істориків. Постать генерала Безручка не є винятком, - інформації про його роль у подіях 1917–1919 рр. дуже мало. Не додав би її і 1920 р., коли б не той факт, що наприкінці Української революції доля подарувала йому шанс виступити в ролі "справжнього" вождя, та й ще в одній із переломних битв, результат якої визначив долю не лише новонародженої Польщі, а й усієї Європи…
У 1920 р. головний отаман Симон Петлюра зробив останню спробу відновити незалежність України. Було зрозуміло, що знекровленій армії УНР бракувало організації у військах, чимало було поранених і хворих, але вона була непогано озброєна за рахунок трофеїв. Крім того, доводилося давати раду жителям у сільській місцевості, які тоді дуже часто визнавали лише одну владу - свою. Такі "села-держави" дозволяли входити на свою територію лише тим воякам, які мали схожі з їхніми політичні симпатії, а останні, своєю чергою, могли змінюватися чи не щодня.
У таких умовах необхідно було шукати союзника. Ним стала сусідня Польща, точніше - Друга Річ Посполита, держава, що, як казав її начальник Юзеф Пілсудський, "з мартвих стане". Згідно з умовами договору, укладеного між Ю.Пілсудським та С.Петлюрою 26 квітня 1920 р., польська сторона зобов'язувалася підтримати українську армію. Але не без втрат для загальноукраїнської справи, - в обмін УНР зрікалася будь-яких прав на територію Західної України (Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Лемківщина, Берестейщина, Надсяння). В результаті цієї угоди відбувся спільний українсько-польський похід на окуповану більшовиками Центральну та Східну Україну, який розпочався вже наприкінці квітня 1920 р.
Марко Безручко, як і багато його товаришів, до польсько-російської війни після перетину кордону з Польщею у грудні 1919-го перебував у таборах для інтернованих. Умови проживання були не найкращі. Ситуація принципово змінилася в січні 1920-го. Саме тоді, за розпорядженням головного отамана УНР С.Петлюри, розпочалося формування VI Дивізії Січових Стрільців, а 8 лютого підполковника М.Безручка призначено командиром цього військового формування. Дивізію було сформовано з інтернованих українських вояків. Свій бойовий шлях вона розпочала у польському місті Ланцуті з вишколом у Брестській фортеці. А вже 22 квітня 1920 р. стала складовою частиною ІІІ Армії Війська Польського під орудою бригадного генерала Едварда Риздз-Смігли. Наприкінці квітня спільно з польським військом дивізії вже полковника М.Безручка та
О.Удовиченка виступили на Київ. Дорогою частини постійно поповнювалися українськими добровольцями. 7 травня 1920-го союзники зайняли Київ. Однак уже через місяць, під тиском червоних, союзникам довелося Київ залишити. Із боями поступово відступали на захід. Українські вояки усвідомлювали, що не скоро випаде ще один шанс відновити незалежність своєї держави.
На початку липня 1920 р. червоні прорвали лінію фронту під Проскуровом, і подальші військові дії відкочувалися все далі на Захід, уже з'явилася загроза Кракову і Варшаві. Примара більшовицької окупації Польщі ставала дедалі реальнішою.
На південному крилі фронту союзники частково втримали ворога на західному Поділлі. Тим часом на півночі будьонівці через Рівне наблизилися до Львова, а основні сили Червоної Армії вже оперували поблизу околиць Варшави. Падіння польської столиці стало цілком реальною перспективою.
Полковник Безручко, з липня 1920 р. вже як командир групи загонів польських і українських вояків, вирушив до фортеці Замостя. Планувалося відрізати шлях з півдня кінноті Будьонного, яка йшла на допомогу Тухачевському, що вперто, не зважаючи на великі втрати, намагався прорватися до Варшави.З 25 по 28 серпня по всьому місту українські сапери разом із мешканцями Замостя проклали потужну лінію колючого дроту завдовжки 18 км, у деяких місцях - навіть у 3–4 ряди. За нею розмістили лінію валів із кулеметних гнізд. 29 серпня червоні здійснили першу атаку на фортецю. Того дня залога Безручка, спільно з поляками 31-го полку Стрільців Канівських, що складалася з 3200 воїнів, з успіхом відбила перші атаки переважаючих сил червоних кавалеристів. Будьонівці вели наступ з усіх боків, маючи намір оточити захисників. Із заходу вони знищили дротяні огорожі, і, якби не зусилля українців та поляків, місто не вистояло б. 31 серпня, зазнавши поразки в битві під Комарно, знесилені полки Будьонного змушені були відійти в напрямку Новоград-Волинського. Їм на п'яти наступали дивізії генерала Юзефа Галлера.
Отже, Марко Безручко своїми діями поховав плани більшовицького командування оточити польські війська і прорватися на захід, до кордонів Німеччини. Основні сили червоних під командуванням Тухачевського зазнали повного розгрому над Віслою, значна частина війська потрапила в полон або ж була інтернована у Східній Пруссії. Але армія Радянської Росії все ще залишалася сильною, а солдатів та зброї не бракувало навіть після шести років війни. М.Безручко своїми діями зруйнував один зі стереотипів, популярний серед військових: з невідомо якої причини вважалося, що зі штабіста не може вийти хороший полководець, тому що він любить тишу і без карти й кроку не зробить.
Відбивши атаку ворога в Замості, VI Дивізія Січових стрільців пішла в контратаку. У вересні-жовтні 1920 р. українські і польські війська визволили частину Поділля, дійшовши до земель Наддніпрянщини…
За звитягу під Замостям та полководницький талант Марко Безручко був удостоєний генеральського звання. Але надалі його чекав неприємний сюрприз. Без консультацій із союзниками польська сторона підписала перемир'я з більшовиками. Українське військо залишилося сам на сам зі своєю головною метою - здобуттям незалежності. Отже, в листопаді 1920 р. українці знову опинилися на схід від Збруча. І ця контроверсійна розв'язка вже здавалася трагічним апофеозом усього, що відбувалося раніше. Переправляючись через річку на кордоні з Польщею, українські солдати кидали зброю в річку, умисне пошкодили гармати й кулемети, щоб уже ніхто ними не скористався...
Невідомо, що зробив зі своєю зброєю Марко Безручко. Але це був не той чоловік, який втрачає надію. На еміграції генерал спочатку активно співпрацював з урядом УНР в екзилі: з травня по серпень 1921 р. обіймав посаду міністра національної оборони. Пізніше подав у відставку з посади на знак протесту проти угодовської політики уряду, який намагався домовитися з польським урядом.
Втім, у 1927-му він повернувся до активної діяльності і став членом генерального штабу міністра оборони УНР в екзилі генерала Володимира Сальського. Певний час вів активну громадську і наукову діяльність, був головою Українського клубу, в 1931–1935 рр. очолював українські військово-історичні організації у Варшаві, редагував військово-історичний журнал "За Україну", написав книжку "Українські січові стрільці на службі Батьківщині". Але, крім громадської діяльності, потрібно було на щось жити. Генералу пощастило знайти роботу за фахом - він працював у картографічному інституті у Варшаві. У цьому місті, яке генерал, фактично, врятував, минули й останні 20 років його життя. З вересня 1939 р. Варшава опинилася під німецькою окупацією. Повсякденною реальністю стали злидні і терор окупантів. Навіть у цих умовах українці продовжували працювати на благо відродження своєї держави, - після смерті 1940 р. міністра оборони уряду УНР в екзилі В.Сальського його посаду обійняв Марко Безручко.
…Ще коли в Німеччині Адольф Гітлер і його націонал-соціалістична партія тільки починали набирати сил, генерал Безручко проявляв далекосяжну стриманість в оцінці зусиль деяких українських політиків, котрі вважали, що цей диктатор допоможе здобути Україні незалежність. Він висловив думку, що Третій рейх становить загрозу для всіх слов'янських народів. Невідомо, якою була б його реакція на створення Дивізії СС "Галичина" з українських добровольців. Але до останнього свого дня 10 лютого 1944 р., перебуваючи на посаді міністра оборони УНР, він був противником будь-якої співпраці з нацистами.
Могила Марка Безручка міститься серед інших могил у православній частині цвинтаря на варшавській Волі. Тут похований його бойовий побратим генерал В.Змієнко, теж герой боїв під Замостям, та чимало українських військових і політичних діячів Української Народної Республіки.
На жаль, і через 95 років не з'явилося вулиці генерала Безручка ані в польському Замості, ані в рідному Токмаку. Можливо, новий Закон України про декомунізацію змінить ситуацію на краще.