У 1917–1921 рр. українцям довелося боротися за свою незалежність не лише зі зброєю в руках, а й на дипломатичному фронті. Ця боротьба теж велася в нерівних умовах - як через проросійську позицію великих європейських держав, так і через брак досвіду у більшості наших політиків.
Перші кроки
Робота зі створення української дипломатичної служби розпочалася в грудні 1917 р. Падіння Тимчасового уряду примусило українських політиків відкласти вбік гасла федерації та автономії і зайнятися налагодженням контактів з іноземними державами. Тому 13 грудня на 8-й сесії Української Центральної Ради було оголошено про перетворення секретарства міжнаціональних справ на секретарство міжнародних справ, керівником якого став 28-річний Олександр Шульгин.
Молодому урядовцю не довелося "відкривати Україну" для Заходу. Ще 1911 р. цим почав займатися Український інформаційний комітет на чолі з Романом Залозецьким, який мав пропагувати в Європі ідеї необхідності створення незалежної України. Комітет розгорнув у Лозанні (Швейцарія) активну інформаційну діяльність, яку з початком Першої світової війни продовжив Союз визволення України. Чимало для популяризації українського руху в Європі зробив граф Михайло Тишкевич. Під час Першої світової війни він опинився у Швейцарії і, співпрацюючи з Українським інформаційним комітетом, видавав французькою тижневик L'Ukraine. М.Тишкевич публікував статті про Україну у швейцарській пресі та закордонних часописах і використовував особисті знайомства серед західних політиків та дипломатів для пропаганди української справи. Не дивно, що перша дипломатична установа УНР за кордоном виникла саме у Швейцарії: тут Україну вже добре знали.
У грудні 1917 р. Україною почали цікавитися й держави Антанти, які ще до того контактували з українськими політиками через представників військових місій. Франція запропонувала українському уряду фінансову і технічну допомогу, а в січні наступного року призначила свого представника при уряді УНР - генерала Жоржа Табуї, зв'язкового шефа військової місії в Румунії. Тоді ж свого представника при українському уряді призначила й Англія, - ним став генеральний консул в Одесі Джон Піктон Багге. Держави Антанти були готові визнати УНР і допомогти у боротьбі з більшовиками, але за однієї умови - не укладати мир з німцями. Для Центральної Ради це було неприйнятно, адже в такому разі Україна опинялася між двох вогнів, а більшовики часу не марнували. Тому ще в грудні 1917 р. новостворене зовнішньополітичне відомство починає переговори з центральними державами.
"Гібридна" дипломатія
Українська делегація прибула до Берестя-Литовського 28 грудня. Спочатку переговорний процес відбувався у досить дивних, з погляду міжнародного права, обставинах. Адже
ІІІ Універсал Центральної Ради проголошував УНР частиною неіснуючої федеративної Росії, що жодним чином не давало їй права на самостійну зовнішню політику. Лише необхідність укладення миру та наступ більшовиків примусили тодішній український парламент відмовитися від автономістських гасел і проголосити незалежність у січні 1918 р. Прибувши до Берестя, українські дипломати виявили, що їх уже випередили більшовики зі своїм "мирним планом". Тому подальший переговорний процес позначився запеклим протиборством між українською та російською делегаціями.
Спочатку більшовики спільно з делегаціями центральних держав визнали представників УНР повноправною стороною переговорів. Але проводити ці переговори не квапилися, бо саме тоді радянські підрозділи під командуванням М.Муравйова наближалися до Києва. 18 січня нарком закордонних справ Радянської Росії Л.Троцький запропонував "зробити паузу" на 10 днів і виїхав до Петрограда. Саме в цей період більшовицький наступ на Україну посилився. І 30 січня, за два дні після поновлення переговорів, радянська делегація витягла з рукава новий козир - копію заяви від делегації "робітничо-селянського уряду Української республіки", запропонувавши визнати її представником від України і включити до складу російської делегації. Ця "республіка", проголошена
25 грудня 1917 р. в Харкові, фактично була "клоном" УНР, бо мала ту саму назву, що й новостворена Українська держава. Головою її уряду й одночасно учасником делегації був колишній однопартієць В.Винниченка Є.Медведєв.
На початку лютого настрій більшовицької делегації покращився ще більше, адже Київ уже був під контролем їхніх військ. Троцький повідомив про це представникам Німеччини та Австро-Угорщини, намагаючись схилити їх до думки, що делегація УНР є представником уряду без держави, а отже й розмовляти з нею ні про що. Та їхня позиція щодо України залишилася незмінною. Німці й австрійці продовжували вести переговори з українськими дипломатами, запропонувавши їм свій проект мирного договору. Він складався лише з трьох пунктів, у яких розглядалися припинення стану війни, встановлення дипломатичних та консульських відносин і поставка Україною мільйона тонн збіжжя та інших харчових продуктів. Але, навіть незважаючи на критичне становище, в якому опинилася УНР, українській делегації на чолі з Олександром Севрюком вдалося підписати мир на більш вигідних умовах.
Зокрема, було чітко встановлено українсько-австрійський кордон (повторював довоєнний російсько-австрійський), докладніше визначено порядок розрахунків за поставки українських товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. А питання про те, що і у якій кількості має поставити Україна новим союзникам, мало вирішуватися спільною комісією. Неабияке значення мала й угода про статус українських земель у складі Австро-Угорщини, укладена окремо. За нею, Східна Галичина і Буковина мали бути об'єднані в автономний коронний край у складі імперії. Та найголовнішим здобутком був сам факт укладення миру, адже, згідно з ним, Українську державу вперше з часів Гетьманщини визнали суб'єктом міжнародного права.
На жаль, усі ці дипломатичні успіхи були затьмарені жорстокою реальністю. Ще до підписання миру Центральна Рада змушена була звернутися до німецького та австро-угорського урядів по військову допомогу, яка фактично перетворилася на окупацію. Переконавшись, що український уряд не в змозі налагодити поставки продовольства і далі продовжує свої аграрні експерименти, німецьке командування самостійно розпочало реквізиції. А потім взагалі замінило керівництво УНР на більш поміркованого гетьмана Павла Скоропадського.
"Де два українці, там три гетьмани"
На межі 1918–1919 рр. українські дипломати опинилися перед новими викликами. Поразка центральних держав у Першій світовій війні позбавила опори уряд Скоропадського, і до влади повернулися українські соціалісти, які відновили УНР та організували свій уряд - Директорію. Ситуація в державі змусила нову владу шукати союзників, бо боротися з більшовиками (а з літа 1919 р. - з білогвардійцями) самотужки армія УНР була не в змозі. Для переговорів наші дипломати вирішили використати Паризьку мирну конференцію, що почалася
18 січня 1919 р. і мала підбити підсумки Першої світової війни.
Але з самого початку ситуація склалася не на користь України. Через війну та економічну кризу делегація не змогла прибути до Парижа вчасно і в повному складі, - 20 січня у французькій столиці були тільки голова місії Г.Сидоренко та секретар, решта ж членів з'явилися на конференцію лише в березні. Ще більше дошкуляла українським представникам відсутність дипломатичного досвіду - не тільки в них, а й у керівництва УНР. Про це свідчить хоча б те, що Г.Сидоренко на момент приїзду не мав на руках жодного документа, який би підтверджував право України на державний суверенітет. Лише 25 лютого (!) український уряд підготував для делегації необхідний пакет документів, серед яких були "акт про межі території УНР", "акт про погляд уряду на союз народів" та "акт про прийняття на себе обов'язків по виплаті частин боргу бувшої Російської імперії".
До прибуття українців організатори конференції поставилися прохолодно. Франція, яка мала на конференції найбільший вплив, робила ставку на відновлення незалежної Польщі та "єдиної й неподільної" Росії. Саме ці держави, на думку французьких політиків, мали стати їхніми союзниками на випадок війни з Німеччиною. Трохи інакше поставилися до українського питання дипломати Великої Британії та США (в останньому випадку свою роль зіграло і звернення представників української діаспори до президента В.Вільсона). У питанні про долю Східної Галичини, за яку навесні та влітку 1919 р. точилися бої між польською й українською арміями, вони намагалися дійти якоїсь згоди між сторонами і припинити кровопролиття. Пропозиції укладення миру та проведення демаркаційної лінії між Польщею й УНР неодноразово порушувалися під час роботи конференції, але реалізовані так і не були. А в травні 1919 р. на Галицькому фронті розпочався наступ польської армії під командуванням Юзефа Галлера, якого українці зупинити вже не змогли. Численні ноти протесту з цього приводу не мали жодного впливу на організаторів конференції. Першочерговим завданням вони вважали боротьбу з більшовиками, і Польща в цьому питанні здавалася їм надійнішим союзником. Такі самі сподівання західні держави покладали на білогвардійців: у травні 1919 р. Вища союзна рада визнала адмірала О.Колчака "верховним правителем" Росії.
Не менше проблем українським дипломатам створювали…вони самі. Серед членів делегації не було дисципліни, - кожен хотів бути найголовнішим і проводив власну політику. Це не могло пройти повз увагу іноземців. Один із прихильних до України французьких політиків, депутат Ф.Буйон, писав голові Директорії УНР Симону Петлюрі, що він та інші прихильники незалежності України "хочуть говорити з одним представником, а не з кількома". Що ж стосується польських і російських дипломатичних кіл, то кращого подарунка для них і бути не могло, - у своїх переговорах із Антантою вони отримували додатковий аргумент, чому з українською делегацією ні про що вести розмови.
Наприкінці вересня 1919 р. делегацію УНР на Паризькій конференції очолив граф Михайло Тишкевич. Він відразу ж заявив про себе, давши інтерв'ю французьким ЗМІ, яке обійшло 30 європейських видань. У розмові з пресою граф зазначив, що головна мета делегації - здобуття незалежності України та боротьба з більшовизмом, і додав, що її уряд готовий визнати 30% російського боргу Франції. Невдовзі М.Тишкевич розгорнув активну дипломатичну діяльність. Він звертався з меморандумами до керівництва конференції, проводив приватні зустрічі з європейськими політиками, друкував матеріали у французькій пресі та бюлетені делегації.
Але інтриги в дипломатичному представництві УНР зводили його зусилля нанівець. Члени делегації, які належали до соціалістичних партій, намагалися усунути незручного для них керівника і не гребували в цьому жодними засобами. Так, під час подорожі М.Тишкевича до Англії А.Галіп, Лучицький та І.Борщак заволоділи бланками, документацією й печаткою представництва і повідомили дипломатичний корпус у Парижі, що відтепер Україну представлятимуть саме вони. Після того, як ця витівка провалилася, делегати видали брошуру, в якій облили свого голову брудом як могли. Чималої шкоди роботі делегації завдавала й неузгодженість діяльності галицьких та наддніпрянських представників: після об'єднання УНР і ЗУНР механізм роботи державних установ так і не був врегульований. Лише наприкінці 1919 р. М.Тишкевич отримав від голови Директорії УНР С.Петлюри право на одноосібне керівництво делегацією (доти всі її члени мали вирішальне право голосу). Та було пізно, - робота Паризької конференції вже добігала кінця.
Дипломатичне фіаско
Невдачі в перемовинах з державами Антанти примусили українське керівництво шукати спільну мову з поляками. Іншого виходу в українських дипломатів уже не було, - ані білогвардійці, ані більшовики не мали наміру визнавати УНР. Переговори з Варшавою остаточно розсварили наддніпрянців із галичанами, бо означали фактичну відмову від боротьби за Східну Галичину. У листопаді 1919 р. диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич віддав Українській Галицькій армії наказ переходити на бік Денікіна, а сам виїхав до Відня, створивши там еміграційний уряд і започаткувавши окрему від УНР дипломатичну діяльність.
Українсько-польські переговори завершилися 22 квітня 1920 р. у Варшаві підписанням політичної конвенції, згідно з якою Польща визнавала Директорію верховною владою УНР. Питання кордонів вирішувалося на користь польської сторони, яка зберігала за собою Східну Галичину. За пару днів було підписано й військову конвенцію, що мала дуже нерівноправний характер. На території Польщі передбачалося створити лише три українські дивізії (15 тис. чоловік), тоді як польська армія налічувала 100 тис. Такі нерівноправні відносини зберігалися й під час воєнних дій, коли Юзеф Пілсудський не дозволяв збільшувати українське військо за рахунок місцевого населення. Зрештою, це зашкодило не лише УНР, а й польській армії, коли у червні 1920 р. більшовицькі війська перейшли у контрнаступ.
Встановити свою владу на польських землях більшовикам, як відомо, не вдалося: польські й українські підрозділи змогли відбити наступ Червоної армії та відтіснити її на схід. Але позиції уряду УНР від цього аж ніяк не покращилися. У жовтні 1920 р. між Польщею, радянською Росією та радянською Україною було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір. Цього разу більшовикам вдалося використати делегацію від "робітничо-селянського уряду України" для дипломатичного прикриття. Що ж до уряду УНР, то навіть у цій ситуації він марнував час. Спочатку головою української делегації було призначено правника Сергія Шелухіна, потім, на півдорозі до Риги, де відбувалися переговори, його повернули назад у Варшаву (там тоді перебував український уряд) для додаткових консультацій. Але натомість його звільнили з посади голови делегації і призначили на неї М.Славинського. Однак останній прибути до польської столиці не зміг, і це на тривалий час обезголовило делегацію, бо нікому було проводити зустрічі з польськими урядовцями. Коли ж Шелухіна таки залишили на посаді голови делегації і дозволили виїхати до Риги, було пізно: польська сторона вже визнала український радянський уряд. Усі протести проти такого переговорного процесу не дали жодних результатів: 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір, який надовго поховав надії на відновлення незалежності України.