Нині планета переживає чергові випробування.
Світ зустрів їх із доволі потужним багажем досвіду й інституційного набору, що, ніби, дає змогу вистояти. Проте самі інституції, які повинні протидіяти руйнівним впливам війни, зокрема кібернетичної та інформаційної, шпіонажу в глобальному масштабі, соціально-економічним викликам, опинилися в непростій ситуації. Точніше - в глибокій кризі.
Людство спостерігає практичну нездатність ООН протидіяти викликам часу. Своєю чергою ЄС виявився недостатньо готовим до економічних потрясінь, а блок НАТО продемонстрував, що його структура архаїчна і проблеми у відносинах між державами стають проблемами всієї організації. Аналогічні кризові явища інституції глобальної безпеки вже переживали, і нині вартим детального аналізу є досвід їхніх дій в один із найбільш складних періодів історії світу ХХ століття.
Наслідки Першої світової зробили жахіття, що їх змальовували перші письменники-фантасти, реальністю. Руїни міст, хаос і злигодні мільйонів у воєнний і повоєнний час стали повсякденням для європейців. Зрештою, ці експресіоністські реалії техногенної епохи мотивували політиків подумати про необхідність зміцнити міждержавні домовленості гарантіями безпеки.
Вагому роль як гаранта миру отримує постійний майданчик для розгляду й вирішення глобальних питань і врегулювання міждержавних конфліктів - Ліга Націй. Її штаб-квартиру в Женеві японський дипломат Кікудзіро Ісії охарактеризував у мемуарах як храм миру. Проте він представляв країну-переможницю у війні. У Німеччині Ліга Націй сприймалась як спрямований проти неї блок держав. Навіть після вступу до цієї організації Німеччини (1926 р.) частими були нарікання представників німецького політикуму та дипломатів, що їхня країна вимушена обмежувати свої можливості для оборони в рамках спрямованої проти неї інституції. 1933 року рейхсканцлер Гітлер ініціював вихід своєї держави з Ліги Націй, мотивуючи рішення характером останньої як блоку проти Німеччини і невиконанням Версальського договору в частині загального роззброєння. Власне, Версальський договір і серія договорів, які завершили де-юре Велику війну (назва пішла в небуття після 1939-го), став правовою основою для Ліги Націй, і саме ця організація мала здійснювати координацію роботи із загального роззброєння. Європейські держави, які опинилися в стані переможених (Німеччина, Австрія, Угорщина і Болгарія), практично роззброювалися, але готувалися до реваншу.
У надійність гарантій Ліги Націй мало вірили навіть держави, які відігравали ключову роль у її створенні й діяльності. Ситуація повторюється і сьогодні - ООН демонструє безпорадність як щодо війни в Україні, так і щодо війни в Сирії. Дієвість резолюцій Ради Безпеки ООН практично нульова…
Отже, Франція 1920 року домоглася укладення гарантійного договору з Великою Британією на випадок агресії. І це було зроблено незважаючи на те, що саме Франція після роззброєння Німеччини, краху Австро-Угорщини і революції в Росії мала на Європейському континенті найчисленніші й найбільш боєздатні збройні сили. Це яскраве свідчення того, що військовий потенціал однієї країни вже не був достатньою гарантією її безпеки. Хоча Франція й надавала гарантії країнам Центрально-Східної Європи проти німецького, австрійського та угорського реваншизму. На початку 1920-х договори було укладено з Польщею, Румунією і Чехословаччиною.
До укладення 1925 року Локарнського договору реальних гарантій безпеки не відчувала жодна країна континентальної Європи. Німеччина та її союзники вимушені були укласти мирні договори з переможцями в Першій світовій як пасивні учасники мирної конференції, не беручи участі у виробленні їхніх умов. Фактично договірна база нового повоєнного світового порядку скидалася на розправу над переможеними. Це стосувалось і політики, і економіки. Мабуть тому в перші роки після війни зберігалося сприйняття Німеччини, Австрії, Угорщини і Болгарії як країн, що перебували поза системою міжнародних відносин. Локарнська система повинна була залучити Німеччину як повноцінного учасника до сформованої нової міжнародної системи.
Врешті, гарантії застосування військової сили в разі вчинення потенційним агресором (під яким розуміли саме Німеччину) конкретних дій стали реальними. Під цими діями було визначено порушення умов Версальського договору, як-от напад на Францію чи Бельгію або введення німецьких військ у Рейнську демілітаризовану зону. Гарантії Франції і Бельгії надали Велика Британія й Італія, при тому, що Франція на 1925 рік залишалася найбільшою військовою потугою в Старому Світі. Надати гарантії Польщі й Чехословаччині, країнам, які межували з Німеччиною (багато сотень кілометрів спільного кордону) Велика Британія та Італія відмовилися. Франція в рамках цієї системи уклала двосторонні договори з Польщею і Чехословаччиною. Париж гарантував цим державам безпеку в разі агресії Німеччини. Чого варті французькі гарантії, стало відомо вже невдовзі…
За умовами Локарнських угод Німеччина мала стати членом Ліги Націй, що розглядалося як ключова гарантія проти німецького реваншизму. Незважаючи на те, що Німеччина стала членом Ліги Націй у статусі постійного члена Ради навіть із правом вето, для Франції та Бельгії важливим було зберегти потенційну коаліцію саме проти Німеччини.
Спроби вирішити всі питання в рамках закладеної мирними договорами системи безпеки наражалися на ригідність системи, і тому на її основі виникали численні суперечливі нашарування. Такими нашаруваннями були гарантійні договори, які укладалися між Францією і новими країнами Центрально-Східної Європи, що мало наслідком у 1920-х роках своєрідну гонитву за гарантійними союзами між Францією та Італією. Остання, яка вважала себе обділеною Версальською системою договорів, уклала угоди з Угорщиною та Болгарією. Заради зближення з Румунією, з одним із членів Малої Антанти, 1926 року вже фашистська Італія ратифікує Бессарабський протокол, жертвуючи стабільними відносинами з Радянським Союзом, які їй важко далися за договором 1924 року. При цьому як Франція, так і Італія не могли конкурувати із впливом Німеччини в Центрально-Східній Європі. Власне, така конкуренція країн-переможниць стала на заваді їх зближенню на ґрунті протидії потенційному агресорові. Тому вони не мали можливості надати надійні гарантії країнам Центрально-Східної Європи. Спроби економічного порятунку країн Центрально-Східної Європи від руйнівних наслідків світової економічної кризи продовжував активно лобіювати Париж, але безуспішно: у самій державі-переможниці економічна ситуація була дуже хиткою. Французи намагалися протистояти пангерманській ідеї Серединної Європи ще на початку 1930-х. Свої прагнення в цьому напрямку вони продовжували виявляти, наприклад, укладенням 1931 року митної унії з Австрією.
Зрештою, через постійну боротьбу європейських дипломатів склалися сприятливі умови для поступової політичної, ідеологічної та економічної експансії СРСР у державах міжвоєнної Європи. Для континентальної системи безпеки після Першої світової війни очевидним фактом стала присутність у ній і СРСР. Саме завдяки системі міждержавних договорів. І насамперед - договорів Москви з Берліном і Каунасом. Фактична присутність також потребувала правового оформлення. Радянський Союз іще від часу підписання 1922 року Рапалльського договору створив потенційну загрозу змови з Німеччиною проти Польщі. Договором з СРСР "Про нейтралітет" 1926 року було зведено нанівець можливість будь-яких дій щодо Радянського Союзу в рамках Ліги Націй, про що Німеччина повідомила СРСР у своїй ноті стосовно ратифікації нею Статуту Ліги Націй, давши зрозуміти, що СРСР не повинен остерігатися загрози з боку Німеччини, якщо буде спроба її реалізувати через інституції Ліги. Навпаки, Німеччина своїм правом вето в Раді Ліги мала змогу заблокувати будь-які ворожі до Радянського Союзу дії. У серпні 1939 року між сталінським СРСР і гітлерівською Німеччиною було укладено договір "Про ненапад" з усіма катастрофічними для світу наслідками. Власне, радянський нейтралітет створював сприятливі умови для поступової німецької експансії у Центрально-Східній Європі. Рано чи пізно два диктатори повинні були зустрітися у двобої. Розподіл цього регіону між хижаками відбувався з 1939-го до самого початку нацистсько-радянської війни 1941 року…
Атомізація системи безпеки в Центральній Європі стимулювала країни цього регіону до утворення локальних блоків. Одним з найвідоміших стала Мала Антанта. Цей блок (Румунія, Чехословаччина і Королівство сербів, хорватів та словенців, з 1929 р. - Югославія), незважаючи на те, що був доволі відомий у суспільній думці міжвоєнної Європи, виявися малоефективним, оскільки мав вузьку антиугорську спрямованість. Принижена Версалем Угорщина, яка втратила 2/3 своїх історичних земель, мала давнього союзника - Польщу, але дедалі більше дивилась у бік Німеччини.
За прикладом Малої Антанти мусувалися ідеї створення Балканської і Балтійської Антанти. Фактор наявності цього блоку 1937 року використала Німеччина для забезпечення політичної ізоляції Чехословаччини під час конференції в Бледі країн Малої Антанти й Угорщини. Метою конференції було домогтися згоди країн Малої Антанти на зняття з Угорщини військових обмежень, накладених Тріанонським договором в обмін на гарантії ненападу і територіальної цілісності. Угорщина проводила постійні консультації з Німеччиною. Остання тиснула на учасників конференції, щоб такі гарантії отримали лише Югославія та Румунія, оскільки Німеччина мала експансіоністські плани щодо Судетської області. Щоправда, Угорщина перебувала під тиском досвідчених чехословацьких дипломатів школи Бенеша і надала гарантії й Чехословаччині також.
Неефективність цих локальних блоків у Центрально-Східній Європі й загальна криза системи безпеки в Старому Світі спонукали до спроб створити систему колективного опору агресору за участі СРСР, Німеччини, Польщі та інших держав регіону; а вже після провалу цих спроб - і долучення до системи гарантування безпеки країн Центральної Європи Радянського Союзу. Це призвело до остаточного краху загальноєвропейської системи стримування, тобто Локарнської, вже у 1936 року, коли після ратифікації Францією договору з СРСР Німеччина ввела війська в Рейнську область. З цього часу Гітлер, який не дістав ляпаса (хоча міг!) від західних демократій, практично увірував у свій зоряний час і крок за кроком наближав Другу світову. Нині цю роль досить вправно приміряє ще один диктатор - президент РФ В.Путін. І знову реакція Заходу видається неадекватною. Так, президент Франції Е.Макрон примудрився за три останні місяці тричі зустрітися з Путіним…
На початку 1930-х Світова економічна криза завдала потужного удару по системі безпеки, яка з труднощами вибудовувалась у Європі після Першої світової війни. Внутрішня соціально-політична нестабільність у державах континенту і зміни економічних орієнтирів, якими визначалися орієнтири політичні, поставили питання про доцільність перегляду всієї системи безпеки. Стало цілком очевидним прагнення Німеччини й Австрії до взаємної економічної інтеграції, що було категорично заборонено умовами Версальського і Сен-Жерменського мирних договорів. Спробу укласти митну унію між Німеччиною і Австрією 1931 року було припинено рішенням Міжнародного суду в Гаазі за поданням Франції. Фактом було те, що без глибокої економічної інтеграції з Німеччиною країни Центрально-Східної Європи не могли вижити в умовах світової економічної кризи, а Німеччина уникала будь-яких економічних конструкцій без гарантій її політичного домінування в регіоні. Отже, ідея Серединної Європи за німецького домінування набувала реальних рис.
Дисонанс між економічним становищем Німеччини і потенційними політичними можливостями цієї держави після 1933 року закладає можливості для перегляду положень Версальського договору в односторонньому порядку при усвідомленні, зокрема й переможцями, що цей договір потребує перегляду. З цієї причини Локарнська система не гарантувала Франції та Бельгії безпеки від Німеччини.
15 липня 1933 року на конференції в Римі між Великою Британією, Францією, Німеччиною та Італією було укладено "Пакт чотирьох", який відкривав можливості для ревізії мирних договорів. Сама ідея цього пакту мала на меті посилення Ліги Націй, передбачаючи можливість перегляду всіх обмежень, накладених на Німеччину, територіальних та інших питань виключно через інституції Ліги Націй. Проте ключовими для преси й політикуму не лише країн-підписантів, а й країн Центрально-Східної Європи виявилося положення про допущення самої можливості перегляду положень мирних договорів. Франції довелося заспокоювати своїх союзників (Чехословаччину, Польщу, Югославію, Румунію), гарантуючи, що вона використає своє право вето в Раді Ліги Націй у разі спроби ревізії територіальних положень на шкоду інтересам цих держав. Пакт не дав бажаного для Німеччини ефекту, оскільки його ратифікувала лише Італія. Проте очевидним стало те, що кожна система безпеки має бути достатньо гнучкою і передбачати в базовому договорі можливість перегляду його положень, а також процедуру такого перегляду. Пошук процедури і був метою конференції.
Німеччина 1933 року після встановлення нацистської диктатури ("одна держава - одна партія") - одна з найбільш політично стабільних держав у Європі. Зрозуміло, як досягалася ця "стабільність" - вбивствами, погрозами політичним опонентам, концтаборами, єврейськими погромами… На тлі перманентних політичних та економічних криз у Франції, загострення внутрішньої боротьби в парламентських партіях Великої Британії - Німеччина вже бажаний політичний партнер у міжнародних відносинах: з Берліном рахуються, навіть Олімпіади-1936 не скасовують через політику нацистів (як і нещодавній мундіаль). Але "демократи" прораховуються, вони, ніби зачаровані екс-ефрейтором, підписують 1938 року ганебну угоду в Мюнхені, віддаючи на поталу нацистам свого вірного союзника - Чехословаччину. Докладніше див. "Судетський сценарій: Чи готовий Захід іти стопами "миротворців" Чемберлена і Даладьє?" ("Дзеркало тижня. Україна" від 7 березня 2014 р.).
Недалекоглядна Польща також відкусила в сусіда свій шматочок (Тешин), але за рік була роздерта Гітлером і Сталіним. Варшава про цю ганебну сторінку історії воліє мовчати…
Досвід криз інституцій глобальної безпеки в часи між Першою і Другою світовими війнами показує, що основоположна договірна база між державами має бути гнучкою і відкритою. Але договори й меморандуми (на кшталт Будапештського 1994 р.) не повинні ставати клаптиками паперу. Історія повторюється? Чи все ж таки Захід готовий усвідомити ризики для всього світового порядку?..