UA / RU
Підтримати ZN.ua

У кожного своя спадщина

Сулими були однією з найбагатших і найвпливовіших родин, представники якої займали полкові й генеральні уряди. Вони відігравали визначну роль у Запорізькій Січі та урядах Гетьманщини. Багата спадщина цього роду може стати безцінною пам'яткою історії та культури, справжнім надбанням українського народу.

Автор: Роман Слепенчук

Історія України - це не лише Доба козаччини, "оспівана" радянськими істориками, що перетворили образ бойового лицаря на веселого ярмаркового персонажа у вишиванці, якої козаки, до речі, ніколи не носили. Історія нашої сучасної держави - це частина історії Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої (Польсько-Литовської держави), Російської імперії та Радянського Союзу. Тож мусимо проявляти неабияку толерантність у викладенні окремих історичних фактів, задокументованих у літописах. Прикро, але сучасні історики і далі продовжують йти шляхом своїх попередників, "забуваючи" героїчне минуле українського народу, обмежуючись практично лише Козацькою добою.

Коли переглядаєш праці науковців-істориків, складається враження, що вони навмисне уникають уживати такі слова, як "шляхта", "шляхтичі", чомусь вважаючи, що ними позначають лише поляків. Хто були наші пращури: воїни, землероби, посполиті чи вигнанці, що тужили за батьківщиною? Чимало відповідей можна знайти у книжці "Сулими: спадщина предків". Автор Людмила Сулима поділилася своїми дослідженнями з вивчення власного родоводу, який має більш ніж тисячолітню історію!

- В історичних джерелах Сулими вперше згадуються на землях Сілезїї (сучасна Польща), коли лицарі з німецьких земель герба Sulima в X столітті прибули на військову службу до польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого. Певно, "найперші" Сулими були найманцями (ландскнехтами), яких польські князі й королі запрошували до себе на службу. Саме в порубіжних замках "орлиних гнізд", серед скелястих гір Краківської юри, вони охороняли кордони. На родовому гербі Sulima навічно закарбувалися сілезькі орли. Сулими брали участь в усіх важливих битвах Середньовіччя і були вмілими воїнами. Зокрема, у Грюнвальдській битві 1410 року, впевнено прокладаючи собі дорогу мечем, лицар королівського двору Завіша Чорний герба Sulima, зустрівшись віч-на-віч із комтуром Арнольдом фон Баденом, здолав його. У хроніках також описано подвиги його чотирьох синів: Мартіна, Станіслава, Завіші і Яна.

У літописних джерелах задокументовано службу лицарів-ленників Сулим у князів Корибутів-Вишневецьких у Любецькому замку Чернігівського воєводства. Саме там історики зафіксували народження Івана (Яна) Сулими в сім'ї шляхтича Михайла (Міхала) герба Sulima. Продовжуючи давні традиції роду, його син Іван став на службу урядником маєтностей, виконуючи адміністративно-суддівські й військові обов'язки свого володаря Станіслава Жолкевського, великого канцлера Речі Посполитої. Особливо він відзначився у морських походах запорожців на Крим. За видатні заслуги в боротьбі з турецькою агресією Папа Павло V (у миру - Камілло Боргезе) дарував Іванові Сулимі титул римського князя і нагородив золотим медальйоном. Історія нагородження вельми цікава. Після трьох років у неволі Іван Сулима разом із іншими бранцями 1619 року на османській галері поблизу Тунісу роззброїв охорону з яничарів і відплив до берегів Італії. У папському порту Чивітавекк'я їх прийняли чиновники Папи Римського. Вони були дуже здивовані зовнішнім виглядом оголених по пояс бранців, які скували кайданами своїх колишніх охоронців…

1629 року, після повернення з чергового походу, стараннями гетьмана в селі Сулимінка (з 1756 р. - Сулимівка) збудовано церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яка збереглася до наших днів. Івана Сулиму двічі обирали гетьманом Війська Запорозького його королівської милості Сигізмунда ІІІ Вази (у 1628-му й 1635 роках). Як гетьман він очолював постійні успішні походи на Крим, разом із запорожцями захопив неприступну польську фортецю Кодак, що перепиняла шлях на Запоріжжя, і з донськими козаками штурмував фортецю Азов.

Але 1635 року представники козацької старшини (Барабаш і Караїмович) по-зрадницьки схопили Івана Сулиму. На вимогу турецького султана 12 грудня 1635 року славного лицаря стратили у Варшаві. Останки гетьмана прийняла земля його предків у крихітному містечку Стєвки Живицького повіту в Сілезії. Символічно, чи не так? Пізніше поряд з ним поховають обох його старших синів, які загинули за віру й вітчизну. Нещодавно в Київській гімназії №283 пам'ять гетьмана Івана Сулими вшанували його оновленим портретом у галереї відомих українських діячів.

Сини І.Сулими Северин, Степан і Федір (полковник
переяславський) служили під хоругвами гетьмана Богдана Хмельницького, який намагався створити Велике князівство Руське. Після смерті Б.Хмельницького брати Сулими підтримували гетьмана Івана Виговського та його Гадяцьку угоду 1658 року, де Велике князівство Руське мало постати у федерації рівноправних держав Речі Посполитої разом із Польським королівством і Великим князівством Литовським. І це коштувало життя обом старшим братам: Северина застрелили з рушниці в Переяславі, а Степана зарубали в Германівці (тепер Обухівський район на Київщині) під час оприлюднення умов Гадяцької угоди. Після їхньої загибелі наймолодший Федір (Теодор) разом із І.Виговським перейшов до поляків. Проте після того як Україну поділили навпіл дві держави, Федір повернувся на дідизні землі на Бориспільщину.

У вирі бурхливих політичних подій на історичній арені опинилися й інші нащадки роду Сулим - онуки гетьмана Івана Сулими. Теодор Сулима та Петро Іванович Сулима - гетьмани Ханської України під протекторатом Османської імперії (1683-1783). Петро Іванович, він же Петрик Іваненко, - автор знаменитих "Універсалів", укладених з Кримським ханством, про державну незалежність України. Іван Федорович Сулима - генеральний хорунжий в уряді гетьманів І.Самойловича, І.Мазепи, І.Скоропадського. Відважний воїн, учасник Чигиринських, Кримських, Азовсько-Дніпровських, Прутського походів та Північної війни. У Полтавській битві був тяжко поранений, але продовжував бій. У безглуздих імперських війнах віддали своє молоде життя його сини: Федір Іванович, бунчуковий товарищ (почесна посада у гетьманському уряді), - у Сулацькому поході 1726 року; Самійло Іванович, бунчуковий товариш, помер від поранень 1728-го; Іван Іванович, бунчуковий товариш, загинув 1733-го в Польському поході; Степан Іванович, бунчуковий товариш, загинув 1739 року в Очаківському поході.

Правнуки гетьмана Івана Сулими внесли свою дещицю до родової скарбниці слави, нагород і подвигів. Семен Іванович Сулима - бунчуковий товариш уряду гетьманів І.Скоропадського та Д.Апостола. В російсько-турецькій війні (1735-1739) переяславський полковий обозний Сулима очолював полк у Карасубазарському поході і штурмував фортецю Очаків. У Хотинському поході 1739 року Семен Сулима продовжував примножувати свою військову доблесть, за що отримав грамоту від імператриці Анни Іоаннівни й універсал Генеральної військової канцелярії на уряд переяславського полковника. Відтоді він 27 років міцно тримав у руці полковницький пернач. Крім військового завзяття, хисту до дипломатії та знання кількох мов, Сулима мав неабиякий природний художній смак. Він найняв талановитих художників, які витворили іконостас Свято-Покровської церкви в селі Сулимівка (збудованої стараннями його прадіда). Від цього іконостасу збереглося кілька ікон, а також портрети Семена Сулими і його дружини Параски. Ці портрети мають велику художню цінність. А храмова ікона на честь Покрови Пресвятої Богородиці - безцінний культовий скарб роду, бо на ній изображено представників роду Сулим.

Плинув час, змінювалися суспільні й державні устрої, колишні козацькі полковники зробили свій вибір: нести світоч української культури і європейських традицій, змінивши перначі на вишукані шпаги. Століттями не змінювалася лише шляхетна суть лицарського ордену Сулим: здобути в чесному бою перемогу або загинути. Рід Сулим дав історії близько 50 воєначальників. Нащадки Івана Сулими продовжували захищати честь роду і вписали чимало героїчних сторінок у літопис Європи. Яким Семенович Сулима - генерал-майор, дійсний статський радник, таємний радник, генеральний суддя Малоросії в Чернігові (1797-1818), учасник битви під Аустерліцем. Його небіж капітан-лейтенант Йосип Іванович Сулима у складі корпусу генерала О.Ланжерона 1813 року брав участь в облозі фортеці Торн. Учасник боїв під Суасоном, Ліоном, Монмартром, разом з військами зайняв Париж. За проведення 18 морських кампаній та за військову вислугу капітан-лейтенант Йосип Сулима удостоєний ордена св. Георгія IV класу. За військову доблесть у російсько-турецькій війні (1828-1829) отримав чин контр-адмірала. Згодом - головний командир і військовий губернатор Свеаборга, головний командир Архангельського порту і військовий губернатор Архангельська (1836-1842), віце-адмірал, член Адміралтейств-ради (1842-1852).

Славний бойовий і життєвий шлях пройшов Микола Семенович Сулима, онук переяславського полковника Семена Івановича Сулими і прямий нащадок гетьмана Івана Сулими. Його дитинство минуло у Баришівці. В 11 років він став кадетом Сухопутного шляхетського кадетського корпусу. У 27 років полковник Микола Сулима - командир Московського мушкетерського полку, з яким вирушив у похід у Галичину, Сілезію, Богемію, Моравію, Австрію і дійшов до кордонів Баварії. Військова кар'єра на "марсовому полі" почалася з запеклих боїв, але хоробрий воїн відразу відзначився під Дюрнштайном. Полк під орудою полковника Сулими перекрив шлях дивізії Дюпона і протягом кількох годин вів успішний бій, захопивши у ворога військовий прапор і штандарт. Коли Сулима після переможного бою урочисто проходив зі своїм полком повз генерала М.Кутузова, той сказав йому: "Полковник, вы храбры: это обыкновенно в русском, но за вашу находчивость и распорядительность, при старости лет моих, перед вами снимаю шляпу". У битві під Аустерліцем, прикриваючи відступ російських військ, Микола Сулима зі своїм полком тримався до останнього. Під ним було вбито двох коней, але, навіть спішившись, він мужньо бився з ворогом, аж поки його, пораненого в голову і непритомного, взяли в полон. Та за два тижні М.Кутузов обміняв його на полоненого французького полковника Геріоля. У Бородінській битві полковник Сулима проявив небачений героїзм, за що отримав звання генерал-майора і прийняв командування бригадою. Після Бородінської битви був бій при Спаському (де дістав тяжке поранення правої ноги від розриву ядра, але не залишив бойових позицій), потім - під Красним, коли його бригада відбила у ворога шість гармат і взяла в полон понад тисячу вояків. Генерал-лейтенант (1827). Учасник російсько-турецької війни (1828-1829). Генерал-губенатор Східного Сибіру, командир окремого Сибірського корпусу і генерал-губернатор Західного Сибіру (1833-1836).

Його сини - Семен, Микола, Михайло, Павло і Дмитро народилися й виросли у великому маєтку родини Рєпнінських у Києві на вул. Шовковичній, №9 і №11. Трохи далі від Шовковичної - вниз, уздовж Хрещатика, на вул. Лютеранській, №16 (в той час вул. Графська), займав велику територію помпезний маєток його двоюрідного брата Якима Якимовича Сулими, колезького асесора й архітектора за покликанням, засновника Сулимівського благодійного закладу (1834). Сини й онуки Миколи Семеновича залишилися вірними родовим традиціям і після закінчення Імператорського пажеського корпусу стали офіцерами та незмінними учасниками воєнних походів.

Серед представників роду були також відомі церковнослужителі: Димитрій (Данило Іванович Сулима), архієпископ Кишинівський і Хотинський, вірний помічник і послідовник митрополита Молдови, Валахії і Бессарабії - Гавриїла Бенулеску-Бодоні, член Святійшого Синоду (1823-1825); Христофор (Христофор Семенович Сулима), перший єпископ новоствореної Слобідсько-Української та Харківської єпархії (1800-1813), інші церковні й державні діячі. Сулими з покоління в покоління збиралися біля родової церкви, аби згадати найкращих представників свого роду. Тривалий час Покровська церква в Сулимівці була родовою усипальнею. Тут знайшли вічний спочинок Сулими, які позначили свій життєвий шлях добрими справами.

У різний час було чимало населених пунктів (деякі існують донині), пов'язаних із родом Сулим: с. Сулимівка Бориспільського р-ну, с. Сулимівка Яготинського р-ну, обидві Київської обл.; с. Сулими Роменського р-ну Сумської обл.; с. Сулимів Жовківського р-ну Львівської обл.; вул. Сулими в Залізничному районі м. Львова тощо...

Сулими були споріднені з відомими родинами: Збаразькими, Самойловичами, Полуботками, Скоропадськими, Скорупами, Кочубеями, Войцеховичами, Розумовськими, Несвіцькими, Рєпнінськими, Кропоткіними. Історичне, культурне, духовне надбання цього роду - справжній скарб української нації, взірець честі й аристократичності еліти суспільства. І це привід для того, щоб ми пам'ятали своїх предків, свою духовну спадщину і правильно себе ідентифікували. На українських землях споконвіку шляхетність людини залежала від діянь її предків. Шляхтич міг бути багатим чи бідним, мати маєтки чи служити багатшому за себе, але він завжди залишався шляхтичем, благородним по праву народження. Через десять років після знищення запорозького козацтва (1775) російська імператриця Катерина ІІ своєю "Хартией дворянских вольностей" нібито "урівняла" українську шляхту в правах із російським дворянством, а насправді знищила. Наслідки були сумними - чимало козацьких старшин не дістали дворянства. Всього в Україні декласифікували близько 400 тисяч осіб! Ніхто не брав до уваги, що тут були цілі села, де жили виключно шляхтичі. Попри те що вони мали родові герби і знатне походження, більшість із них займалася господарством, а деякі зубожілі сім'ї навіть жили в хатах-мазанках. І нічого дивного тут немає. Російській імперії були потрібні солдати для ведення війн, а не шляхетні пани. У Радянському Союзі важливим чинником стало пролетарське походження, тобто без роду й племені - "советский человек". А хто був надто послідовний у пошуках свого коріння, на того чекали сибірські простори. Слово "патріотизм" і тепер лякає колишніх комуністів і комсомольців. За будь-якої нагоди вони намагаються затаврувати його націоналізмом або шовінізмом.

Сулими були однією з найбагатших і найвпливовіших родин, представники якої займали полкові й генеральні уряди. Вони відігравали визначну роль у Запорізькій Січі та урядах Гетьманщини. Багата спадщина цього роду може стати безцінною пам'яткою історії та культури, справжнім надбанням українського народу. Його традиції вчать мудрості, а отже, мусимо їх відроджувати й пам'ятати.