Митрополит Андрей Шептицький -особистість, яка встигла зробити за своє життя стільки, скільки, здавалось би, не під силу одній людині.
Аристократ зі спольщеного галицького боярського роду, багатий, освічений, обдарований, вродливий, Андрей Шептицький усе життя присвятив українцям. Владика знав десять мов, здобув правничу, філософську та богословську освіту. Маючи чудові перспективи зробити успішну кар'єру як римо-католик, він став монахом-єзуїтом, а згодом вступив до монастиря отців василіян, а отже, був навернутий до релігії більшості українців-галичан - греко-католицизму. Шептицький витрачав свої кошти, енергію, розум, поєднував українців у духовну, патріотичну, добре організовану спільноту, творив з них націю…
Великий авторитет митрополита Андрея Шептицького виходив далеко за межі українського суспільства. Тому за життя владики навіть більшовицький режим не наважився зазіхати на права церкви, яку він очолював. Ще до війни робилися безуспішні спроби схилити владику Андрея приєднати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) до Російської православної церкви (РПЦ). Лише 1946 року, вже після його смерті, було скликано неканонічний Собор у Львові, що заборонив УГКЦ і змусив греко-католиків піти у підпілля.
Андрей Шептицький не мав жодних ілюзій щодо сутності більшовицької системи. Про це свідчить пастирське послання, датоване
2 серпня 1936 року, "Осторога перед загрозою комунізму": "Коли большевики говорили про свободу, розуміли неволю, коли говорили про добробут, тим словом називали голод, коли говорили про ради, совєти, тим словом називали систему, в якій нікому не вільно висказувати своєї думки, коли говорили про владу селян, розуміли систему, в якій селянин змушений до безплатної роботи, за яку не дістає навіть достаточного кусника сухого хліба. А коли говорили про владу пролетарську, то пролетаріятом називали касту, що кров із народу витискає". Відомо також, що 1939 р. в маєтку Шептицьких у Прилбичах працівники НКВС розстріляли молодшого брата митрополита Андрея - Лева і його дружину; згодом у Катині загинув і небіж митрополита Анджей.
Цій спотвореній дійсності Андрей Шептицький протиставив свою місію, яку він, попри всі перешкоди, наполегливо здійснював усе життя: "Я хотів би обтерти сльози з очей тих, які плачуть, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний. Я хотів би стати всім для всіх, щоби всіх спасти". Отже, це був глибинний конфлікт цінностей: більшовицькій політиці, яка силою нав'язувала суспільству свою "правду", було протиставлено жертовну працю на благо свого народу.
Відразу ж після "Золотого вересня" 1939 р., тобто першого приходу більшовиків у Західну Україну, органи державної безпеки отримали завдання пильно стежити за митрополитом і його оточенням. У таємних інструкціях наголошувалося, що, зважаючи на великий авторитет УГКЦ у суспільстві, співробітники НКВС мають бути дуже обережні, аби своїми радикальними діями не налаштувати проти себе місцеве населення. Директивою НКВС СРСР №20177 щодо діяльності оперативних груп НКВС на території Західної України та Західної Білорусії від 15 вересня 1939 р. (тобто за два дні до вступу радянських військ на територію Польщі), було дано інструкції заарештувати насамперед поміщиків, дворян, капіталістів, урядовців, поліцейських, військових та ін. Проте наголошувалося, що арештів серед духовенства, особливо серед католиків, "поки що не здійснювати", а натомість збирати інформацію, яку можна буде використати так, щоб підірвати авторитет митрополита і УГКЦ.
У близькому оточенні Андрея Шептицького постійно намагалися знайти "слабку ланку". Згідно з повідомленням другого відділу УДБ-НКВС УРСР від 16 червня 1940 р. зазначалося: "Встановлено, що між керівництвом греко-католицьких єпархій і митрополитом Шептицьким з одного боку і єпископом Хомишиним - з іншого, з низки канонічних, особистих та інших питань є розбіжності, які можна використати для роботи з розкладання греко-католицької церкви і її керівництва". Було дано вказівку терміново зібрати і надіслати всі документи про суперечки між згаданими особами. Ця справа провалилася - єпископ Григорій Хомишин не піддався на провокації. Він був прихильником упровадження окремих елементів латинського обряду в УГКЦ (наприклад целібату серед священників), вступав у суперечки з Андреєм Шептицьким. Проте Григорія Хомишина так і не вдалося схилити до співпраці з НКВС. 1945 р. його заарештували, і того ж року він помер у Лук'янівській в'язниці в Києві. Під час візиту 2001 р. Папи Івана-Павла ІІ в Україну єпископа Станіславівського Григорія Хомишина долучили до лику блаженних.
Відомо, що митрополит Андрей Шептицький під час нацистської окупації, ризикуючи своїм життям і життям свого оточення, рятував євреїв у підземеллях львівського Собору святого Юра. Він також рятував в'язнів, яким на початку німецько-радянської війни пощастило втекти зі львівських в'язниць. Як згадує письменник-мемуарист, член ОУН Богдан Казанівський: "Уночі, з 23 на 24 червня 1941 р., у Бригідках, у Львові припинилися розстріли в'язнів, і НКВД з якихось невідомих причин опустило тюрму. Неприсутність енкаведистів у тюрмі використала тюремна обслуга (складалася з в'язнів) і розбила свою камеру, а також одну чи дві камери жіночі. Скоро жінки вийшли на вулицю і поскривалися де хто міг. Інші камери теж почали розбивати двері, декому це вдалося, і після довшого часу в'язні почали виходити на подвір'я, але в тому часі НКВД повернулося до тюрми й автоматним вогнем завернуло в'язнів до камер. У вівторок, 24 червня, НКВД у місті шукало за жінками, яким пощастило опустити вчасно тюрму. Того ж дня НКВД розшукувало теж і в забудуваннях св. Юра. Там нікого неприголошеного не знайшли, а відходячи, пригрозили: "Ми ще прийдемо і як когось неприголошеного знайдемо, всіх постріляємо, включно з вашим Стариком (тобто Митрополитом Андреєм)".
Відступаючи на Схід перед стрімким наступом німецької армії, більшовики вчинили у в'язницях терор. Його жертвами, крім членів ОУН, стала безліч безневинних людей, якими були переповнені тюрми. Пізніше це вбивство радянська влада приписуватиме нацистам, проте переконливі докази вказують на те, що це злочини саме радянського тоталітаризму. Лише у Львові було знайдено тіла від 3 до 4 тис. в'язнів. Кілька тисяч людей було замордовано в інших тюрмах Західної України.
За свідченням Богдана Казанівського, 28 червня разом з ним із в'язниці втекли 500-600 зморених голодом осіб. Він зібрав коло себе більш як 20 сільських чоловіків, і вони кинулися рятуватися до Собору св. Юра. Їх впустили, хоча духовенство наражалося на смертельну небезпеку. Коли 29 червня врятованих запросили до їдальні на сніданок, чернець, який подавав їжу, розповів: "Наш Митрополит - то правдивий святець. Подумайте, коли ви вчора добивалися до брами, коли ми вже впевнилися, що ви дійсні в'язні, то тоді пішли до Їх Ексцеленції спитати, чи можна вас прийняти. І знаєте, що їх Ексцеленція сказали: "Впустіть їх, вони вже досить набідувалися, що буде їм, то й буде нам". Або ще одно - продовжував монах свою розповідь. Сьогодні рано ми знов запитували Їх Ексцеленцію, що не маємо чим вас нагодувати, бо запаси майже вичерпалися. І знаєте, що відповів Їх Ексцеленція? - "Брате, поділіться з ними тим, що маєте, як не буде нічого, то будуть вони голодувати і ми з ними".
Коли 30 червня 1941 р. у Львові ОУН проголосила Акт відновлення Української державності, його підтримав митрополит Андрей Шептицький. Проте ці надії на соборну Україну не були зреалізовані - план ОУН поставити керівництво Третього Рейху перед фактом уже проголошеної Української держави провалився. Це стало підставою для радянської пропаганди звинувачувати ОУН, УПА, а також УГКЦ у співпраці з нацистами. Однак затиснуті між двома найагресивнішими тоталітарними режимами Європи - більшовицьким і нацистським, учасники визвольного руху і духовенство УГКЦ як могли боролися за свій народ та його інтереси.
Після так званого другого приходу більшовиків на Західну Україну в 1944 р., задля збереження церкви та її вірних, владика Андрей шукав способів порозумітися з радянською владою. Він листувався, приймав у себе її представників, запевняв їх у своїй підтримці, а також планував передати Й.Сталіну листа з подякою за визволення України та сто тисяч карбованців на потреби Червоної армії. Проте, очевидно, добре розумів, що все це було марно: "Вони (більшовики) хочуть нас знищити і планомірно знищують".
Радянські органи держбезпеки пильно стежили за митрополитом. Про це свідчать детальні звіти про зустрічі, подробиці розмови з Андреєм Шептицьким та його оточенням. Зокрема, у доповідній записці підполковника держбезпеки Каріна "Про розмову з головою уніатської церкви митрополитом Андреєм Шептицьким" на ім'я наркома держбезпеки УРСР С.Савченка, датованій 4 вересня 1944 р., дано оцінку перспективам контактів з митрополитом: "В областях Західної України, де релігійність населення залишається надзвичайно підвищеною і де панування уніатів, за наявності переважної більшості уніатських приходів, є домінуючим, авторитет митрополита Шептицького продовжує бути непорушним. Виходячи із цих обставин, нам слід шукати форму, в якій можна було би використати Шептицького для зміцнення нашого впливу серед широких мас населення Західної України, а також для боротьби з бандерівським рухом. З точки зору тактичної, Шептицького не слід балувати частими до нього візитами представників влади. Однак треба частіше, під тим чи іншим приводом, витягувати його представників до м. Києва, де їх зручніше буде обробляти з тим, щоби підпорядкувати уніатську церкву нашому впливу".
Ще в грудні 1939 р. виникла агентурна розробка "Ходячі" на основі даних "про антирадянську діяльність глави уніатської церкви митрополита-графа Андрея Шептицького та його оточення". Про важливість цієї справи свідчить те, що вказівки щодо формату роботи з митрополитом Андреєм надходили з Москви від наркома держбезпеки СРСР В.Меркулова наркому держбезпеки УРСР С.Савченкові особисто. Так, згідно з витягом з шифрограми, отриманої В.Меркуловим
20 жовтня 1944 р., С.Савченкові прямо було вказано: "Враховуючи великий авторитет митрополита Шептицького, слід безумовно використати його в потрібному нам напрямку і, очевидно, це можна зробити незалежно від того, наскільки Шептицький щирий у своїх заявах. З цією метою необхідно від імені тов. Каріна як виконуючого обов'язки Уповноваженого Ради зі справ релігійних культів при Раді Міністрів УРСР послати Шептицькому листа, в якому Карін просить Шептицького відправити у відрядження в Київ свою особисту довірену особу".
Оскільки, як відомо, 1 листопада 1944 р. владика Андрей помер, листа Й.Сталіну і кошти Червоній армії повезли до Москви вже після його смерті. Цю місію випало виконати священикові УГКЦ, професору філософії Гавриїлу Костельнику. Ще до війни, 1940 р., радянські органи держбезпеки безуспішно намагалися його завербувати, за що потім помстилися: заарештували і згодом розстріляли його сина. Проте вже 1946 р. саме Костельник очолив ініціативну групу з підготовки та проведення Львівського церковного собору, а 1948 р., за нез'ясованих обставин, його було вбито у центрі Львова.
Похорон Андрея Шептицького, який відбувся 5 листопада 1944 р. в Соборі Святого Юра, також був під пильною увагою, чи радше прицілом, радянських органів держбезпеки. У доповідній записці наркома держбезпеки УРСР С.Савченка "Про смерть голови греко-католицької церкви митрополита графа Андрея Шептицького, про розмови з представниками цієї церкви і про настрої її керівних кіл" було зазначено: "На похороні в соборі "Святого Юра" були присутні до 20 тисяч віруючих українців. У похоронній процесії довкола собору "Святого Юра" і по деяких центральних вулицях міста налічувалося до 5 тисяч людей на чолі з єпископатом греко-католицької церкви і 200 священиками. На труну митрополита Шептицького був виложений 31 вінок. Характерно відзначити, що значну кількість вінків було покладено від учнівської молоді середніх шкіл і студентів вищих навчальних закладів міста Львова, від наукових працівників і навіть артистів. На стрічках вінків були, наприклад, такі написи: "Батькові народу від медінституту", "Батькові від учнів 9 класу 5-ї середньої школи", "Князю церкви від села Соколи". Історик Ярослав Дашкевич, якому тоді було майже 18 років, так згадує похорон митрополита: "Я відчував це як кінець певної важливої - і світлої, і темної - епохи… Похорон, як на ті часи, був величавим, видимих перешкод не було. Відверті й жорстокі переслідування почалися вже після смерті Великого митрополита".
Наступником митрополита Андрея Шептицького став Йосип Сліпий. Робилися безуспішні спроби зіштовхнути між собою на ґрунті амбіцій Йосипа Сліпого і брата митрополита Андрея архімандрита ченців Студійського уставу Климентія Шептицького. Крім того, спекулювали на тому, що Йосип Сліпий нібито не мав такого авторитету, як покійний митрополит Андрей. Проте за відмову підписати скасування Берестейської унії 1596 р. і приєднати греко-католиків до Російської православної церкви митрополит Йосип Сліпий відбув 18 років в ув'язненні, на засланні й каторжних роботах. Після несподіваного звільнення 1963 р. і від'їзду до Ватикану він усі сили поклав на розбудову УГКЦ на Заході, не полишаючи надії на її легалізацію в Україні. Перед від'їздом до Риму Йосип Сліпий таємно висвятив у Москві на свого місцеблюстителя ігумена підпільного Тернопільського монастиря Василя Величковського, життя якого також є прикладом послідовного виконання свого священичого обов'язку у в'язниці, виправно-трудових таборах і на засланні, які він пройшов. Така жертовна праця на користь свого народу руйнувала брехню радянської пропаганди.
А проте чотири десятиліття, від знищення УГКЦ 1946 р. - і до її легалізації 1989-го, здійснювалася цілеспрямована кампанія з дискредитації уніатів. Яскравою ілюстрацією цього може слугувати публікація в газеті "Вільна Україна" за 1 березня 1946 р.: "За активну зрадницьку і підсобницьку діяльність на користь німецьких окупантів слідчими органами арештовані Сліпий Й.А.(…), Чарнецький М.А., Будка М.М., Хомишин Г.Л., Лятишевський І.Ю. - єпископи уніатської церкви. При арешті у названих осіб знайдені документи, які викривають їх у злочинних зв'язках з німецько-фашистськими окупантами, зокрема з гестапо та іншими німецькими каральними й розвідувальними органами. На попередньому слідстві заарештовані визнали себе винними у проведенні ворожої діяльності проти СРСР. Обвинувачені на слідстві розповіли, що, використовуючи своє керівне становище в греко-католицькій церкві, вони активно допомагали німецько-фашистським окупантам уганяти до німецької каторги українське населення і сприяли виконанню грабіжницьких повинностей, встановлених німецькими окупаційними військами".
Ця, спотворена радянською пропагандою інтерпретація активно пропагувалась в умовах повного контролю за інформацією з боку держави. Діяльність Андрея Шептицького на тернистому митрополичому шляху радянські псевдонауковці і публіцисти назвали "шляхом ганьби і зради". Заперечували навіть його філантропічну діяльність. УГКЦ пережила цей період переслідувань у підпіллі. Духовенство і вірні УГКЦ були прикладом мужності в радянських таборах. Демагогії радянської пропаганди було протиставлено реальний подвиг церкви та її вірних.
2015 р. декретом папи Франциска Андрея Шептицького оголошено праведником. Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук, повідомляючи цю новину, зазначив: "Ми знаємо, що вже на смертному ложі, коли його тілесні очі закривалися, він побачив наше майбутнє: Україна після великого руйнування встане зі свого упадку. Мир, злагода, висока культура запанують у ній, але щоб це сталося, треба молитися…". Андрей Шептицький мріяв про об'єднання греко-католицької церкви не лише з православними України, а й з усім православним Сходом. Митрополит вважав, що УГКЦ може стати тим мостом, що з'єднає Східну і Західну християнську церкву. Гаслом його життя були слова Ісуса Христа: "Щоб усі були одно".