Перша світова війна завершилася в один день - у листопаді 1918-го.
Три імперії, що стали її головними учасниками, - Німецька, Російська та Австро-Угорська - розпадуться і на їхніх територіях з'являться нові державні утворення, які ще не матимуть кордонів, але вже розпочнуть боротьбу за них.
Юридичні баталії
"Польща - найбільша держава в Європі", - жартували поляки, бо в неї не було кордонів ні на Сході, ні на Заході. У 1919-му, повоєнному, році їм доведеться боротися з німцями, чехами, литовцями, українцями та росіянами. Про кожен із цих народів можна сказати, що вони воювали одразу на кілька фронтів. Галицький фронт буде одним з найгарячіших - українці проголосили Західноукраїнську Народну Республіку й узяли владу у Львові у свої руки. Боротьба за місто поступово переросла в повноцінну польсько-українську війну на Галичині.
Якщо з українського боку головною бойовою силою була Галицька армія (УГА), куди мобілізували чоловіків від 18 до 35 років, то з польського - Армія Галлера. Ця армія, яку за кольором форми ще називали блакитною, була організована під час війни у Франції. У стотисячному війську під проводом генерала Юзефа Галлера були і колишні польські полонені, і добровольці, які приїхали з Північної та Південної Америки, щоб боротися за незалежну державу. Західні союзники спорядили її проти більшовиків, але польський провід використав її проти галицьких українців.
"Польська армія намагалася силою приєднати до Польщі всю провінцію, незважаючи на очевидне бажання більшості населення, яке всіляко чинило опір полякам, що наступали. За походженням, мовою та релігією це населення було українським", - писав у спогадах прем'єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж. Він, спільно з лідерами США, Франції та Італії, вирішував долю повоєнного світу у Версальському палаці в Парижі.
Польська окупація Галичини стане доконаним фактом. Світові лідери втомилися від перемовин, що тривали вже кілька місяців. 25 червня 1919 р. факт окупації буде визнано, але на ньому не поставлять крапки.
Західні союзники підписали з Польщею так званий Малий Версальський трактат, яким вона зобов'язалася поважати права національних меншин. Зафіксувавши тимчасовий modus vivendi щодо польсько-українського конфлікту на Галичині, держави Антанти залишили за собою право визначати її долю. У вересні 1919-го, вони підпишуть Сен-Жерменський мирний договір з Австрією і отримають за ним право вирішувати статус не означених у договорі колишніх австрійських володінь, зокрема й Галичини.
У листопаді 1919 р. Вища рада Антанти розробить і затвердить статут (конституцію) Галичини. Він передбачав передачу цієї території на 25 років під польське адміністрування, після закінчення якого Ліга Націй мала вирішити її подальшу долю. У статуті також згадано про територіальну автономію та визначено лінію умовного розмежування між Польщею і Галичиною. Згодом ця лінія дістане назву на честь міністра закордонних справ Великої Британії Керзона, а після Другої світової війни стане основою для польсько-українського розмежування.
Але це буде пізніше. Наприкінці 1919-го й наступного року, не отримавши бажаного від Заходу, Польща намагатиметься вирішити питання Галичини зі східними сусідами. Спочатку поляки пообіцяють допомогу УНР за рахунок приєднання Галичини, а вже потім, розірвавши договір з українцями, підпишуть з більшовиками Ризький мирний договір. Фактично цей договір 1921 р. й зафіксує польсько-радянський кордон із включеними до складу Польщі Галичиною і Волинню.
Рішення Ради послів Антанти від
14 березня 1923 р. про включення Галичини до складу Польщі буде всього лише визнанням кордонів, які фактично вже існували. Але й тоді, на доповнення до Малого Версальського трактату, Польща погодиться надати автономію Галичині. Та цього не тільки ніколи не зробить, а ще й 1934 року денонсує свої зобов'язання щодо нацменшин.
Горе переможеним
"Ми побачили залиті водою бараки, дахи протікали так, що для уникнення нещастя, слід періодично вичерпувати воду відрами. Загальна відсутність білизни, одягу, ковдр, і гірше всього - взуття. В полонених немає навіть черевиків на дерев'яній підошві, вони ходять босяком, в лахмітті, обв'язаному мотузками, щоб не розпалося", - читаємо про українських військовополонених у рапорті до міністерства оборони з табору Стшалково у грудні 1919 р.
Загалом на території Польщі таких таборів з українцями буде близько двадцяти. Галичани стануть їхніми першими мешканцями, а отже й жертвами. Без перебільшення, символом українських визвольних змагань можна вважати Брест-Литовську фортецю. У лютому 1918-го тут було підписано перший мирний договір Першої світової війни і визнано УНР. А за півтора року тут помиратимуть вояки спочатку УГА, а згодом і Армії УНР. На початку жовтня 1919-го табір відвідали представники Червоного Хреста і в офіційному звіті назвали його "справжнім некрополем". Це відповідало дійсності: за їхніми даними, за 34 дні - з 27 липня до 4 вересня 1919 р. - тут померло 770 українців. Найвищі показники смертності датуються початком серпня: тоді лише за один день 180 галичан померло від дизентерії. У таборах інтернованих, що їх сучасники назвуть таборами смерті, за українськими даними, станом на 1920 р. загинуло не менш як 10 тисяч осіб.
Епідемії, що спалахнули в таборах, стали загрозою для цілої країни. Міністерство військових справ змушене буде реагувати, заборонивши транспортувати в'язнів. На нараді верховного командування 20 грудня 1919 р. згадають, що з 700 в'язнів, яких відправили з Тернополя, до табору доїхало лише 400 осіб. Відтак з'явиться наказ про заборону роздягати затриманих на фронті, бо "сумнівно, що напіводягнені полонені зможуть пережити зиму в дерев'яних бараках військовополонених".
Не лише українці зі своїми скромними можливостями, а й польські кола звертали увагу на стан ув'язнених. Офіційний орган Польської Партії Соціалістичної Robotnik за 16 жовтня 1919-го писатиме: "Відносини, які панують у таборах в'язнів у Модліні і Брест Литовську, жахають. Табір полонених у Брест Литовську це огида, це ганьба для Польської Держави. Відносини в брестських Бугшопах чи у форті Берга можуть довести до розпуки очевидця".
За рік поляки роззброять та інтернують 30 000 петлюрівців. Ще за два роки влада Другої Речі Посполитої розпочне призов галичан до свого війська.
Окупація
Ще до включення Галичини до складу Другої Речі Посполитої, з 1919-го до березня 1923 р., було зроблено багато чого проти того, що дозволяли міжнародні домовленості. Не знаючи, яким буде вердикт західних союзників, Польща розпочала кампанію з фактичної інкорпорації "східних кресів".
Однією з перших жертв стала назва краю. У давній Речі Посполитій Галичина звалася Руським воєводством, а вже в Австро-Угорщині до неї долучили польську Малопольщу. Так виникло королівство Галичини й Володимирії, поділене на Східну (українську) і Західну (польську) частини. Отже, колишню австрійську Галичину перейменують на Малопольщу, а її українську частину - на Східну Малопольщу.
Рішенням Варшавського сейму, куди галичан не запросять, Малопольщу поділять на 4 воєводства - Краківське, Львівське, Тернопільське і Станіславівське. Так, навіть адміністративно, знищувалась єдність колишньої Східної Галичини. До того ж до Львівського воєводства приєднають і цілком польські повіти.
За знищенням автономії краю не забарилося скасування привілеїв для української мови - тепер усі документи, вивіски та урядові написи українською стали нечинними. Зрештою, саму назву "українці" замінять на "русини".
"Одним із чинників, який чи не найбільше посприяв формуванню неприязні українців до Польщі, є відмова їм у праві називатися українцями, - визнав один з "проукраїнських" польських публіцистів Александер Бохенський. - І в актах законодавства, що стосуються Червенської землі, і в присвячених їм дослідженнях не використовується українська термінологія".
Особлива ситуація виникла з державними працівниками, якими в той час були представники багатьох професій. Їх зобов'язали присягати на вірність Польщі та польському народу. Так, ще 1 квітня 1919 р. на цій підставі було звільнено
5 000 залізничників, 700 поштарів і майже 600 урядовців.
Що ж до вчителів, то їх наприкінці травня 1919 р., залежно від ставлення до ЗУНР, було поділено на кілька категорій і зобов'язано скласти присягу на "вірність та послух" Польській державі. Українці здебільшого належали до групи В: щоб отримати роботу, вони мали пройти співбесіду з комісарами Крайової шкільної ради і пояснити, чому пішли на співпрацю з українською державою. Окрім установленої присяги, їх зобов'язував додаток: "Одночасно заявляю, що відкликаю різні присяги вірності, які я склав українській владі, і зобов'язання, які я прийняв відносно них".
Не легшою буде ситуація з вищою освітою. Ректорат Львівського університету постановив, що до закладу приймають лише громадян Польщі, а чоловіків - після виконаного обов'язку військової служби в польському війську. Бо українці не лише не служили в ньому, а таки поголовно воювали з ним. А щоб закрити всі інші можливості навчатися, українцям не видавали документів для виїзду за кордон, а також заборонили освітні курси, які громадськість намагалася відкрити при НТ ім. Шевченка, Ставропігійському інституті й інших закладах.
У цих умовах українська наука в прямому розумінні йде в підпілля: у Львові засновують Таємний університет. У зверненні (1922 р.) сенату університету до Ліги Націй, зокрема, зазначалося: "Виклади й семінари відбувалися в найрізнородніших і невідповідних до цього приміщеннях, навіть у сутеренах та пивницях, при електричному світлі, а все це тому, що Український Університет мусів вести велике діло науки потайки від польської окупаційної влади, в підземеллях, що нагадують старохристиянські катакомби. В таких от катакомбах горів смолоскип української науки й подавав її спасенне світло з 54 катедр 1258 студентам".
Подібні повідомлення в Європі викликали лише співчуття до малого українського народу, що перебував під протекторатом Ліги Націй. Освіту, здобуту в Таємному університеті, визнавали навчальні заклади сусідніх країн, і студенти масово продовжували навчання в Чехословаччині, Німеччині, Австрії або вільному місті Данциг.
Аграрний край матиме ще одну проблему - колонізацію, яку розпочнуть іще 1919 року й згідно з якою купувати землю матимуть можливість тільки поляки. Створення колонізаційного фонду й затвердження спеціальних залізничних тарифів для транспортування колоністів лише пришвидшить потік переселенців до Галичини.
"З допомогою земельної реформи польська держава повертається до своїх історичних завдань, які сягають іще часів П'ястів. З допомогою земельної реформи, яку слід розпочати на східних кресах, польська держава зміцнить своє існування і створить собі сильне прикордоння, таким чином коригуючи нефортунне географічне положення", - писала львівська Gazeta Wieczorna в грудні 1919-го.
Вже за перше півріччя 1920 р. було розподілено 143 панські землеволодіння площею 69 000 гектарів. На них спроваджено 11 937 польських родин, або ж 59 685 осіб. Сучасники підрахували, що такими темпами всю галицьку землю можна було б роздати колоністам за 5 років. І це при тому, що земельний фонд Галичини був замалим, щоб задовольнити потреби місцевого селянства.
Коли 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти визнає Галичину за Польщею, львівська Gazeta Poranna відреагує заголовком на першій шпальті: "Виграли найвищу ставку!". І з цим можна погодитися - поляки витримали до кінця, не піддаючись на різні половинчасті пропозиції щодо Галичини. А понад три роки окупації буде використано для того, щоб край не лише підготувати до включення до складу Другої Речі Посполитої, а й повноцінно інкорпорувати в Польську державу.