Зараз дедалі частіше обговорюють питання формування України майбутнього. Різні експерти висловлюють своє бачення нашої країни після перемоги. Напередодні Міжнародного дня корінних народів світу буде доречно донести і свій біль.
Одна з ознак цивілізованості — пам’ять про трагедії та загиблих, шанобливе ставлення суспільства до трагічних сторінок історії народів. Це особливо актуально тепер, коли український народ переживає найстрашнішу війну.
На жаль, у сучасній Україні ігнорується, а подекуди й приховується історія кримчаків, караїмів та інших народів Криму.
Кримчаки — окрема етнолінгвістична спільнота єврейського населення, що говорить кримськотатарською мовою та є одним із корінних народів Криму. Назва «кримчаки» вперше з’явилася в офіційних документах 1859 року. Однак предки кримчаків жили на півострові три тисячоліття тому. Кримчаки століттями мирно співіснували з іншими народами Кримського півострова. Займалися ремісництвом, торгівлею, сільським господарством.
У ХХ столітті цей народ пережив окупацію Криму більшовиками, червоний терор, воєнний комунізм, примусову колективізацію, атеїстичну політику тощо. За часів радянської влади, починаючи з 1918 року, було знищено цвинтарі й молитовні будинки кримчаків. Вижити допомагали невтомна енергія, постійна праця та життєстійкість, общинна й конфесійна згуртованість, природне відчуття гумору, вміння вилити свої почуття в поезії та піснях.
Згідно з переписом населення 1939 року, в Криму проживало 65 452 євреї, серед них, імовірно, було понад сім тисяч кримчаків.
У жовтні 1941 року Крим окупували нацисти, і вже в грудні почали тотальне знищення кримчаків як народу. Так, поблизу села Мазанка під Сімферополем 11 грудня 1941 року всю добу тривали масові розстріли. Вбивали старих і немічних, жінок і дітей.
Тисячі тіл скидали у протитанкові рови. Впродовж наступних тижнів нацисти розстрілювали чи труїли газом кримчаків і в інших містах півострова — Джанкої, Керчі, Севастополі, Ялті тощо. У 1941–1942 роках нацисти по-звірячому вбили близько 80% кримчацького народу. Тобто було знищено майже весь народ! А ті з кримчаків, хто вцілів, мусили переховуватися. За ці злочини ніхто не вибачився перед народом кримчаків.
Ось як розповідає про ці трагічні події народна пісня кримчацькою мовою, написана у 40-х роках ХХ століття невідомим кримчаком (переклад мій. — М.П.):
Друзі, ми помилились, ми в Криму залишились,
на полях Батьківщини нас у жертву принесли...
Не забувайте наш нещасний народ, який загинув від рук катів…
Визволення півострова від нацистів не принесло народу кримчаків полегшення. У травні 1944 року команди НКВС не розбиралися, хто постраждав від нацистської окупації, а хто — ні. З Криму депортували представників шести національностей. Були силоміць виселені й депортовані практично всі кримські греки та болгари, вірмени, німці, караїми, кримчаки.
Всього впродовж 1944 року депортували понад 200 тисяч кримських татар, більше 15 тисяч греків, 12 тисяч болгар, майже десять тисяч вірменів, понад одну тисячу німців, італійців, румунів та представників інших національностей.
Вцілілих кримчаків депортували одними з перших — з 18 травня. Вивозили всіх — і старих, і дітей, практично без речей. Все їхнє майно конфіскувалося без повернення. Почалися страшні страждання репресованих. Виснажені від голоду, хвороб, морозів, кримчаки помирали.
До цих страждань додалися й моральні. Для оточення кримчаки-виселенці були ворогами народу, зрадниками. Батьки і діти не тільки щодня чули на свою адресу образи та погрози, а й зазнавали фізичної розправи. Не дивно, що чимало кримчаків намагалися за будь-яку ціну втекти з вислання, зробити собі та дітям нові документи. Але кожен прагнув повернутися на Батьківщину. Це вдалося лише в 1960-х роках. Проте тавро «зрадники» не змите досі. Ніхто не вибачився перед кримчаками і не реабілітував їх.
З реабілітацією пощастило тільки окремим народам. Депортацію з Криму Верховна Рада України визнала геноцидом лише одного народу і своєю постановою від 12 листопада 2015 року № 792 встановила в Україні 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Трагедії інших корінних народів владу нашої держави не цікавлять. Наче й нема інших 70 тисяч незаконно репресованих та депортованих кримчан. Чи знищення більшості кримчаків — не геноцид народу?
Проте боротьба за історичну правду триває. Значних зусиль коштувало довести українським політикам і громадськості, що кримчаки і караїми є корінними народами України. З прийняттям Закону України «Про корінні народи України» їх такими визнали юридично.
На знак поваги до кримчаків та ашкеназів, які загинули під час масових розстрілів у 1941–1942 роках, Верховна Рада Автономної Республіки Крим ще 2004 року ухвалила вважати 11 грудня офіційним «Днем пам’яті кримчаків та євреїв Криму». Цього дня в українському Криму приспускалися національні прапори. Беззаконня і свавілля не оминули жодну родину кримчаків. Масові розстріли, арешти, таборове катування... Знедолені жінки, люди похилого віку і діти в спецпоселенських зонах продовжують волати з минулого до нашої совісті. Про це не можна забувати.
У 2021 році виповнилося 80 років від часу страшної трагедії кримчаків — знищення майже всього народу. На жаль, у переліку Пам’ятних дат і ювілеїв 2021 року, затвердженому постановою ВР, для вшанування пам’яті жертв масових розстрілів кримчаків місця не знайшлося. На офіційні звернення більшість політиків і громадських діячів відповідали, що окремо вшановувати пам’ять кримчаків не потрібно.
Тепер, коли сучасні нацисти прагнуть знищити весь український народ, суспільство має зрозуміти біль кримчаків і масштаб трагедії цього народу. Адже емпатія і співчуття — складова цивілізованості. Якщо ми не навчимося пам’ятати минуле, то є ризик, що за кілька років забудуться сьогоднішні жертви. Знайдуться діячі, які розказуватимуть, що недоречно згадувати про Бучу, Ірпінь, Охтирку, Маріуполь тощо.
Сподіваємося, влада змінить свою позицію щодо корінного народу України — кримчаків і вшановуватиме загиблих та депортованих.
Віримо, що настане час, коли в Україні на спомин про трагедію кримчацького народу запалюватимуть свічки пам’яті.
Ми є, ми пам’ятаємо.
Більше статей Миколи Пугачова читайте за посиланням.