Коли б окремі вибухи ненависти й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.
О.Семененко. "Харків, Харків…"
Минають роки, а Голодомор-32/33 залишається кривавою раною на тілі та у свідомості нашого народу.
Вона занадто глибока, щоб затягнутися й не кровоточити, відколи ми лікуємо її вшануванням померлих, пам'ятниками і меморіалами, панахидами й промовами. Занадто довго вона ятрилася замовчуванням і страхом, у багатьох місцях потворно рубцювалась яничарством та безпам'ятством, гноїлася виразками втрати совісті та моральних законів.
Зі здобуттям незалежності ми ще встигли зафіксувати свідчення тих, хто пережив той жах. Але чомусь часто лунає думка, що українці помирали мовчки, покірно, без спротиву. Чи могла так поводитися нація, яка в ментальній характеристиці має слово вільнолюбна і яку, власне, за це й винищували?
Серед 20-тисячного масиву справ репресованих радянською владою, що зафіксовані у виданні "Реабілітовані історією. Кіровоградська область", - приблизно третина тих, хто покараний за "волинки", спротив колективізації, непомірним хлібозаготівлям, спричиненню голодомору, що став вирішальним аргументом більшовиків у боротьбі з українцями. Тих, хто брав у цьому участь, давно немає в живих, тому свідчити можуть тільки архівні документи, справи тих, кого радвлада репресувала, вислала у Північний край, Казахстан, фактично прирікаючи на неминучу загибель, запроторила у виправно-трудові табори. Але й на сторінках, написаних співробітниками Державного політичного управління, проступають біль, небайдужість і трагедія тих, хто не хотів помирати мовчки.
Останнього отамана розстріляли в травні 1933-го…
Клепачі - типова українська селянська родина. Хлібороби. Сергіїв батько мав 20 десятин землі, хазяйнував як міг і, очевидно, прагнув дати синам освіту. У справі про це не йдеться, але, мабуть, більш-менш грамотним був і старший син Іван, який у 1920-х рр. організував повстанський загін, що чинив спротив більшовикам. А середня освіта Сергія на той час узагалі була досягненням. 1921 року навіть устиг трохи повчителювати в селі Цвітному. Ще до цього, 18–19-річним юнаком, був у загоні свого брата Івана, а також у загоні іншого повстанця - Іванова. (Івана Клепача й Іванова розстріляли в 1920–1921 рр.). Пізніше, влітку 1932-го, коли він, будучи на нелегальному становищі, намагався організувати селян проти радвлади, дізнався, що селами ходили чутки про його боротьбу за самостійну Україну (про це йдеться у протоколі допиту Андрія Череп'яного, члена організації з села Благодатного).
Більшовики такого не прощали. І 1924 року Дніпропетровський обласний суд засудив Сергія Клепача до п'яти років позбавлення волі за участь, як тоді писали, в політбанді його рідного брата Івана. Це покарання, очевидно, ще більше зміцнило впевненість Сергія, що ця влада ворожа селянству і з нею не можна миритися. Фактично з весни 1930 р. Сергій Клепач перебуває на нелегальному становищі, переховується в селах Долинського району. Його ім'я в цьому краї стало символічним: у протоколах допитів дуже багатьох людей (1932-го разом із ним ДПУ допитувало тільки заарештованих 50 осіб, не кажучи вже про свідків) ідеться про те, що вони раніше не були знайомі, але багато чули про нього. Саме з Сергієм Клепачем селяни Долинщини й навколишніх сіл пов'язували свою мрію про те, щоб змінити радянську владу на свою, українську.
Вони охоче розповідали йому, як проводиться хлібозаготівля (а це вже був 1932-й, коли вигрібали все до зернини), що коїться в колгоспах, про те, що на трудодні практично нічого не платять. Українські селяни були не задоволені тоді ще новою для них формою господарювання - колгоспами, де ніяк не могли навести лад. Худоба дохла, земля заростала бур'яном. Усе це не могло сховатися від хліборобського з діда-прадіда ока Сергія. Він казав (про це розповість слідчому Олександр Кабанець, один із заарештованих разом із Клепачем наприкінці 1932 р.): "…кругом на полях стирчить одна стерня, не зорано, не посіяно, жнива відбувалися не як слід, отже, рРадвладі скоро настане кінець, а їй на зміну має прийти українська влада".
Бунтівник вірив у це і заряджав цією вірою селян. Наприклад, Андрій Череп'яний з села Благодатного (російськомовні слідчі перекрутять його прізвище і писатимуть Череп'янов) на допиті чесно й відверто розповів: "Він (Клепач) казав, що справа визволення України ще не загинула, що він боротьби з радвладою не припиняв. Радвлада остаточно губить селянство - закабалює його, створює голод і злидні… Якби був президент український, зовсім інша справа була б. …Зараз не час сидіти і чекати, треба підняти всередині країни збройне повстання. Він сказав, що вже створив організацію, знаходячись на нелегальному становищі. Запропонував вступити і вербувати нових членів. Я згодився, бо справді вважав, що радвлада веде сільське господарство до розорення. Мені тоді справді здавалось, що ми зможемо підняти повстання і зробити Україну вільною країною. У селі Благодатному була створена організація, куди ввійшли дев'ять чоловік. Кожен з членів організації знав тільки того, хто його вербує, і Клепача".
Клепача визнавали ватажком, з ним радилися, на нього покладали надії. Ходили навіть чутки, що в Холодному Яру схована зброя. Найімовірніше, це була легенда, що лише підтверджувало народну пам'ять про запеклу нескореність Холодноярської республіки перед більшовицькою владою. Уже в лютому 1933-го він скаже слідчому: "Люди, в яких я жив і з якими спілкувався, висловлювали велике бажання боротися з радвладою".
Невдоволення більшовицькою владою на селі в ті роки було величезним. Але, очевидно, і Клепач, і інші освіченіші селяни розуміли, що, навіть утворивши осередки в довколишніх селах (а це мінімум, що вони могли зробити, і це було зроблено), сподіватися на ефективну боротьбу з московською політикою не випадає - тут потрібен масовий рух, потрібна зброя.
Сергій Клепач вирушив у промислові райони України шукати підтримки та інформацію. На той час він уже мав документи на інше ім'я, які вдалося справити тут-таки, на Долинщині. Спочатку Сергій Титович поїхав у Шахтинський район, потім у Слов'янськ, Краматорськ. Скрізь, де бував, намагався підшукувати людей для своєї організації. Зафіксовано щонайменше три осередки - у Краматорську, Богураєвському рудоуправлінні та на станції Фінальна. Але вийти на якусь велику організацію, налагодити масштабні зв'язки не вдалося.
Відразу ж після повернення його та інших активістів заарештували. Одинадцятьом з них судова трійка визначила "…як міру соціального захисту - розстріл". Розстріляли, правда, лише чотирьох - Сергія Клепача, Андрія і Феодосія Череп'яних, Павла Великого. Молоді хлопці, 21–26 років. Найстаршому, Клепачу, було 33. Розстріляли їх 9 травня 1933 року.
У цьому ж Долинському районі двома роками раніше ДПУ викрило підпільну організацію "Сини України", яка нібито ставила собі за мету знищення радвлади і встановлення республіканського способу правління на кшталт УНР. Осередками були охоплені села Бокове, Долинська, Батизман, Варварівка, Гурівка, Ганнівка, Братолюбівка, Новогригорівка. Заарештували 38 осіб. За класифікацією ДПУ, серед них було також десятеро куркулів, двоє політбандитів, п'ятеро колишніх петлюрівців і син попа. Один із заарештованих, Ілля Потопа, визнав, що вони покладали надії на Петлюру. Інший, Антон Стеценко, пояснював: "Нам мала допомогти Польща, ми хотіли такої влади, щоб відділити Україну у самостійну державу і щоб у першу чергу захищались інтереси селянства".
Керівником організації називали жителя села Бокове Михайла Вишневецького. Одну з провідних ролей відігравав учитель Василь Варченко, який керував драмгуртком, "…вихваляв вільне козацтво та неньку Україну". Судячи з того, що зброї в заарештованих не знайшли (крім одного револьвера та двох бомб), навряд чи йшлося про справжній збройний опір, швидше - просто про невдоволення тодішнім становищем селянства.
"Ви - червоні бандити, вам усім прийде кінець"
Селяни, доведені до відчаю, протестували. 23 лютого1932 р., у день, що ми його довго відзначали як свято радянської армії, розгнівані мешканці села Казанка (нині Миколаївської області) вдерлися до канцелярії місцевого колгоспу імені Петровського. Поздирали плакати, побили лампи, розігнали членів правління, а від голови колгоспу Іванова зажадали: "Голодуємо, дайте хліба!" Далі попрямували до колгоспного свинарника, де самоуправно (як сказано у справі) закололи колгоспного кабана, іншому зламали ногу.
За кілька днів бунт повторився. Група селян зірвала двері колгоспних складів, і люди розібрали 150 пудів картоплі та 25 пудів проса. Голові колгоспу, який намагався їм завадити, заявили: "Відмовся від головування, бо гірше буде! Ми голодні, а ти комуну будуєш?! Виконуєш їхні плани хлібозаготівлі?" Мабуть, слова не допомогли, тому в хід пішла сила. Коли ж на місце прибув міліціонер Сіреньков для проведення дізнання, йому від розгніваних селян довелося втікати на коні, але його догнали і добряче натовкли.
Селяни вимагали: "Дайте хліба, бо діти помруть з голоду, а не дасте, то силою прийдеться взять!" Звісно, ніхто не збирався їм нічого давати, не для того комуністи проводили хлібозаготівлі. Відтак наступного дня велика група селян, людей 400-500, попрямувала громити елеватор "Союзхліба". Охорону розігнали і розібрали 300 пудів кукурудзи, також забрали з млина 7 пудів борошна та 5 пудів зерна. Натовп вдалося вгамувати тільки тоді, коли з Кривого Рогу прибув кінний загін міліції.
Заводіями цієї, як сьогодні сказали б, акції були Петро Гудзь, Михайло Пашня, Пантелій Шевчук, Іван Шевчук, Степанида Пушкова, Олександр Задорожний, Гнат Задорожний, Ларіон Ярема, Андрій Діденко та ще зо два десятки активних селян. Коли призвідців бунту заарештували, казанчани вимагали від голови сільради Степана Кузьменка, аби заарештованих відпустили, погрожували: "Ви червоні бандити, вам усім прийде кінець!"
І моральний закон у мені…
Голодом знищували не тільки українське селянство, вбивали споконвічні народні традиції вітальності, щирості, гостинності, взаємопідтримки. Українці як могли противилися цьому. І кожен прояв людяності в тих умовах - це, по суті, маленький героїчний вчинок. Кількох селян села Гарманівка Зінов'євського району заарештували саме за це. Дмитро Ружаненко в січні 1933-го відмовився везти валку хліба в район (можна собі тільки уявити, як збирали той хліб і якою цінністю тієї зими він був для селян!). Яків Хлистун відмовився ремонтувати сани, щоб привезти гас для колгоспного трактора. Іван Гаманенко, виконавець Новоолександрівської сільради тодішнього Новопразького району відмовився заарештовувати односельця Архипа Коломійця, який не хотів сплачувати додатковий податок і чинив спротив активістам, що прийшли описувати його майно.
Завдяки цьому невидимому моральному закону, який спрацював у душі навіть працівника органів, вижила й моя мама. Її і дід і батько вважалися куркулями (жили в селі Оситна Новомиргородського району), бо вміли і любили господарювати на землі. Звісно, їх розкуркулили. Забрали все - худобу, реманент, одяг, ікони, зерно й останнього бурячка з льоху. Вигнали й з хати. Сім'ю мали вислати в Архангельськ. Але батько втік. Матір (мою бабусю) потримали трохи під арештом і відпустили, вона була калікою - замолоду перехворіла на тиф. Згодом вона пішла до своєї рідної сестри в Лутківку Маловисківського району (нині село Олексіївка), аби там, працюючи в радгоспі, пережити голод. А дітей Степан відвів у Новомиргород, де біля залізниці у приміському селі Костянтинівці жили його брати Гнат і Данило, сестри Марфа і Мотря зі своїми сім'ями. Відкрито прийняти куркульських дітей вони не могли, бо відразу ж поплатилися б, то дівчатка (а їх було троє) весь час переховувалися по горищах і сараях. Степан теж переховувався, вночі приходив до дітей, приносив що де вдасться дістати чи заробити. Так тривало аж до 1932-го. Коли почалися голодні дні, Степан іще якийсь час тримався, йому вдавалося заробити по навколишніх селах то якусь склянку крупи, то знайти десь по людських городах жменю гнилої картоплі, але настав такий момент, коли він уже ледве тримався на ногах. Вирішив - будь що буде, піду на базар щось вкраду. Пішов, позаглядав, але ж красти не вміє, то подумав: "Вертаюся до дітей, нікуди вже від них не піду, як доведеться вмирати з голоду, то хоч разом". Коли дивиться, йде якась жінка, дуже гарна, чепурна, несе важкі сумки. Майнула думка: допоможу їй нести, може, дасть щось попоїсти. Жінка спочатку до змученого й обірваного чоловіка поставилася з осторогою, а потім таки довірила свою ношу. Приніс, жінка запросила до хати, щоб погодувати, не міг відмовитися. Зайшов, а там - начальник відділу ДПУ залізничної станції, чоловік тієї жінки. Подітися нікуди. Розповів усе як є. Який янгол пролетів у ту мить над тим начальником - невідомо, але він замість того, щоб, як належало, заарештувати Степана, не тільки відпустив його, а й дав хліба, сала, борошна з собою, а пізніше допоміг улашуватися на роботу. Родина вижила.
…Голови колгоспів, член райпарткому, голова ревізійної комісії, агрономи, службовці заліниці, пошти, пекар, колишні куркулі, сини куркулів, середняки і колгоспники… Тисячі архівних справ, історій про тих, хто не мовчав, застерігав односельців про неминучий голод, пояснював, намагався завадити вбивчій для села хлібоздачі, а то й кидався у бійку чи брався за обріз. А ще ж є масив справ розкуркулених, що зберігаються в архівах поліції і робота над якими розпочалася не так давно. Воістину Гімалаї українського спротиву. Мусимо про це знати і пам'ятати.