У травні 1692 р. Україну було проголошено видільною (незалежною) державою. Цю угоду було укладено між "Ясновельможним милістю ханом і всієї держави Кримської" Сафою Гіреєм (Гераєм) і "Князівством видільним Київським, Чернігівським й усього Війська Запорозького городового і народу малоросійського".
Сталося це завдяки колишньому старшому канцеляристові Генеральної військової канцелярії гетьмана Івана Мазепи на ім'я Петро Іваненко. 23 квітня у супроводі 69 козаків Петро Іваненко вирушив до Кизикермена, де 26 травня уклав Вічний мир із Кримським ханством.
А 325 років тому, в січні 1691-го, Петро Іваненко, посланий у службових справах до Гадяча і Полтави, раптово з'явився на Запорозькій Січі. Його, мабуть, з подачі Івана Мазепи, називали Петриком.
"Петро Іванович Іваненко був родом з Полтавського полку (з Полтави або м. Нові Санжари), мабуть, син козака. Людина здібна, освічена й бувала, він дістався до Генеральної військової канцелярії, де незабаром став військовим канцеляристом, чому допомогло також одруження Петрика з небогою генерального писаря В.Кочубея, онукою полковника полтавського Федора Жученка. В 1689 році Петро Іваненко був одним із 8 канцеляристів, які їздили з Гетьманом до Москви, причому займав він у списку посольства перше місце після Василя Чуйкевича, майбутнього реєнта Генеральної військової канцелярії й генерального судді. Року 1691 Петрик був уже старшим військовим канцеляристом і користувався повним довір'ям та прихильністю як Кочубея, так і самого гетьмана Мазепи. Він вже мав родину (джерела згадують про його сина, а він сам - про "дітей"), непоганий маєток ("худобу неподлую", за його власними словами), зокрема двір у Батурині. Перед ним відкривалася добра старшинська кар'єра. Але для цієї небуденної людини цього було замало", - писав Олександр Оглоблин у дослідженні "Гетьман Іван Мазепа та його справа". Є відомості що Петро Іваненко закінчив Києво-Могилянську академію. Погодьтеся, простолюдин не зміг би служити старшим писарем Генеральної військової канцелярії. Наслідуючи приклад Б.Хмельницького, він спробував, спираючись на Крим, підняти козацьке повстання, але тепер не проти Речі Посполитої, а проти Московського царства.
У союзі з Бахчисараєм у ті часи не було нічого дивного. Адже кримські татари були єдиними, хоч деколи й ненадійними союзниками Богдана Хмельницького. Згадаємо, що на кримців ставив і Петро Дорошенко, та й інші гетьмани, шукали в них допомоги.
Що змусило Петрика разом із кількома однодумцями податися на Січ? Чіткої відповіді не знайдемо. Можливо, він діяв за дорученням політичних кіл Полтави й Батурина. І якщо це так, то діяти міг за завданням Мазепи або Кочубея. Відомо, що гетьман постійно сварився зі своїм генеральним писарем, який теж мріяв про гетьманську булаву. Відомий український історик О.Оглоблин припускає, що Іваненка послав саме Мазепа, бо хотів через нього укласти союз із татарами й турками і з їхньою допомогою позбутися московських пут. Та коли він побачив, як мало пішло за Петриком козаків, сам мусив виступити проти нього, щоб не викрити своїх намірів. Хоча сам же Мазепа "записував справу Петрика на карб Кочубея (а також М.Самойловича та інших лідерів опозиції). Зрештою, Гетьман прямо обвинувачував Кочубея у підготові втечі і в дальших діях Петрика на Запорожжі в Криму. Він не тільки казав це Кочубеєві в вічі й гостро сварився з ним, але й наказав його "взяти в замок за караул". Отже, це була офіційна версія українського уряду, хоч і не призначена для ширшого загалу - і разом із тим це була публічна опінія, яка, однак, не могла в свій час знайти собі офіційного підтвердження. Про це знали також у Москві і в Криму. Зрештою, сам Петрик не крився зі своїми зв'язками серед вищих українських кіл", - писав О.Оглоблин.
Петрик понад рік пробув на Січі, де став кошовим писарем. Важливість цієї посади дала можливість придивитися до навколишнього люду, поступово агітувати січовиків і проти Мазепи, і проти багатої старшини, і особливо проти Москви. Навесні 1692 р. із 60 козаками він прибув до Кизикермена (нині місто Берислав) - центральної фортеці у ланцюгу укріплень на нижньому Дніпрі. Будучи високоповажним представником у січовій ієрархії, він представлявся офіційним посланцем Запорожжя. Розпочав переговори з кримським ханом. Звідси розсилав свої послання на Січ, звідси виїздив до Бахчисарая, спілкувався з ханом.
26 травня 1692 р. Петрик уклав із Кримом союз від імені вільної (як йому мріялося) держави на засадах "рівности й обопільности зобов'язань". А 18 липня на Каланчаку, у присутності хана й калга-султана, Петрика обрали козацьким ханським гетьманом. Наприкінці липня 1692 р. з Петриком рушило 20 тис. татарського війська на чолі з калга-султаном (тобто престолонаступником) і Батирча-мурзою.
На підступах до Січі він надіслав кошовому отаману Івану Гусаку вимогу зустріти його хлібом-сіллю. Гусак відмовився, серед козаків почалися заворушення, і багато хто з них почав переходити до Петрика. Мазепа і Кочубей звинувачували один одного у таємній підтримці Петрика. Мазепа розсилає листи, сповнені ненависті до самозванця. Не взявши обложеної Новобогородицької фортеці, Петрик, підступив до крайніх орільських міст Полтавського полку. Це була реакція на розповсюджений лист полтавської старшини, де в знущальній формі про Петрика писалося таке: "…будучи злидарем, бідним і безрідним, нічого про себе доброго не можеш сказати. Всі ми знаємо, що батько твій жебрак і мешкав у нашому місті Полтаві у шпиталі, а ти, валяючись у школі між нищими і під вікнами нашими ходячи, вигодовувався крихтами…" Лист був організований зумисно в образливій формі, бо в Полтаві було чимало прибічників Петрика. Сам він був пов'язаний зі старим полтавським полковником Ф.Жученком і родиною Іскор.
Згадана полтавська відповідь Петрика розлютила: "вичитавши, либонь, дуже знітився і засоромився, однак у своїй злості не погамувався і міцно наступив війною на згадані орільські міста, які (а особливо Китай-город), одне через неміцність городову й малолюдність свою, а також через маленькі присилки до них війська від миргородського полковника та інших, а друге, Царичанка, через віддаленість (з огляду, що годі сподіватися гетьманської допомоги), адже той був із військами під Гадячим, злякалися великої ординської сили, поклонилися солтанові й Петрику і принесли їм їстівні та питні подарунки, за що потім царичанський сотник був покараний на смерть - це сталося 2 грудня 1692 року. А китайгородському сотнику Сало інсценізували смерть у Полтаві - били батогами і заслали до Сибіру", - читаємо в Літописі Самійла Величка.
В цей час з Криму надходять відомості, про заколот мурз і беїв проти хана. Татари змушені повернутися додому. Петрик, не підтриманий запорожцями, теж рушив назад до Перекопу. При гетьмані залишилося не більше ніж 80 козаків. Так закінчилася перша і найбільш реальна спроба Іваненка визволити Україну.
І після цієї невдачі він знову розсилав листи на Січ, де доводив, що справи ще не програно. Але запорожці більше його не підтримали. Під час одного з наступних походів, звертаючись до січовиків, Петрик писав: "Якщо й нині не підете, то віддасте те, що загубите, ваші вольності, а Україну довіку з московського підданства не визволите... Москва вас з Січі вижене, вольності ваші військові відбере". Так воно згодом і станеться.
На початку січня 1693 р. Петрик разом із Нураддін-султаном, Шир-беєм і 40 тис. кримських татар, схиливши на свій бік нового-старого хана Селіма Герая I (це було його третє з чотирьох правлінь), вирушив у похід. Січовики відмовили у підтримці. Спробували підійти до полкового міста Полтави. Але без найменшого успіху повернулися до Криму. Було ще кілька спроб із допомогою кримських татар розпалити повстання в Україні, та, на жаль, вони мали здебільшого локальний характер.
Образно кажучи, вітер з півдня вкотре виявився руйнівним суховієм, а українці знову вибрали, як вони вважали, менше зло - московську владу.
Утім, розчарування Петриком не було повсюдним. Насельники порубіжжя залишали свої витолочені землі і переходили до Бузько-Дністровського межиріччя, себто до Кримського ханства. Потік переселенців від початку був значним і ще пожвавився після поразки повстання Семена Палія, коли польський уряд ліквідував на Правобережній Україні козацький устрій. По інший бік польського кордону хан запровадив адміністрацію на чолі з Петриком, котрий з 1695 р. іменувався "гетьманом Ханської України". Щойно заснованими в степу селами порядкували козаки, зокрема колишній Палія сотник Пляка і фастівський козак Гаврило Олейченко. Відомі імена й інших ханських гетьманів - Івана Багатого і Стецика (Стецька) Ягорлицького, козака, що звався гетьманом козацьким "з ханського боку". Він ходив з ордою на Поділля взимку 1692 р.
Ширшим територіально був похід 1696 р., коли в січні великі сили татар - кримських, білгородських та інших - з'явилися на півдні Гетьманщини, на території полків Полтавського, Миргородського й Гадяцького, з наміром іти на Батурин. З Білгородською ордою був і Петрик. Гетьман Мазепа мобілізував кілька полків - козацьких і компанійських - і сам із рештою війська рушив у похід до Лохвиці, закликаючи на допомогу Шереметєва, який був тоді в Охтирці. Гетьман наказав також батуринському сотникові підготуватися до оборони Батурина. Але й цей Петриків похід після перших успіхів закінчився невдало. Почався розбрат серед татарського війська, а передчасна відлига примусила його спішно відступати. Повторилася звична історія: татари в Полтавському полку "Китайгород весь спалили, спаслися тільки ті, хто сховався у місцевій фортеці, теж Кишепці й Келеберді дісталося", а в Миргородському полку татари "побережніе городки и села... знесли огнем и мечем; людей, где нагабали, впень рубали, не беручи живцем, великую зробили руїну". Відступаючи, кримська орда в Полтавському полку "людей, уже не рубаючи живцем, брала, где кого заскочила" (Літопис Самійла Величка), а білгородська орда ловила ясир на Наддніпрянщині.
Це була остання спроба Петрика повторити велику справу Б.Хмельницького - тільки проти Москви, проти "москалів і своїх панів", як він писав і казав. Петрик іще довго турбував український і московський уряди як гетьман "Ханської України". Призначений на цей уряд іще в середині 1690-х, він згадується востаннє як "дубосарський гетьман" у 1711-1712 рр. у зв'язку з подіями нової російсько-турецької війни й діяльністю мазепинської еміграції. Про це пише Олександр Оглоблин, який допускає навіть співпрацю Петрика з Пилипом Орликом під час написання Конституції 1710 р. Та це лише припущення…
То хто ж він був, Петрик Іваненко? Авантюристом, зрадником, патріотом? Його поява на історичному небосхилі говорить, що народ не забув тих вольностей, які були відвойовані за Б.Хмельницького. "Завше люди вбивали самих пророків, починаючи від Христа і по днесь-день", - писав письменник Гнат Хоткевич. І за це сам же народ і страждав, бо справдилося Петрикове пророцтво: "Гей, Українці, начувайтеся. Коли тепер не здобудете волі своєму народу - вічно зостанемося московськими рабами".