Маємо завжди пам'ятати про той жах і страждання, які принесла Друга світова війна, зокрема й нашим співвітчизникам.
…Стара алюмінієва миска з німецького концентраційного табору. Вона місцями помітно потемнішала, стала шорсткою, у дрібних дірочках. Нацистського орла зі свастикою на ній спиляли напилком і натомість вигравірували п'ятикутну зірку й напис німецькою: "Моїй дорогій матусі-2 фрау Хільде Лєман від Олега Петренка. Іще раз дякую Вам за все! 8 травня 1945".
Я зберігав цю миску до 9 травня 2015 року. А потім передав її Сергієві Петренку, племіннику Олега. З цією мискою пов'язана одна вельми цікава історія.
У січні 1944-го ми, тобто я і моя сестра Люда, опинились у таборі Кепенік, що в однойменному передмісті Берліна. Усі називали цей табір саме так - Кепенік, хоча в німців він насправді мав зовсім іншу назву: Кіндерзондерлагер "Ост" - Дитячий спеціальний табір "Ост". Мені було сім років, сестрі - 14.
У розподільчому таборі у Франкфурті-на-Одері, куди німецькі жандарми вивезли нас із мамою з Києва на початку листопада 1943-го, ми вже надивилися всякого. Бачили там розстріли, газові камери, крематорії для спалювання людських трупів, розривання тіл в'язнів, що провинилися, за допомогою спеціальних лебідок або підвішування бідолашних на стовпі за руки. На нас кожного дня випробовували різні медичні препарати. Блок №3, де ми з сестрою пробули днів десять, був філіалом сумнозвісного концентраційного табору Заксенхаузен. Тому в новому таборі ми вже нічому не дивувалися - звикли до всього. Ну а з мамою німці нас роз'єднали ще раніше. Як вона плакала, як благала коменданта франкфуртського табору не розлучати нас - нічого не допомогло.
У таборі "Ост" командували виключно есесівки. Він мав чотири стандартні бараки. Навколо - колючий дріт, широкий плац посередині, а в кутку табірного подвір'я - висока кам'яна стіна з написом "Halt!".
Смугаста синя роба з номерним жетоном, спеціальне дерев'яне взуття, на голові - берет. Нашивка з написом "Ost" на грудях - такий вигляд мало вбрання наших хлопців і дівчат у цьому таборі. Спеціальне дерев'яне взуття - "гольцшуги" - являло собою щось середнє між туфлями і черевиками і гримало при ходьбі так, що наші кроки було чути за кілометр.
Комендантом табору була Анна-Лотта - огрядна, сувора тітка. Вона погано розмовляла російською, перекручувала слова, але ми її розуміли. Комендантша завжди чітко викладала свої думки німецькою і відразу ж сама перекладала російською.
У кожному бараці був свій комендант. У нас - плеската, як дошка, фрейлейн Гертруда. Російською - анітелень. Пояснювала все жестами, як глухоніма. А улюбленим словом у неї було "дрек" - "паскуда".
Дівчата й хлопці жили окремо, в різних бараках, але якщо брат і сестра, то фрауен-есесівки великодушно дозволяли бути разом, не роз'єднували.
Нари в бараках були двоярусні. Гертруда оселила нас із сестрою на нижніх, а зверху нашими сусідами були Андрій Назаренко і Олег Петренко. Обом було по п'ятнадцять років. Андрій - чорнявий короткозорий хлопець. Окуляри він давно згубив і увесь час мружився питаючи: "А що там, я не бачу?!" Повна протилежність йому - Олег Петренко. Білявий, рухливий, завжди готовий прийти на поміч будь-кому з нас. Андрій був з Дніпропетровська, а Олег - з Харкова. До війни мама Олега працювала в середній школі, вона була вчителькою німецької мови. Олег теж добре знав німецьку, вільно розмовляв з Анною-Лоттою і Гертрудою їхньою мовою. Комендантша навіть одного разу похвалила його німецьку вимову. Олег був начитаний, знав багато віршів Тараса Шевченка, Пушкіна, Лермонтова, Блока. Діти Олега любили, а Гертруда - ні.
Розпорядок дня був у нас такий самий, як і у Франкфуртському таборі: підйом о четвертій ранку, перекличка на плацу, сніданок. Їжа - як зазвичай у німецьких таборах: сурогатна кава, сахарин, юшка з брукви і 150 грамів хліба на день, хоча назвати цей продукт хлібом важко, надто багато в ньому було гнилої картоплі й різних висівок.
Дні - як клітинки в учнівському зошиті. Усе чітко розкреслено, розставлено, з'ясовано. Жодних відхилень. Старші хлопці працювали на розвантаженні вагонів на залізничних станціях Кепенік і Берлін-товарний, а молодші - підмітали вулиці, випорожнювали урни зі сміттям, чистили котли на кухні. Ми з сестрою прибирали туалети в Кепеніку і далі - на станціях Александерплац і Фрідріхштрасе, де зупинялися електрички, вулицях Вільгельмштрасе і Кенігштрасе.
Унітази чистили йоржиком, потім змивали кілька разів водою. А блискучі труби, на яких був орел зі свастикою, протирали ганчіркою. Фрау Анна-Лотта вибірково перевіряла туалети в кінці дня. І не приведи боже, якщо вона знаходила в унітазі хоч щось…
Коли фрау оцінювала роботу на "пльохо", це означало, що ти не тільки залишаєшся без вечері, а й підпадаєш під екзекуцію. Фрейлейн Гертруда з насолодою сікла тебе різками перед строєм. 25 ударів по голій спині… Потім довго доводилося спати тільки на животі, бо спина спухала, як опара, щеміла, спливала сукровицею. Ранки змащували тільки власною слиною, ліків німкені не давали.
За друге зауваження по роботі - карцер, де було холодно, як у льодовні, і повно голодних щурів. Замість карцеру дітей іноді відправляли у спеціальні дитячі будинки, де малих остарбайтерів використовували як донорів для поранених на Східному фронті військових. Більше цих дітей ми не бачили. Ну, а якщо малолітній в'язень проштрафився втретє, фрау Анна-Лотта без вагань відправляла його або в блок №3 Франкфуртського табору, або в головну контору - концентраційний табір Заксенхаузен, що був у місті Оранієнбург. Звідти ніхто не повертався.
Хоч як ми з Людмилою старалися, але одного разу таки схибили: комендантша оцінила нашу роботу на "пльохо". Сестра слізно благала: "Фрау Анно-Лотто… Брата тільки не треба сікти різками! Він же маленький, сім років… Хай п'ятдесят різок буде мені…"
Щось допомогло, і фрейлейн Гертруда пригостила мене тільки десятьма різками. Ну а Люда отримала всі сорок. Пунктуальні і точні були ці німецькі жінки в чорній уніформі.
Олег дав Людмилі таблетку червоного стрептоциду (і де тільки її узяв!), ми її подрібнили й посипали тим порошком рани на спині в сестри.
"Нічого, брати-слов'яни, прорвемося", - упевнено мовив Олег.
Нам видали цивільну одежу: куртки, штани; спідниці - для дівчат. Навіть взуття нове кожен отримав. Не дерев'яне, невільницьке, а справжнє, з ерзац-шкіри. Віднині нам дозволялося в неділю на три години відлучатися з табору, ходити по місту. Нашивку з написом "OST" треба було носити завжди. Проте охочих подивитися на столицю рейху було дуже мало: грошей не мали, були виснажені й голодні.
Якось увечері Олег Петренко повернувся в барак збуджений і веселий.
- Сьогодні я працював на станції Берлін-товарний… Є, хлопці, три приємні новини, - сказав Олег приглушено, коли ми зібралися біля його нар.
- Кажи, не тягни! Що за новини?
Олег усміхнувся, оглядівся довкола.
- Перша. На ката Гітлера
20 липня було вчинено замах. Адольф ледь уцілів. Подробиць не знаю, але в Берліні на вулицях повно жандармів і есесівців. Ідуть арешти… Далі. Хлопці з трудового табору у Фюрштенвальді передали, що товарний вагон, у букси якого я насипав у Берліні піску, загорівся. У вагоні були фаустпатрони для солдатів вермахту на Східному фронті. Феєрверк на всі сто був, зі стріляниною …
- Це добре, добре… Молодець! Ну а третя новина?
- Ганс і Пауль - німецькі залізничники-антифашисти - попросили мене підмінити посилку з подарунками для німецьких офіцерів у Франції. Я все зробив, і вагон вибухнув одразу за Веймаром. Це точно встановлено, хоча Веймар і далеко від нас…
- Хтось бачив, як ти підмінив посилку?
- Тільки дочка Ганса Еріка. - Олег почервонів.
- Це та фройляйн, що у фашистському Союзі німецьких дівчат?
- Так. Але Союз - для маскування.
- Ці дівчата фанатично віддані фюреру! Влітку 1940-го вони на Олімпійському стадіоні в Берліні, коли туди приїхав Гітлер, створили живий барвистий напис: "Вір гехьорен Іінен!" - "Ми належимо Вам"! 60 тисяч німецьких дівчат!
- Еріки там не було. Я це твердо знаю.
- Дивись, хлопче, щоб не обпектися! Німці є німці. Сволота! Син або донька за Гітлера ладні заявити в гестапо і на батька, і на матір. Ладні продати і совість, і віру!
- Дурниці! Не всі німці сволота… Еріка - справжній патріот Німеччини! І батько її Пауль - теж патріот, - стояв на своєму Олег.
- Ти що, закохався? У німкеню?!!
Олег опустив очі й промовчав. А за три дні він прийшов пригнічений, на обличчі - глибока скорбота.
- Що сталося, Олеже? - спитав хтось із хлопців.
- Еріка загинула… І батько її теж загинув… І Ганс…
Усі довго мовчали. Гнітюча тиша пластувалася по темних квадратах ґратчастих вікон, сірих нарах, сірій стелі із засидженою мухами електролампочкою, що весь час блимала, і чорним написом через усю стелю: "Jedem das seine" - "Кожному своє".
- Як це сталося? Як?!
- Вони хотіли підкласти вибухівку у військовий ешелон. Нові танки там були. "Тигри" якоїсь особливої конструкції. Поповнення для дивізії СС "Дас Райх". Ешелон мав прямувати на Схід, на фронт. А вони… вони загинули…
- Охорона ешелону стріляла без попередження, на ураження… З учорашнього дня діє наказ по залізниці: до військових ешелонів нікого не підпускати, навіть залізничників. Тільки під наглядом гестапо.
Плечі Олега здригнулися - він плакав. Я ще ніколи не бачив, щоб він плакав.
Похмурими і довгими зимовими вечорами діти збиралися навколо нар кого-небудь зі старших за віком. Згадували Київ, Харків, Житомир, Полтаву, Одесу. Анна-Лотта дозволяла зібрання і завжди була присутньою на них. Нам дозволяли грати в шахи (було близько десяти комплектів новеньких шахів). Пам'ятаю один випадок. Діти грали в шахи.
- Першим чемпіоном світу з шахів був німець Вільгельм Стейніц, - зауважила бундючно Гертруда.
- Але сьогодні чемпіоном світу з шахів є росіянин Олександр Альохін! - відповів Олег.
- Дрек! - поморщилася Герда.
Вона добре грала в шахи, легко обігравала наших старших хлопців, за винятком Олега Петренка.
Частіше на вечірніх зібраннях діти декламували вірші. Хто які пам'ятав… Найбільший успіх мав знову ж таки Олег.
Одного вечора діти зібралися, як завжди, у великому бараку. Анна-Лотта, Гертруда та інші жінки-есесівки теж прийшли.
- Наш фюрер Адольф Гітлер сказав: "Ми, німці, є творці цивілізації! Культурбегрюндер! Давай, Олеже! Починай. Читай хороші вірші! - мовила Анна-Лотта.
- Дякую, фрау Анно-Лотто, - відповів Олег і почав декламувати…
Олег закінчив і сів. У бараку зависла важка тиша. Анна-Лотта почервоніла, як стиглий помідор, губи її тремтіли.
- Це… твір Генріха Гейне! Це заборонено! Він єврей! Єврей, розумієте?! Руйнівник цивілізації! Культурцерштрірер! - розлютилася комендантша.
Наступного дня Анна-Лотта відправила Олега з охороною до табору Заксенхаузен.
- Ну, все… Загине там хлопець, - сказала сумно Люда.
14 січня 1945 року наш табір у Кепеніку розбомбили американці, які, скоріш за все, цілили в щось інше, але бомби влучили в бараки дітей-остарбайтерів. Із 400 дітей уціліло 18, серед них - ми з сестрою й Андрієм Назаренком.
Далі був табір Кельніше Хайде у передмісті Берліна Нойкельн. Це був холодний, голодний і важкий час. Повітряна тривога - "алярм" - лунала майже кожну годину. Нойкельн палав і димів, … І американці, які бомбили вдень, і англійці, котрі бомбили вночі, здійснювали так зване килимове бомбардування. По 500-700 літаків одночасно заходили на Берлін.
Нас 24 квітня 1945 року звільнили радянські солдати П'ятої ударної армії під командуванням майбутнього першого коменданта Берліна генерала Берзаріна. Ми плакали, тріумфували: свобода!
А за два дні, 26 квітня 1945-го, ми побачили… Олега Петренка. Він прийшов до нас у табір Кельніше Хайде.
Діти мацали його, дивувалися:
- Це ти?! Ти живий?!
- Так, так… Це я… Живий і неушкоджений! Я шукав вас! Довго шукав вас! - усміхався Олег. Блакитні очі його привітно промінилися.
Олег розповів свою незвичайну історію. Коли прибули до міста, охоронці зайшли у пивницю, і Олег скористався ситуацією. Він утік! Охоронці, мабуть, вважали, що сховатися остарбайтеру, в'язню у столиці рейху нема де. Втеча просто неможлива! Хіба що божевільний піде на таке… Проте Олег усе точно розрахував. Звичайно, йому допомогло знання німецької мови, допомогла цивільна одежа. Ну а нагрудну нашивку з написом "OST" на куртці він відірвав і викинув. Німецька жінка Хільде Лєман сховала Олега в своєму домі. Вона жила в одному з передмість Берліна, мала власний будинок. Зі слів Олега - досить великий. Фрау Лєман ховала в себе Олега до приходу Червоної армії.
Що іще я пам'ятаю? Олег казав, що у фрау Хільде Лєман була онука. Їй було років п'ять, не більше. Чоловік Хільде загинув у грудні 1941-го під Москвою, син - наприкінці 1942-го у Сталінграді, а невістка померла від туберкульозу в лютому 1944-го.
- Хільде Лєман була для мене як мама. Я увесь час думав: як і чим можу їй віддячити? Адже в мене нічого немає… Аж раптом - є, знайшов! Я, хлопці, подарую фрау Хільде свою табірну миску з написом! Ця миска завжди буде нагадувати їй про мене, - закінчив Олег свою розповідь.
Ми довго сиділи мовчки, розмірковуючи над тим, що почули. Цікава історія!
…Олег Петренко загинув 9 травня 1945 року. Підірвався на старій авіабомбі сповільненої дії (їх ночами скидали англійці), коли розбирав руїни оселі, де сховались у підвалі німці: старий і стара. А останніми словами Олега були:
- Ви повинні передати мою табірну миску Хільде Лєман… Я не встиг цього зробити. Вона живе… ця вулиця до війни, мабуть, була дуже гарна… Зараз там багато руйнувань… Ця вулиця… передмістя Берліна... Обіцяйте… Миска... Моя табірна миска. Обіцяйте…
Він говорив з паузами, йому було важко вимовляти слова. З рота в нього йшла кров, він задихався, плутався в думках, плутався в словах.
Ми з сестрою обіцяли виконати його прохання. Однак тоді не вдалося. Так сталося, що вже наступного ранку в табір Кельніше Хайде приїхав на американському джипі радянський капітан у форменому синьому кашкеті з червоним околишем і двома орденами Червоної Зірки на кітелі. Усіх, хто був з СРСР, запросили на плац.
Капітан обійшов стрій, уважно вдивлявся в людей. Повільно піднявся на дерев'яну трибуну, обвів поглядом колишніх в'язнів Третього Рейху - дорослих, дітей, старих.
- Товариші! - почав капітан охриплим голосом. - Надалі ви повинні вчинити так. Завтра вранці… або хто хоче - то вже сьогодні… ви маєте піти з цього німецького табору. Своїм ходом добирайтеся до міста Ландсберга. Це недалеко від Берліна, приблизно сто двадцять кілометрів на північний схід. У Ландсберзі - збір усіх колишніх в'язнів… усіх остарбайтерів. Ландсберг - це перший фільтрувальний пункт. Там вас перевірять ретельно, видадуть довідки і посадять в ешелон. Прямцем додому, на Батьківщину. У Мінськ, Київ, Харків… Хто куди. Ясно?
Люди мовчали. На обличчях у багатьох було занепокоєння, навіть розгубленість.
Невдовзі ми були в Ландсберзі, у новому таборі. Тут командували офіцери СМЕРШу.
З табору Кельніше Хайде до Ландсберга прибули приблизно 200 дітей із 600, котрі там були в січні 1945-го. Багато дітей загинуло, чимало подалося до американської зони.
У новому таборі ми зустріли… маму. Це було велике щастя!
Колишні остарбайтери жили в новому таборі постійно. Відлучатися куди-небудь з Ландсберга було заборонено. Тому миска Олега була з нами, у новому - тепер уже радянському! - таборі, а не у фрау Хільде Лєман.
Батьківщина зустріла нас непривітно. "Остарбайтери - зрадники, вони працювали на Гітлера, на німців", - такий був вирок радянської влади.
- Не треба було їхати до Німеччини! - чули ми повсюдно й на різних поверхах влади.
- Німці, жандарми й есесівці, силоміць вивозили нас у рейх! Того, хто не їхав, розстрілювали! - відповідали ми. На жаль цього ніхто не слухав. І люди потім старалися ніде не говорити, що під час Другої світової були остарбайтерами. Змінювали прізвища, імена; міняли паспорти.
Минали дні, тижні, місяці. Усе це складалося в роки. Зважаючи на ситуацію, щоб уникнути неприємностей, я сховав табірну миску Олега до кращих часів і нікому не розповідав про неї.
Позитивні зрушення у ставленні радянської влади до колишніх остарбайтерів почали відбуватися лише при Горбачові. Трохи пізніше німці почали виплачувати грошові компенсації колишнім остарбайтерам, в'язням гітлерівських концтаборів. Отримали дещо й ми з сестрою.
Увесь цей час табірна миска Олега була в мене. Потім я передав її Сергієві Петренку.
Сергій, звісно ж, - молодець. Зараз він у зоні операції об'єднаних сил у Донбасі. Сергій - воїн, доброволець - зі зброєю в руках захищає свободу і незалежність України. Пам'ятаю нашу останню зустріч з ним тут, у Києві. У нього була короткострокова відпустка. Військова форма пасувала йому. Зосереджений, серйозний, він довго мовчав, а потім сказав:
- Перше. Ви добре знаєте німецьку мову. Напишіть німецькою про цю табірну миску. Це ж наша історія, це наша правда! І німецька правда, вочевидь, також! Нічого не приховуйте… Про миску, про мого дядька. Про Хільде Лєман, про те, як вона врятувала життя українському хлопцеві! Напишіть про все і запропонуйте якійсь німецькій газеті. Коли вони надрукують матеріал, то, можливо, онука Хільде Лєман або хтось з її родини прочитає цю статтю і відгукнеться…
- А що… що я маю ще зробити?
- Розповісти докладно людям, нинішнім дітям про німецькі дитячі концентраційні табори, про спеціальні блоки для дітей. Я сам про це читав. І про спеціальні дитячі будинки в Німеччині, де утримували наших дітей і використовували як донорів для солдатів вермахту…
Перше завдання від Сергія Петренка я виконав досить швидко.
Тож тепер - про німецькі концентраційні табори. Щоб усе було зрозуміло, почну здалека.
30 січня 1933 року президент Німеччини Гінденбург призначив Адольфа Гітлера канцлером, і до влади прийшли нацисти. Маяком для них стала книжка Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба"). Основні тези цього твору: мораль - дурість, совість - нездійсненна мрія, маячня. Головне - це сила, вона визначає все.
Отже, залишалося одне: як саме реалізувати тези, викладені Гітлером у "Майн кампф". Нацисти дійшли висновку, що найбільше для цього підходять концтабори. Ізоляція непокірних під пильним оком охорони, примусова праця, знищення противників, використання неповноцінних у медичних дослідженнях, як донорів у лікуванні солдат вермахту.
Загальна кількість концтаборів становила, за німецькими даними, 1634.
Для чого, власне, гітлерівці вивозили до рейху дітей з України, з Білорусії, Росії? Для того щоб знищити їх потім у газових камерах? Та ні, звичайно. По-перше, гітлерівська Німеччина потребувала дешевої робочої сили. По-друге, привозячи дітей у рейх з Радянського Союзу, німці мали на меті не тільки й не стільки можливість залучати згодом цих дітей до роботи в промисловості й сільському господарстві. Діти з СРСР цікавили фюрера дедалі більше, і на те були причини. Згідно зі спеціальним циркуляром Гітлера, наприкінці 1942 року до Німеччини треба було привезти для онімечування 400-500 тисяч українських дівчат із зовнішністю, близькою до арійської. Циркуляр Гітлера стосувався і хлопчиків, підлітків з України. Якщо вони зовні схожі на німців (руде, світле й русяве волосся, сірі, блакитні й зелені очі, арійські параметри обличчя), то їх теж треба онімечити.
Усіх інших українських дітей, підлітків нацисти зараховували до категорії "OST". Їх використовували зазвичай на важкій рабській роботі.
Дітей з хорошим здоров'ям відправляли в спеціальні дитячі будинки ("кіндерхаймен"). Їх там добре годували, вони не працювали. Це були діти-донори: їхню кров і шкіру використовували для поранених офіцерів вермахту. Медики рейху брали в дітей стільки крові й шкіри для пересадки, що діти часто гинули після таких екзекуцій.
Під час Другої світової війни гітлерівці силоміць вивезли з Києва до рейху 20 тисяч дітей. Повернулося додому, протягом травня-вересня переможного року, трохи більше половини. Отакий трагічний фінал. Про все це нагадала мені стара табірна миска Олега Петренка, українського хлопця з Харкова, який загинув у далекій Німеччині 9 травня 1945 року.