Науково-практична конференція "Галич і Галицька земля", яка відбулася в Національному заповіднику "Давній Галич" за участі вчених-істориків, археологів, архітекторів з різних міст України, спонукала фахівців і небайдужу громадськість проаналізувати, наскільки ефективно працюють зусилля, задіяні задля збереження та використання історико-культурних пам'яток.
А також подумати, який обсяг робіт іще належить виконати. А він чималий…
Промовиста статистика: нині на обліку в заповіднику 22 пам'ятки архітектури, з них 15 - пам'ятки національного значення. І це зобов'язує пожвавити потоки туристів до княжого Галича. Потребують консервації та музеєфікації фундаменти знаменитого Успенського собору в селі Крилос, що збудований у XII столітті в часи правління князя Ярослава Осмомисла, аби зробити їх огляд доступнішим для відвідувачів. Туристи хотіли б також побачити відреставрований найстаріший храм Прикарпаття - церкву Святого Пантелеймона (1194 р.) в селі Шевченкове, що поблизу Галича. Їм кортить піднятися на реконструйовану і впорядковану Замкову гору, де постане відбудований Галицький замок (XIV ст.). Однак для втілення цих планів потрібні десятки мільйонів гривень, і це перспектива не найближчих років. Але позитивні сигнали вже пролунали.
На пагорбі в центрі селища Більшівці височіє костел кармелітів - визначна архітектурна пам'ятка доби пізнього бароко XVII–XVIII ст. на Галичині. Коронний гетьман Мартин Казановський запросив до містечка ченців ордену кармелітів босих, і вони 1624 року заснували монастир із костелом. Брати-кармеліти видавали книги духовного змісту, малювали ікони, опікувалися хворими та школою. При монастирі діяв притулок для вбогих і немічних.
Напади турків і татар, події Національної революції 1648–1654 рр. - усе це завдало пам'ятці значних руйнувань. Далекоглядним виявився польський державний діяч Гондорф, який почав відновлювати костел. Продовжили фінансувати цю шляхетну справу полковник польських військ Ян Галецький, а відтак його дружина Тереза Кашніцька. Завершили відбудову храму аж 1728 року. Архітектурне декорування інтер'єру фінансували вже наступні власники селища - князі Яблоновські. Останній із цього княжого роду, Антоній Барбара, сам ініціював і зафундував виготовлення вівтарів та фрескових розписів у традиціях бароко. Але найвиразніше цей стиль був утілений в оздобленні головного фасаду. Таке вишукане оформлення костелу в 1767–1777 рр. не випадкове - історики пов'язують його з підготовкою до коронування чудотворної ікони Божої Матері.
У період радянського войовничого атеїзму костел у Більшівцях зазнав непоправної шкоди: його використовували як склад, а монастир узагалі поруйнували так, що від нього залишилося тільки одне крило. Історія усміхнулася сакральним будівлям лише після 2004 року, коли за кошти державного бюджету України виготовили проектно-кошторисну документацію на їх відбудову. А вже сенат Польщі і польське Міністерство культури та національної спадщини почали щороку спрямовувати значні суми на відновлення зовнішнього вигляду, інтер'єрів костелу та на практично нове будівництво колишніх монастирських приміщень. У сусідній державі реально діє програма "Відновлення пам'яток архітектури поза кордонами краю". Тож українській владі незайве повчитися, як дбати про святині там, де проживають українці на своїх етнічних землях.
"Нам іще належать багато чого відновити в костелі, наприклад пресбітеріум, головний вівтар, капітелі на колонах, барокові фрески святого Іллі та князів Яблуновських. Ми задумали також відкрити крипти, в яких були поховані останні фундатори храму - згадані князі Яблуновські, - розповідає настоятель костелу отець чину францисканців конвентуальних Андрій Ванат. - Є ідея не закривати одну з крипт, а покрити її склом, щоб туристи могли оглянути залишки старого фундаменту епохи бароко. У Більшівцях був колись Санктуарій Божої Матері, тому це місце - святе, обране Богом для добра людей. І ми приїхали сюди як християни, щоб зберегти цей храм…"
"Відновлення костелу і монастиря кармелітів у Більшівцях - взірець того, як може ефективно працювати концесія на використання пам'яток без укладення концесійного договору, а лише з охоронним договором", - розставляє акценти заступник директора Національного заповідника "Давній Галич" Володимир Дідух.
В активній відбудові двох сакральних пам'яток годі шукати духу національної зверхності, шовінізму з польської чи якоїсь іншої сторони. Монастир справді використовується для екуменічного єднання людей різних національностей та віросповідань. Тут уже не перший рік діє Центр миру та єднання, куди під час літніх канікул приїжджає до 70 українських дітей, а невдовзі інституція планує прийняти вже два тури дітей - у червні й серпні. Крім того, у першій половині липня в селище Більшівці на відпуст Матері Божої Скарлежної приходять сотні прочан з різних міст України. І тоді на молодь тут чекає чотириденна духовна програма. А тижнева міжконфесійна зустріч молоді "Ковчег" збирає та об'єднує українців, поляків, євреїв, караїмів. У монастирі вже традиційно відбуваються історичні й релігійні конференції, проводяться реколекції, тобто дні зосередження людей, сімей з дітьми, які потребують духовного відновлення.
Загалом нинішній монастир братів-францисканців конвентуальних у Більшівцях має широкі можливості для спілкування, обміну ідеями людей з різних середовищ. Це було б неможливо, якби він не мав належних атрибутів готельно-туристичного комплексу. Усі охочі організації й товариства можуть замовити тут конференц-зал на 100 місць, кімнати для ночівлі, сніданки й обіди…
Не секрет, що у збереженні та використанні народної дерев'яної архітектури провідну роль відіграють музеї під відкритим небом. Один з таких - у селі Крилос поблизу Галича. Він діє ще з 1981 року, а 1994-го увійшов до складу Національного заповідника "Давній Галич". Просто неба зібрано житлові будівлі з чотирьох етнографічних зон Прикарпаття - Опілля, Покуття, Бойківщини, Гуцульщини. Вони відтворюють побут людей широкого проміжку часу - з кінця XVIII - до початку XX століття. Бачимо різні типи будівництва, розмаїття інтер'єрів житла залежно від статків господаря. Але "народні будівничі завжди вписували дім у природне оточення, тому і хата, і все господарство, навіть ціле поселення створювали ансамбль", - переконує директорка музею етнографії Леся Михальчук.
Ну а де ж іще, як не в музеї просто неба, міг так активно розвиватися етнографічний туризм? Але такий музей був би неповноцінним без пам'яток сакральної архітектури. Саме тому туристи, відвідуючи цей скансен, користуються можливістю побувати в Церкві Всіх Святих (початок XX ст.), перевезеній сюди з села Поплавники Галицького району, оглянути в ній релігійну атрибутику, цінний іконостас. Та чому ж мандрівникам не ознайомитися водночас і з різними виробничими процесами, які практикували наші предки? Для цього в гуцульській хаті-гражді з селища Ворохта Надвірнянського району створено міні-музей ткацтва, яке в усі часи було найпоширенішим ремеслом гуцулів.
У музеї-скансені експонуються цілісні виробничі об'єкти, зокрема олійня з села Олеша Тлумацького району та кузня з села Тенетники Галицького району, в якій періодично проводяться майстер-класи ковальства. Експозиція корчми в згаданій гуцульській хаті-гражді наочно показує, що в таких закладах селяни збиралися не тільки для того, щоб випити і закусити, а й поспілкуватися, пожартувати, залагодити важливі господарські справи. У вежі музею туристи можуть оглянути виставку різних видів зброї.
Розвиваючи етнографічний туризм, музей у селі Крилос дає можливість відвідувачам долучитися до обрядових дійств, стати їх живими учасниками. В одній з селянських хат уже традиційно відбуваються вечорниці на Андрія (12 грудня) - із ворожінням, жартами, піснями... Під час Різдвяних свят у музеї лунають колядки, щедрівки, сюди приходять Вертеп і Маланка. А Великодні фестини не тільки манять оглянути виставки писанок, народної вишивки та одягу, а й спонукають зануритися в атмосферу давніх народних звичаїв та обрядів. Тож, відвідавши одного разу етнографічний музей у Крилосі, туристи розповідають про нього знайомим і друзям, поширюють інформацію через соціальні мережі, рекомендують там побувати. Так спрацьовує ланцюгова реакція туристичних потоків.
Хоча й з великим запізненням, але таки облаштовують у музеї відпочинкову зону, завдання якої неважко вгадати - приманювати ще більше туристів. До їхніх послуг - домашня піч, де можна готувати різні страви, альтанки й мангали поруч. А стилізований під старовину місток, який з'єднує два береги озерця природного походження, немовби підкреслює: якщо ви втомилися від буденного клопоту, то - мерщій сюди, де на вас чекає спілкування з природою і традиційний лад сільського життя.