Зі споминів киян про війну
Ось уже й діти воєнної доби давно стали дідусями й бабусями, а однаково той день - 22 червня 1941 року - і далі залишатися незабутнім, бентежно щемливим. Цього ніхто не скаже про 1 серпня, коли розпочалася Перша світова війна (відтоді цього року минуло сто років). Діти тої доби вже давно спочивають вічним сном, а "їхня" війна тривала далеко від Києва. І надто непорівнянними були ті дві війни і надто дорогою ціною дісталася нам, киянам, друга…
Авторові цих рядків довелося, крім безлічі прочитаного на цю тему, почути й інколи занотувати чимало такого, про що не завжди можна було розповідати в минулі роки.
Почнемо з ескізу, легкого олівцевого начерку композиції, яку задумав, але так і не розробив до кінця відомий київський художник-графік Георгій Малаков (1928–1979). За серії ліногравюр "Київ. 1941–1945" та "Київ у грізний час", за альбом автобіографічних рисунків, створених у 60-х роках, його назвали мистецьким літописцем Києва часів Другої світової війни, удостоїли почесного звання заслуженого художника України.
Так от про ескіз, який можна умовно назвати "Сон напередодні війни" - ескіз, що був спробою узагальнити спомин про той день.
…Під теплою стьобаною ковдрою спить він - тринадцятирічний київський школяр Гога. Біля ліжка - гумовий дитячий м'яч, на підвіконні - вазон із квіткою. А в ногах відривний календар з іграшковим ведмедиком і лялькою, на якому тепер уже промовиста дата: "22 червня". А за ліжком зловісно насувається віко труни, його накриває військова топографічна карта з окресленим колом місцевості і написом німецькою Kiew, сюди впираються стріли стратегічного удару. І чорний аркуш із німецьким TOTEN! - убивати! Як? Он праворуч закомпоновано авіабомби, а над ними стартер з прапорцями дає команду на зліт бомбардувальнику з характерним заскленим носом - "Хейнкель" (Не-111). Так, саме ці "гайнкелі" завдали першого бомбового удару по Києву вранці 22 червня 1941 року. Георгій це не просто знав, а бачив на власні очі. Щоб не забути, зробив для себе позначку улюбленою латиною: "NВ! - намалювати емблему ескадрильї". Сьогодні можна легко знайти в Інтернеті майстерно відзняту й змонтовану німецьку кінохроніку - саме про удар по Києву. Відома пісенька про "ровно в четыре часа Киев бомбили…" - м'яко кажучи, поетичний образ. Георгій знав це, тож зобразив наручний батьківський годинник на шкіряному ремінці: восьма година ранку, бо саме тоді вже всі кияни знали - почалася війна. Московське радіо про це повідомило лише опівдні.
Чи не найбільше місце в композиції займає загрозлива постать уявного німецького генерала в касці і з сигаретою в зубах, який дивиться на нас крізь потужний цейсівський бінокль. Його шийний "залізний хрест" звисає на папери з написами: Geheim (таємно) і Barbarossa - нацистський план війни на Сході. Смугастий прикордонний стовп упирається в мирні дахи з голубами, а паралельно, як на аерознімку, суне колона німецьких танків.
Так Георгій Малаков збирався розкрити тему 22 червня. Але втілив її у більш масштабному відомому аркуші ліногравюри "Серпневі дні і ночі", створеної 1967 року в серії "Київ у грізний час".
На кордоні
Як усе відбувалося на світанку 22 червня на західному кордоні, написано чимало. Мені ж довелося почути про це з вуст співробітника - арсенальця Костянтина Самойловича Ткачука. Занотував тоді ж, 1969 року.
Перед початком війни киянин Костя Ткачук служив рядовим бійцем на заставі Рава-Руського прикордонного загону десь за Сокалем, на березі Західного Бугу. Бойову готовність підтримували щоденно, щохвилинно.
"На заставі, - згадував оповідач, - часто бував з несподіваними перевірками представник штабу загону, товариш такий-то. Він мав військове звання старший лейтенант, але в синіх петлицях військ держбезпеки носив капітанську "шпалу". Якось вийшов на плац десь о третій годині ночі, почекав, поки вартовий зайде за ріг, а тоді жбурнув гранату і ввімкнув секундомір: "Тревога! В ружьё!". Тут уже не жарти, не лекція в "красном уголке"! У нас був кулеметник (а всі ж обов'язки розписано як по нотах), він як скочив у самих трусах і майці - і миттю в свій бункер на розі застави, заправив у кулемет стрічку і всю її прострочив навмання у темряву! Коли йому на розборі стали дорікати, відказав цілком серйозно: "Ворог закидав заставу гранатами, а я чекатиму сигналу?" Словом, проявив бойову ініціативу.
Був і такий випадок. Старшина з бійцем обходив уночі місцевість над Західним Бугом. Густий ліс, до річки підходить іще густіший чагарник. Чужий берег пологий, майже відкритий. Наші пости стояли за 1000–1100 метрів один від одного. Йдуть вони стежкою, і раптом старшина каже: "Ти мене зачекай, я на хвилинку в потребі" - і в кущі. Боєць сів на траву, чекає. Раптом почув якісь сплески на воді, пішов до річки, а старшина вже на тому березі - махнув рукою і побіг у ніч. А то вже була окупована німцями Польща. Що робити? Стріляти не можна: якщо на суміжній території знайдуть нашу кулю - виникне міжнародний скандал, нота уряду, неприємності по службі тощо. А в нас же тоді був підписаний з німцями пакт про ненапад. Отже, боєць біжить до умовного дерева, у стовбурі якого під корою була розетка зв'язку. Кожен боєць, ідучи в наряд, мав при собі телефонну трубку. Подзвонив він на заставу, викликав підкріплення, але що вже зробиш… Забрали вони одяг старшини та й пішли.
Потім перед строєм зачитали наказ військам Західного прикордонного округу: родину старшини репресували.
Минув час, і якось викликають мене до начальника застави. Заходжу, доповідаю по формі, як належить. А в кабінеті сидить іще той самий капітан - перевіряючий, але у цивільному одязі польського крою: піджак, штани, заправлені в чоботи, на голові кашкет з блискучим козирком - так звана тельманівка. Начальник мені каже: "Візьмете надувний човен, канат, двох бійців і сьогодні вночі переправите цього громадянина на той бік". Ми прийшли до річки ще вдосвіта і зачаїлись у чагарнику. Коли стемніло, потихеньку накачали човен, прив'язали канат, чекаємо. А німецькі прикордонники ходили по двоє - пройдуть в один бік, а через десять хвилин ідуть назад. Як зараз пам'ятаю, як вони йшли… Тихо-тихо навкруги, тільки коники в траві сюрчать, як ото в кіно люблять показувати такі моменти. Ще пам'ятаю, коли їхні вартові проходили… От вони пройшли, і тоді ми тихенько спустили човен на воду, той чоловік скочив у нього і, швидко діставшись лівого берега, зійшов на землю, махнув нам кашкетом і зник у темряві. Ми потягли за канат, заховали човен у кущі і знову зачаїлися, поки не пройшли назад німці. За кілька днів наші вартові затримали перебіжчика - якогось польського селянина з торбою. За статутом йому наказали лягти в землю носом, широко розкинувши руки й ноги. І тоді він сказав: "Я - капітан такий-то. Повідомте на заставу". У торбі була голова старшини-перебіжчика…
Ну, а 22 червня 1941 року, якраз о четвертій годині ранку я стояв у наряді біля прикордонного стовпа. Сіріло, коли я побачив величезну колону німців, яка пішим маршем наближалася до броду біля поста мого сусіди ліворуч, і чув, як він відкрив вогонь, розстрілявши весь боєкомплект. А військо все йшло, потім на наш берег стала переправлятися їхня техніка. Тоді я теж відійшов на заставу, а її вже не було: все горіло, лежали вбиті. Тоді пішов на схід, десь там наздогнав наших, а серед них і того бійця, який першим відкрив вогонь по ворогу. Так сталося, що по війні з усього гарнізону в живих залишились тільки ми двоє".
Оце переписав і з болем подумав: добре, що не дожили до наших днів ті, хто стояв на західному кордоні 1941 року, хто упродовж свого мирного повоєнного життя не міг і гадки мати, що їхнім онукам і правнукам доведеться захищати рідну землю зі сходу і що наших українських прикордонників можуть роззброювати і вбивати терористи, заслані з… Росії. І що варварський бузувірський звичай обезголовлювати знов відродиться навіть у київському Маріїнському парку новітньої історичної доби Майдану… Втім, історія вчить, що нічому не вчить, бо щороку Православна церква відзначає день головосіки, нагадує про таке... Отож-бо!
Захищав Київ
Старий канівський журналіст Петро Миронович Юрга-Юрженко в жовтні 1977 року показував свій домашній музей. Перебираючи різноманітне військове причандалля (там був навіть німецький кінський протигаз), узяв совєтську каску з діркою на маківці - знайшов, каже, її на березі Дніпра. Це з часів Букринського плацдарму 1943 року. За непередбачуваним перебігом історичних подій, точнісінько такі ж самі, зразка 1940 року, каски й цьогоріч побували на київському Майдані: зелені, побілені, розмальовані…
Ось деякі спогади-враження Петра Мироновича, які я записав 37 років тому - через 36 років від початку війни (збережено мову оповідача):
"А я ж таку каску носив, коли Київ захищав! У 41-му в Голосіївському лісі ми штурмували Лісотехнічний інститут, який захопили німці. Наша артилерія його запалила, а потім почала бити шрапнеллю. І тут нам команда: "Вперьод!". Побігли, а связі ж ніякої, артилерія б'є, а біжать діди по 55 років - отака в одного борода. То ми, старі, захекалися вже - це ж липень, спека! Аж пацани ті, по вісімнадцять, вже посунули на гору аж під нашу шрапнель, та відкотились назад. Ми тільки добігли до них, а вже назад треба! А в мене був ручной пулємьот з сошками, ДП - "Дегтярьов пєхотний", з патронами - більше одинадцяти кіло заліза!
А то було як почне "він" з міномьота садить, впадеш, отако шинель-скатку перед собою кинеш, лежиш на пузі та й копаєш тую рідную землю попід собою, а коли викопав отако (показує на собі) глибше, що вже можна сховатись, вже й обстріл скінчився. Взяв скатку, аж вона з тої сторони геть уся чисто посічена малесенькими осколочками!..
А були ж командири - ой-ой! Молодий, 18 років, пацан такий настоящий. У нього п'ять класів школи і п'ять місяців воєнного училища - от і лейтенант! Йдемо на марші, а жінки виносять відра води, всі кидаються пити, а він підходить і чоботом перекидає. Ти ж, дурний, поясни людям, що на марші не можна пити, бо ще слабшим станеш. Я бачив, як падали, непритомніли від спеки й від того, що пили багато води. А він нічого не каже, тільки кричить. Ну то бійці змовились: зажди, тільки-но підемо в атаку! От окопалися, а командир роти приказує йому з двома бійцями йти в розвідку. "Не можу, - каже,- пошліть когось другого!" - "Я вам пріказиваю!" - й виймає наган. Побіг. А як відбігли бійці й "наш" трохи далі, ззаду тільки "чи-чирк" - по ногах його! "Ай-ай!" - закричав і впав, а тут санітари, і - в тил, отак і відвоювався...
А то другий був, теж спершу все кричав. Аж якось розбирав автомат - нас навчав - розібрав, а зібрати не може. Тоді один старий солдат: "Товариш командір, разрєшитє мнє!" - і зібрав. А потім ми сиділи на Байковому кладовищі, так він почав навчать, як пользоваться гранатою. Крутив-крутив, пояснював, аж раптом вона в нього тільки "клац". Він зблід, як крикне "Ложись!" і кинув її десь за пам'ятники. Бабахнуло, ми встаємо, нікого не зачепило, а вже дивишся собі на всі свої боки, де ті гранати кляті висять, трясця їх бери! Навчив, називається! Отак для мене війна починалася - з оборони Києва".
Зустрічав німців
Наше знайомство з київським інженером Сергієм Костянтиновичем Барашковим відбулося після радіопередачі, коли автор цих рядків у "прямому ефірі" розповідав про Київ часів війни, а радіослухач зателефонував на студію. 5 травня 2000 року ми зустрілися в нього вдома, і з дозволу господаря його розповідь було записано.
До війни Сергій мешкав з батьками на розі Великої Васильківської і Жилянської, 66/1. Коли почалась війна, йому виповнилося п'ятнадцять. Ось уривки з його спогадів, зі збереженням особливостей усної мови:
"За рік до війни мого батька, доцента КПІ, викликали до директора і кажуть: "Ми вас хочемо послати до Львова, там потрібні наші кадри, будете завідувати кафедрою математики". А батько: "А я не поїду!" - "Як то не поїдете? Ми вас виженемо з інституту!" А він їм: "А я не хочу звідти через рік драпати!" Тоді його направили до 92-ї школи, де тепер Музей літератури, а була Колегія Павла Галагана, - завучем. Минув рік, настав 1941-й. Львів став німецьким. У Києві до 17 вересня ще тривали заняття. Директор школи десь зник, батько розпустив учнів по домівках. Десятикласників посадили на вантажівки і повезли за Дніпро.
Почалися грабунки. У 72-му номері по Червоноармійській був склад олії (у Києві всі казали "постное масло"). І там весь тротуар був в олії. Тягли відрами, грабували крамниці. Я теж схопив мішок з-під картоплі, пішов. Дивлюсь, уже розграбували весь кіоск із цигарками, залишилася тільки махорка в пачечках. Я набив повен мішок махоркою, ледве допер додому. Через цей мішок махорки ми не подохли з голоду! Бо пачечка махорки - це буханка хліба.
У ніч з 17-го на 18 вересня стали рватися снаряди в парку Шевченка - там були гори снарядів. І всю ніч звідти феєрверк. А ми замкнули вдома ворота дубові - такі що гарматою не проб'єш. Вийшли у двір, вийшли сусіди, вийшов такий Довбиш - фельдшер, єврей, каже моїй мамі: "Ну, мадам Барашкова, шо ви волнуєтєсь, прідут культурниє люді, нємци, я открою свою практику, ваш муж - гімназію!" А я думаю: "Ідіот!" Прийшли німці, хтось доніс, зайшли до нього в кімнату й розстріляли на місці. От і все! Навіть у Бабин Яр не ходив! А в нас у під'їзді було п'ять єврейських родин. Коли їм оголосили, прощалися...
А входили німці у Київ спокійно - 19 вересня. Попереду їхали на велосипедах - знизу, з Червоноармійської, потім пішли війська. Я розмовляв з ними, добре знав німецьку, навіть баварську вимову. Довбиш з ними теж розмовляв, єврей, нічого. Один офіцер казав нам: "Ви не ображайтесь на нас, ми воюємо, а проти населення нічого не маємо". Пройшов фронт, прийшли тиловики - отоді почалося бозна-що! Оті накази: за те - розстріл, за те - розстріл!"
Сергій Костянтинович розповідав дуже багато, але тут обмежимось цими епізодами як характерними для тих днів.
Допомагав полоненим
Улітку 2001 року, перебуваючи в Сан-Франциско, я познайомився зі Святославом Борисовичем Боженком. За американським звичаєм його звали просто Слава. Колишній киянин, уродженець Микільської слобідки. Коли почалась війна, йому було дванадцять років. Його батько, Борис Олександрович Боженко (1889–1974), вихованець Київської 3-ї гімназії і випускник КПІ, вчений-ентомолог, професор, за "совєтів" був тричі ув'язнений, висланий 1929 року в Туркестан на п'ять років. Був одружений з Євгенією Робертівною Боженко (1902–1998), з дому Васильківських-Гольників, племінницею художника Сергія Івановича Васильківського. На засланні родину врятувало те, що батько як фахівець очолив боротьбу із сараною, яка нищила стратегічну сировину - бавовну. Невдовзі, на запрошення шаха Ірану Рези Пехлеві, батько їздив (під невсипущим наглядом гепеушників) до Мешхеда, де також успішно організував боротьбу із сараною. Після повернення до Києва став інспектором зерносховищ, знову професором КПІ, керівником кількох лабораторій, деканом аграрного відділу. Мав важливі винаходи. Але доля закинула родину Боженків восени 1943 року з Києва до Італії, Бразилії, потім - США.
Ось рядки з листів Слави Боженка:
"Відступаючи, німці спалили Слобідку. І все пішло з димом, а в мене в серці назавжди залишився попіл...
Наш будинок [на Микільській слобідці] стояв четвертим від [Броварського] шосе, яке було головною вулицею цього району міста [теперішній орієнтир - станція метро "Лівобережна". - Д.М.]. Сад наш великий не доходив до Русанівки [протоки], але був недалеко від моста; низ його під час повені заливало. На цій головній вулиці розташовувались різні підприємства району: поліклініка, де секретаркою працювала моя мама; лікарня з головним лікарем Іваном Тодосьєвичем Шевченком (хірург); моя школа №31, хлібний завод, трамвайне депо, базар та інше. Навпроти нашої вулиці, на південній стороні була церква, але її знесли. Це шосе починалося із західного берега Дніпра, переходило через Ланцюговий і Русанівський мости, прямувало на Бровари і далі - до Козельця й Чернігова. Колись до Києва мала приїхати закордонна делегація, то ліворуч і праворуч від шосе примусили зафарбувати паркани білою фарбою, це стосувалось і нашого паркана. Наш сад тато рясно засадив ріжними ґатунками яблунь, груш, слив; так само мали більше ста кущів смородини та інших ягід. Тато збудував велику альтанку, обплів її щільно виноградом Ізабелла. В її тіні влітку ставили столи. З початком війни 1941 року в саду та в частині дому розташувалося військо. Тато як науковець мав право на більшу житлоплощу. У вітальні у нас стояло піаніно "Беккер", там збиралися командири, і хтось з них грав. В альтанці вони влаштували телефонну станцію, з неї виходило ціле павутиння дротів. Ми, хлопчики, ганяли всюди. В обідню пору чекали, коли всі солдати отримають свою їжу, тоді ватага з мисочками підбігала до польової кухні, і кухар роздавав нам смачну страву. Солдатам замість цукру давали по кілька цукерок, а ми тішились, як то гарно.
Жили ми при битій дорозі, тож із приходом німецької окупації поставили у вітальні нашого будинку німецьких саперів. Кожний день біля стіни нашого дому складали вони жахливі штабелі розряджених мін з толом. Витягали їх вони з одного не знищеного прольоту Русанівського мосту. Лише тоді ми довідалися, що в альтанці в нас був розташований совєтський центр по знищенню Ланцюгового і Русанівського мостів. Восени 1941 року по Броварському шосе через тимчасовий понтонний міст [наведений німцями], через Русанівку гнали тисячі військовополонених. Нам, хлопчакам, наші мами дали картоплю й нарізаний кусками гарбуз. Ми сиділи на парканах і кидали це полоненим. Німецькі конвоїри зганяли нас, і розліталися ми як горобці, але незабаром знову були на парканах. Діти не завжди розуміють страх. Наш сад був густо зарослий кущами смородини і одним кутом підходив близько до шляху, що звертав з Броварського шосе коло Сагайдачної вулиці на той тимчасовий понтонний міст. Раптом у наші двері хтось постукав: "Тьотя, впустітє!" А потім: "Я з полону втік!" Мама налила в балію води, він вимився. Мама дала йому батькові штани, сорочку й піджак. Послала мене до сусідів попросити бритву для гоління, бо тато був тоді в місті і забрав бритву з собою. Поголившись, він став невпізнанним. Мама сказала йому, що живемо ми біля великого шляху, часто німці без жодного приводу заходять у хату і щось шукають, тут стало небезпечно, ідіть подалі від цього шляху вглиб. Мама його поблагословила, і він пішов.
З початком війни радянська влада порубала днища човнів, а весла поламала. З приходом німців дехто зробив днища. В трикутнику між Слобідками та Трухановим островом були заплавні луки. Їх оточували канал [Венеціанська протока. - Д.М.], Русанівка та Долобинська затоки і Старик. Там на луках випасали коней. Совєти замінували ці луки, і потім багато коней підірвалось на мінах. Там ми з сусідами знайшли підірвану шкапу, з якої хтось уже зняв шкіру. Мама засолила м'ясо, що живило нас кілька місяців. Далі почалися походи на села - міняли свій одяг [на продукти]. Знову відновились страшні часи громадянської війни в новім варіанті, але жорстокім, де людські страждання, голод, холод, хвороби, де відродились трут, кресало та каганець. Коли вже не вистачало одягу, то мама стала шити ватні валянки на ручній швейній машині Singer, боячись за цілість голки. Мама зі знайомою ходили пішки в Козелець із зупинкою в Семиполках - знайома мала там родичів. Отак виживали".
У повному викладі родинні спогади Слави Боженка вже підготовлено до друку, змакетовано, але немає коштів на видання. А ще - нема вже тих поколінь киян, яким то щемить. Невпинний час бере своє, а старші люди лише незмінно радять одне одному: тримаймося!
І наостанок: в ці дні точиться нова, безглузда в своїй суті для тих божевільних, хто її затіяв, і справедлива, визвольна для всіх свідомих українців війна. Усі війни колись закінчуються. Згадуватимуть її учасники і… діти цієї війни, але зовсім з іншим почуттям…