Хто управляє минулим, той управляє майбутнім...
Джордж Орвелл
Першого вересня в Росії розпочнеться не тільки навчальний рік. У школи, коледжі, виші прийде нова зразкова програма з історії країни. Поки що програма та підручник ще тільки готуються. Президент В.Путін під час зустрічі з розробниками рекомендував продовжити обговорення нової історичної концепції "з участю якнайширших верств суспільства". І воно вже почалося. Бурхливіше й непримиренніше, ніж обговорення проекту закону "Про освіту в РФ", що затягнулося на три роки.
"У підручнику з історії має бути історична правда, там мають бути факти, вони мають бути правдиві", - вважає професор Московського державного інституту міжнародних відносин Андрій Зубов. Але, розуміючи, що "правда" тепер - поняття розмите, продовжує: "Ну скажіть, нарешті, чому вірити в історії? Тільки фактам. Оцінки кожен зробить сам, спираючись на свої моральні орієнтири".
Однак навряд чи буде правильно перетворювати підручник на статистичний збірник фактів, що безпристрасно фіксує хронологію подій. Підручник зобов'язаний навчати, а отже - пояснювати факти, давати їм аргументовану інтерпретацію. У цьому полягають труднощі написання, у цьому й особлива роль підручника в освіті.
Скільки підручників історії змінилося у багатовіковій хроніці освіти в Росії - підрахувати важко, особливо коли брати до уваги, що навіть так званий "Початковий літопис" (Несторів літопис) 1118-го був викладений уже в третій редакції на доручення новгородського князя Мстислава I Володимировича. Такі "доручення" давав мало не кожен наступний монарх, національний або партійний лідер. І кожен із них претендував на абсолютну істину. Об'єктивну й неупереджену, якої не могли осягти його попередники.
Повчальним у зв'язку з цим є введення підручника "Короткий курс історії ВКП(б)". У постанові ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р. зазначалося: "Необхідно дати єдиний посібник з історії партії, посібник, що являв би собою офіційне, перевірене тлумачення основних питань історії ВКП(б) і марксизму-ленінізму, яки не допускав би жодних довільних тлумачень". Це й сформувало усталене нині в російській науці положення про безальтернативність історії, яка не має умовного способу, і про фатальну обумовленість історичного процесу. Якщо сталося так, як сталося, отже, інакше й бути не могло. І не повинно.
Просте, але, мабуть, найпереконливіше пояснення ключового принципу створення чергової історичної концепції дає наш сучасник, письменник М.Веллер. "Історія пишеться переможцями. І перетворюється на рапорт, записаний писарем під диктовку: про наші доблесті й перемоги, подолані труднощі. Кінці не сходяться, але самолюбству лестить".
Кінці справді часто не сходяться. І не можуть зійтися, бо всі "неприємні" історичні епізоди потрапляють під політичну цензуру. 1929 р. К.Ворошилов у ювілейній статті "Сталін і Червона Армія", оцінюючи полководців польської кампанії Громадянської війни, необережно зазначає: "У Сталіна помилок було менше, ніж в інших". Прочитавши ще неопублікований рукопис, Сталін на полях пише: "Клим! Помилок не було. Треба викинути цей абзац". Так народжується історична правда. Тимчасова, до видання нового підручника.
Останні роки в Росії довіру до історії практично втрачено. Підручники з предмету пишуть колективно, одинакам уже не вірять. Дехто пропонує видавати підручник історії у вигляді скорозшивача, з якого легко вилучити будь-яку сторінку й замінити новою.
Як доповів під час зустрічі з В.Путіним керівник робочої групи, директор інституту історії РАН, академік О.Чубар'ян, щодо переліку так званих важких питань нової історичної концепції Росії компроміс знайдено. Однак його знайдено тільки всередині очолюваної ним робочої групи, але не суспільства, яке поки що відсторонено спостерігає за процесом. Відсторонені й багато істориків. У складі робочої групи з підготовки підручника немає навіть Російської академії освіти, хоча серед її членів - чимало відомих авторів монографій і підручників з вітчизняної та зарубіжної історії (М.Богуславский, Б.Вульфсон, А.Джуринський, С.Іванова, М.Лукацький, А.Тряпіцина, В.Усанов)
Серед "важких" питань академік О.Чубар'ян назвав "Смуту XVII століття, наполеонівську навалу та Велику Вітчизняну війну". Але не меншу напругу викликають глибинні джерела - роль варягів у процесі утворення єдиної Російської держави, - щодо яких, як зауважив В.Путін, "у нас немає достовірних даних". І це ще не повний перелік "важких" питань.
Чому криваве правління Івана Грозного назване "реформами", а взяття ним Казані й Астрахані м'яко пойменоване "приєднанням", запитує російський історик і політик В.Рижков. У Татарії - одне уявлення про татаро-монгольське ярмо, в Москві - інше. У народів Північного Кавказу - одна оцінка війни між Шамілем і царським урядом, а в росіян інша, - доповнює його професор А.Зубов. Та й академіка О.Чубар'яна турбують "регіональні додатки, які часто суперечать федеральним підручникам".
Коли йдеться про Велику Вітчизняну війну, опоненти вимагають не змішувати поняття й говорити про Другу світову війну - бо СРСР вступив у цю війну 17 вересня 1939 р. як союзник гітлерівської Німеччини, що війну розв'язала. Тоді не випадатиме з історії цілий смисловий пласт, пов'язаний із пактом Молотова-Ріббентропа, з нападом на Польщу з двох боків тощо.
А якщо порівняти тлумачення колишніх союзників СРСР із антигітлерівської коаліції, то виникає відразу три версії переможного результату війни. За однією версією, все вирішила Сталінградська битва, за іншою - килимові англійські бомбардування міст Німеччини, за третьою - американська допомога за ленд-лізом.
Важко приймається в суспільстві й запропоноване робочою групою нове визначення революції 1917 р., включно з Лютим, Жовтнем, Громадянською війною, як "Велика російська революція". Опоненти називають таке змішування абсурдним, з огляду на повну протилежність їхніх цілей та програм. Російський союз ветеранів Афганістану вважає за необхідне переглянути негативну оцінку війни в цій країні, яку дав II з'їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 р.
Надуману проблему порушила сама робоча група: "Чим закінчити підручник? Були пропозиції закінчити 2000-ним роком", - сказав О.Чубар'ян. Хоча давно відомо, що "остання сторінка історії - це сучасність" (О.Герцен). Довести підручник історії до наших днів зажадав і В.Путін.
Можливо, найбільші труднощі ще підстерігають авторів майбутнього підручника при "синхронізації курсу історії Росії з викладанням історії зарубіжних країн", колись - пострадянського простору. У дискусіях із їхніми представниками інколи пропонується визнати колонізацію Росією ряду прикордонних країн, які раніше входили до складу СРСР, і навіть висуваються вимоги матеріальної компенсації завданих збитків.
Відомо, що Сейм Латвії прийняв поправки до законодавства, які передбачають кримінальну відповідальність "за заперечення радянської і нацистської окупації республіки". Ряд громадських організацій Киргизії подали вимогу до керівництва країни розцінити різанину 1916 р. як політику геноциду царської Росії проти киргизького народу, порушити питання виплати "кун-викупу" Російською Федерацією за вбитих під час Національно-визвольного повстання предків.
Академік О.Чубар'ян відзначив гострі суперечки з українськими колегами щодо походження Давньоруської держави. Іншого годі було й чекати, особливо тепер, у період фактичного розриву відносин Росії та України. Ділити землю треба, виходячи не з історичних, а з реально сформованих кордонів. Михайло Ходорковський має рацію, зазначаючи в лекції перед студентами Київського політехнічного інституту: "Немає жодного клаптика землі, крім хіба що Антарктиди, за який хтось колись не боровся й не проливав кров".
Суперечки стосовно нової історичної концепції Росії стали скидатися на воєнний бій, де битва точиться за кожен будинок, за кожну вулицю, за кожен населений пункт. Ситуація нагадує описані Ф.Достоєвським "часи, коли з усією гостротою й серйозністю постають проблеми чесної неправди або щирої брехні".
Мотиви й мета чергового бою за "найправдивішу історію" зрозумілі. Як зауважив професор В.Мединський (нині - міністр культури Росії), "всі історики неминуче стають не так вченими, як "бійцями ідеологічного фронту. Бо на кону стоять не просто розкопані черепки, бронзові наконечники списів та берестяні грамотки, а колосальні цінності і великі, дуже великі гроші". Сказано правильно, але не до кінця. Насправді на кону більше, ніж гроші, - влада. Від оцінок минулого значною мірою залежить ставлення суспільства до того, що відбувається в ньому тепер.
Можливо, мав рацію Карл Поппер, один із найвпливовіших філософів науки XX ст., стверджуючи, що кожне покоління має право по-своєму інтерпретувати історію, і не тільки має право, а в певному сенсі й зобов'язане це робити. Наприклад, із позицій скасованого в Росії у ХIХ ст. кріпосного права, рабовласницький лад Римської імперії III ст. мав цілком пристойний, цивілізований вигляд. Тепер обидва ці лади оцінюються не інакше як історичний анахронізм і вандалізм.
Нові покоління народжуються і живуть в умовах, які постійно змінюються, з неухильним вектором розширення прав та свобод людини, визнання безлічі думок і поглядів на одні й ті самі події та факти. Плюралізм думок ускладнює життя - суспільне, політичне, наукове. Але він же його й рухає. Без плюралізму наука ризикує скам'яніти, а живу думку - втиснути у вузьке русло догматизму. Тепер ми знову почали розуміти й відчувати це, особливо після невдалої спроби ввести Росію в русло "суверенної демократії", яка загальмувала в ній багато демократичних процесів, характерних для цивілізації загалом. Жаль, якщо й новий підручник російської історії складатимуть у цьому ж ключі.
Труднощі написання підручників історії переживають не тільки в Росії. Коли міністр освіти Японії Х.Сімомура заявив про намір внести корективи до шкільного курсу історії, Китай і Південна Корея заявили, що такий перегляд історії може позначитися на відносинах із їхніми країнами. Йдеться про спробу забути військові злочини Японії в 1937-1945 рр., коли було вбито
30 млн жителів Азії, 27 млн із них - китайці. Приховування або перекручене тлумачення історичних подій, їх зміна на догоду національним інтересам небезпечні й можуть мати наслідки. Цей висновок також корисний для розробників нової російської концепції історії.
Крім проблем змісту, ідуть дискусії й ведеться пошук нової логіки викладання історії, цього найпростішого й водночас найскладнішого предмета.
У середині минулого століття британський учений А.Тойнбі, автор 12-томної праці "Осягнення історії", вперше використав термін "альтернативна історія" для нетрадиційного аналізу, що розглядає сценарії розвитку суспільства, відмінні від тих, які відбулися реально. Тим самим він ніби визнав наявність в історії умовного способу, який відкидали раніше. Традиційна історія акцентує на одному конкретному історичному шляху. Альтернативна (її ще називають теоретична) історія вивчає не тільки реальність, а й можливості, ситуації вибору, точки біфуркації історичного процесу.
Схожий прийом використав і В.Путін, розмірковуючи про підсумки Другої світової війни: "...Якби переміг фашизм, які були б наслідки? Деяких народів взагалі не залишилося б як таких, їх просто винищили б". Він рекомендував "показати учням різні точки зору на історичні факти". Добра рекомендація, хоча не сказано, як її здійснювати. Але якщо адміністративно нав'язати єдиний погляд, розвиток історичної науки зупиниться, а підручник перетвориться на Біблію.
Навряд чи можна примирити учасників дискусії в оцінці радянської та новітньої історії Росії, особливо - останнього двадцятиліття. За напругою ці суперечки здатні перекрити аналогічні про історію тисячоліття. Прийнявши пропоновану робочою комісією формулу "радянська модернізація", автори підручника муситимуть розвивати її тільки в позитивному ключі.
Скільки суперечок досі викликають перебудова Горбачова і розпад СРСР, епоха Єльцина із зародженням олігархії!
А що писати про поточний період сировинної економіки Росії? Коли-небудь про газопроводи неодмінно скажуть: це те ж саме що й "шовковий шлях" для кочівників. То, може, сказати це тепер, щоб потім не переписувати підручник?
Новий підручник може зробити "стрілочниками" учителів історії. А коли ще взяти до уваги, що п. 3 статті 48 нового закону "Про освіту в РФ" забороняє педагогічним працівникам "повідомляти учням недостовірні відомості про історичні, про національні, релігійні та культурні традиції народів", ситуація у школі складається прямо кримінальна. Учителям слід бути готовими до гострих запитань учнів, які без труднощів читають матеріали дискусій в Інтернеті. Сьогодні там можна знайти будь-яке джерело: Маркса й Поппера, Леніна й Гітлера, Ніцше й Солженіцина... Закрити до них доступ не вийде, та й не потрібно. Всі вони разом, попри полярні ідеологічні позиції, становлять багатство людської думки. А завдання освіти - навчити студентів черпати ідеї в мислителів і вчених.
Відомий у Росії вчений-педагог, член-кореспондент РАО Є.Ямбург вважає, що хороший учитель ніколи не обмежується підручником. А вже тепер сподіватися на його всемогутню роль - в умовах вільного доступу до Інтернету - взагалі наївно. У деяких країнах від підручника уже в принципі відмовилися. Там практикуються так звані зворотні уроки, коли учні, за завданням педагога, попередньо вивчають історичний матеріал, використовуючи статті та документи, розміщені в Інтернеті, а на уроках іде обговорення прочитаного. Так у підлітків формується власний світогляд.
Ось як чинять у Німеччині. Після Другої світової війни там було заборонено книжку Гітлера "Майн кампф". Авторськими правами на неї володіє уряд Баварії. Права спливають у 2015 р., через 70 років після смерті автора, і тоді будь-який видавець зможе перевидати книжку. Щоб запобігти зловживанням та комерційному використанню основної праці творця Третього рейху, влада Баварії має намір 2015 р. видати "Майн кампф" із науковими коментарями. Мюнхенський інститут новітньої історії, який готує коментарі, отримав також замовлення на розробку відповідного видання для шкіл.
Німці примушують своїх дітей приїжджати в Освенцім, Дахау. Пізнаючи минуле, вони краще орієнтуються в майбутньому.
Непримиренні дискусії щодо нової історичної концепції Росії ставлять під сумнів саму можливість написання підручника у традиційному ключі однаковості. Якщо ми хочемо, щоб концепція стала таким собі "суспільним договором зі сприйняття суспільством нашого минулого", вона, як і майбутній підручник, має бути написана з чесним переліком так званих важких питань і, можливо, з їх альтернативним тлумаченням.
До речі, російські підручники з суспільствознавства, причому з грифом Міністерства освіти РФ, в яких, поряд із авторською, викладається альтернативна думка, раніше видавалися. Але щось не прижилися.
Цій статті передував епіграф автора найгучнішого політичного бестселера минулого століття "1984" Джорджа Орвелла. Але дано тільки початок епіграфа. Ось його повна формула:
"Хто управляє минулим, той управляє майбутнім,
Хто управляє сьогоденням, управляє минулим".
Тепер зрозуміло, хто управляє написанням підручника. Залишається тільки запитання: ми пишемо новий підручник чи нову історію Росії?