У 70-х роках минулого століття одного дрогобичанина призначили на керівну посаду до Турки (Львівщина).
Місцева еліта (не партійна номенклатура) насамперед запитала його прізвище. Він сказав. Ага, відповіли вони, свій. Йому те трохи було дивно дізнатися, що тут, у Турці, важить родове коріння і з простим прізвищем його ніколи не прийняли б до шляхетського кола. А потім він навіть став мером міста. Власне, і тепер у деяких галицьких селах нащадки шляхтичів у церкві стоять по один бік, а селяни - по інший. І вже геть дивна історія трапилося з моїм знайомим. Підлітком він якось потрапив до села, звідки родом була його бабця. І ось до нього приступила старша жінка з малим хлопчиком і наказала онуку: "Поцілуй його в руку, то твій пан".
Але найцікавіше те, що більшість носіїв шляхетських прізвищ нині не знають свого коріння. Не мають ні гербів, ні відповідних паперів, і їхній високий суспільний статус не зафіксований у метричних книгах кінця XVIII ст. Війтом передміщан обов'язково обирали шляхтича. У 1753 р. війтом передмістя Завіжне у Дрогобичі був його мосць пан Губицький, але в метричних книгах немає згадки про шляхетство цього роду. Річ у тім, що в Австро-Угорській імперії, яка окупувала Галичину, потрібно було підтвердити шляхетські привілеї, подавши документи на комісію, або заручитися свідченнями двох шляхтичів. Такі комісії створювали двічі. Востаннє у 1850 р. Коштувала ця процедура дорого - 150 ринських, та й, властиво, шляхтичам не дуже на тому залежало: вони ніколи не були кріпаками, хоча багатьох зупинила сама неможливість заплатити таку велику суму. У XIX ст. босий, бідно вбраний шляхтич міг орати свою нивку, але обов'язково мав на собі камізельку і шаблю, коли орав, встромляв у землю. Такий був звичай…
Ідеться тут насамперед про українську шляхту, сіль нашої землі, яка не сполонізувалася і не зрадила віри своїх предків. А таких було досить, і жили вони не так убого. Комарницькі, наприклад, володіли моїм родинним селом Уріж, а колишні власники, нащадки славного духовенством роду Винницьких, працювали коло землі. Вони не були підданими, але не могли змагатися з дідичем, предки якого були спольщеними українцями. Якщо пройтися Урожем ранньою весною, ще можна помітити земляні вали довкола шляхетських осідків - Страшівських, Добрянських, Винницьких, Татомирів. Української шляхти найбільше було серед бойків, цілі села. Дехто з них отримав своє шляхетство після участі у Грюнвальдській битві, а хтось походив навіть із галицьких бояр. Усі вони отримали цей статус на полі битви, а з ним - землю, з умовою, що на перший же поклик виставлять кілька вояків у повній амуніції і при зброї, тобто виконають свій обов'язок.
Навесні 2014 р. Уріж вирядив двох хлопців, що отримали повістки, купивши їм усе, аж до тепловізорів, найвищої якості, і щомісяця відсилав машину з продуктами на фронт. Як перед тим на Майдан. Решта відкупилися від повісток. "Село більше не потягне", - заявили в Урожі з типовою шляхетською прагматичністю. Звідкись вони знали, що війна потребує коштів громади, тоді як під час Другої світової війни ніхто й не думав про такі речі. Хоча січових стрільців так само екіпірували всім селом.
Бути шляхтичем в українців означає бути суспільно активним, звідси - пасіонарність багатьох галичан. Бути шляхтичем означає не опускатися до торгівлі. У Нагуєвичах ще в радянські часи всі їздили на базар з молоком та городиною, а в шляхетському Урожі це вважалося ганьбою. Бути шляхтичем - це не прощати кривд і принижень. У нас є люди, які ще в дитинстві посварились і досі не розмовляють, бо ніхто з них не хотів поступитися першим. Комусь це видасться кумедним, але саме українська шляхта зберегла національну ідентичність і ніколи не сприймала окупантів. Вона пожертвувала кар'єрою, статками, щоб не зрадити материнської мови і віри. Бо основою шляхетства вважався обов'язок виховувати дітей достойними людьми.
Cлово "гоноровий" не мало такого іронічного відтінку, як тепер. Гонор - це честь. Можновладці, нові українці, риють землю носами, щоб знайти у себе в роду бодай якийсь натяк на шляхетське походження, тоді як кожен третій галичанин це зробить елементарно, розпитавши свою бабцю. Почуття гідності, рівна постава, поважність - таких жінок і чоловіків досі чимало в наших селах та містах. Вони розуміють важливість для молоді освіти, пристойної поведінки, зразків для наслідування і безкомпромісні в питаннях мови й віри. Частина Винницьких досі захищає православ'я, як їхній предок у XVII ст. митрополит київський Антоній Винницький, інша ж гілка роду - активні греко-католики, бо походять від тих, хто прийняв унію у XVIII ст. Вони не сваряться між собою, але, коли хтось чужий зазіхне на їхню власність або честь, шаленіють так само, як їхні предки. Вони навіть зовні є їхньою копією, бо збереглися портрети Винницьких XVII-XVIII ст. (нині в експозиції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, українського шляхтича, який доводився родичем Винницьким).
Правдиві шляхтичі не пихаті, боятися їх нічого. Нещодавно у Трускавці я зустрілася з головою Українського шляхетського товариства Романом Федьковичем-Гординським (гербу Сас). Він має ресторан "Сас" і ювелірний салон. Тільки правдивий шляхтич, що знає свій рід до четвертого коліна, може сидіти цілими днями в ювелірному салоні й лагодити прикраси, хоча міг би обвішатися золотими ланцюгами й засідати у Верховній Раді. Принаймні його розум і харизма там би не завадили. Як і патріотизм. На робочому місці він тримає буклети товариства і бляшану руру, в якій зберігається коштовний документ - підтвердження шляхетства за 1850 р. Оскільки я знаю правила "доброго тону" наших шляхтичів, то відразу відрекомендувала себе й сестру як нащадків шляхетських родів Страшівських, Марковичів, Добромильських, а також Терлецьких та Навроцьких, і ми розмовляли, певно, з півтори години на генеалогічні теми. Бо шляхтичів від нешляхтичів можна легко відрізнити. Другі приймають за одежею чи рекомендацією, а перші хочуть знати, якого ти роду.
Отже, незважаючи на всі намагання окупаційних влад і режимів стерти родову пам'ять, українська шляхта усвідомлює свою відповідальність за долю України, а тому і є справжньою елітою, яка знову відроджується, разом із тією, яка народжується зараз на фронті, на сході держави.