Після утворення в березні 1917-го Центральної Ради, в України з'явився шанс розбудувати власні збройні сили.
Вищі офіцерські чини українського війська рекрутувалися з російської армії. Одним з них був Євген Мишковський - полковник, який сприйняв українську ідею і став на службу до збройних сил відновленої Української держави. Його шлях був схожий на той, яким пройшли полковники царського війська Михайло Омелянович-Павленко, Олександр Жуковський, Олександр Осецький, генерал-майор Олександр Греков… Саме їм у найдраматичніший період становлення української державності довелося керувати двома арміями - УГА й армією УНР. У чому ж секрет національного прозріння вчорашнього офіцера царської армії?
Євген Мишковський народився 12 квітня 1882 р. в Києві. Походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині.
Євген навіть навчався у Полтавській духовній семінарії, майже водночас із Симоном Петлюрою. Та вдягнути рясу не судилося: після двох років навчання залишив її і пішов на службу до 174-го Роменського піхотного полку.
Юнака приваблювала кар'єра військового. Тому він вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, яке було на той час престижним військовим закладом. У квітні 1905 р. випускника "чугуївки" підпоручика Є.Мишковського направили до
198-го піхотного резервного Олександро-Невського полку керувати його навчальною командою. Згодом він з відзнакою закінчив офіцерську школу в Петербурзі.
Після навчання у престижній Миколаївській академії Генерального штабу Є.Мишковський отримав звання штабс-капітана й офіцерську відзнаку - орден святого Станіслава 3-го ступеня. Та коли в серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, він довго не роздумував - попросився на фронт. У листопаді 1914-го Євгена Мишковського відрядили до піхотної дивізії російської армії. У боях з австро-угорськими військами в Карпатах офіцер бився як лев. І вже листопаді
1914-го за мужність був нагороджений орденом Святого Георгія, за кілька місяців - орденом Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом, а наступного року його відзначено Георгіївською зброєю.
Улітку 1915-го російська дивізія, в якій служив Є.Мишковський, стояла над річкою Стрипою на Поділлі. Протистояв їй полк Українських січових стрільців - той самий, з якими йому згодом доведеться відбивати більшовицьку агресію.
Є.Мишковський дослужився до начальника штабу зв'язку 11-ї російської армії. Та наприкінці 1916 р. його відкликали у військових справах до Петербурга. Саме тут, у місті на Неві, він зустрів Лютневу революцію 1917-го. За свідченнями дружини Єлизавети Веселовської, натовп матросів хотів розстріляли його разом з іншими генералами, яких заарештували в готелі "Асторія". Допоміг урятуватися щасливий випадок: усіх заховали в Таврійському палаці, де розмістився штаб О.Керенського.
Невдовзі Є.Мишковський очолив штаб 105-ї піхотної дивізії, згодом, уже в ранзі полковника, повернувся на Волинь, де керував штабом 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії.
Російська армія розвалювалася на очах. Солдати, обдурені більшовицькою пропагандою, бунтували. За спогадами письменника Євгена Маланюка, який служив разом із Мишковським, "тільки Мишковський зумів приборкати роз'юшені солдатські маси й організовано привести стрілецьку дивізію до Києва, де її остаточно розформували".
Тим часом у Києві влада перейшла до Центральної Ради, яка IV Універсалом від 22 січня 1918 р. проголосила незалежність України і розпочала формувати українське військо. Полковник Мишковський працює в Генеральному штабі. Йому як досвідченому військовому керівникові вдалося втриматися в Генштабі і після гетьманського перевороту, що стався у квітні 1918-го. Як зазначає історик Ярослав Тинченко в ґрунтовному дослідженні "Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)", Мишковський як начальник оперативного відділу, який був мозком Генштабу, захищав проукраїнськи налаштованих молодих офіцерів від звільнень з Генштабу й армії загалом. Він був одним з небагатьох офіцерів, хто у період гетьманату П.Скоропадського намагався хоч якось боротися з масовим напливом на керівні посади в українському війську генералів і полковників російської армії, які не приховували шовіністичних поглядів і бачили Українську державу тимчасовим явищем, перехідним етапом до відродження "единой и неделимой" Росії.
Під час антигетьманського повстання в листопаді 1918-го полковника Є.Мишковського і генерала М.Омеляновича-Павленка заарештували у Фастові повстанці Директорії. Та згодом відкрилася краща сторінка в його житті. На прохання військового міністра Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) полковника Дмитра Вітовського головний отаман Симон Петлюра відрядив генерала Омеляновича-Павленка в Галичину командувати Українською галицькою армією. Є.Мишковського невдовзі призначили начальником штабу цієї ж армії. За кілька днів, коли командарм Омелянович-Павленко захворів, новоствореною Українською Галицькою армією фактично керував Євген Мишковський.
У січні 1919 р. було створено, по суті, нову Українську Галицьку армію з іншою структурою: три корпуси, до складу яких входили чотири піхотні бригади. Полковник Є.Мишковський розробив план відвоювання Львова у поляків, проте західноукраїнське військо за всіма параметрами поступалося польським формуванням, які підтримувала Антанта, і тому не змогло відбити столицю Східної Галичини.
Наприкінці лютого 1919 р. Є.Мишковського призначили начальником штабу східного фронту армії УНР проти більшовиків. Гіркі поразки під Вінницею, Жмеринкою, Проскуровом... У березні отаман Омелян Волох під дулами гвинтівок гайдамаків пропонує старшинам армії УНР підписати відозву про визнання радянської влади. Є.Мишковський відмовився це зробити. Частини, що були йому підпорядковані, обстріляли позиції волохівців, щоб зірвати переговори з червоноармійцями. Згодом за наказом С.Петлюри Є.Мишковський був відряджений до Румунії для переговорів щодо проходу частин УНР на територію цієї держави. Їм дали дозвіл на евакуацію до Бессарабії. Проте за спинами крилася підступна зрада: румуни, маючи польську ноту нібито для зміцнення разом із поляками антибільшовицького фронту на сході, роззброїли українські підрозділи. Вояки УНР повернулися на батьківщину. Полковник Мишковський веде переговори про повернення їм озброєння, проте безуспішно. Згодом його призначили військовим представником УНР у Румунії.
Коли наприкінці липня 1919 р. Дієвою армією УНР керував Василь Тютюнник, а полковник Віктор Осмоловський - Волинською групою, Євген Мишковський прийняв командування штабом цієї групи. У вересні підпорядковані йому частини вибили білогвардійців з селища Саврані (Одещина) й села Кам'януватка (Кіровоградщина). 20 листопада Є.Мишковського призначили начальником штабу Дієвої армії УНР. Проте невдовзі він захворів на тиф, і його з іншими тяжкохворими відправили до Рівного. На той час місто вже зайняли поляки, з якими Петлюра уклав військовий договір.
Після одужання Є.Мишковський повертається до лав української армії на посаду начальника мобілізаційної управи Генштабу УНР. Та вже в лютому 1920 р. Симон Петлюра викликає його до Варшави і після інструктажу відряджає до Кременця (нині - Тернопільщина). Досвідчений воєначальник Мишковський отримав непросте завдання - сформувати генеральний штаб армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти більшовиків. Після завершення цієї непростої роботи він отримав ранг першого генерал-квартирмейстера генштабу.
На початку липня 1920 р. голова Директорії Симон Петлюра й Генштаб армії УНР перебували у Проскурові (нині - Хмельницький). Однак 5 липня червона кіннота С.Будьонного прорвала фронт. Місту загрожувало оточення. Полковник Є.Мишковський був змушений евакуювати штаб армії. Генерал армії УНР М.Капустянський згадував, що потягу головного отамана вдалося проскочити через найбільш загрозливе селище Чорний Острів на Хмельниччині, а полковник Мишковський залишив місто в останньому ешелоні. Наступного дня, 6 липня, точився запеклий бій з більшовиками. Пізніше дружина Єлизавета писала у спогадах: "Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мишковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку". З поля бою його виніс сотник Андрій Чистосердов.
Полковника доправили до лікарні в Тернополі лише через три дні. Щоб зберегти йому життя, консиліум хірургів вирішив негайно ампутувати ногу, однак почалася гангрена, яка й спричинила смерть.
Поховали Євгена Мишковського на Микулинецькому цвинтарі Тернополя. А голова директорії УНР С.Петлюра посмертно присвоїв йому звання генерал-хорунжого.
Після загибелі Мишковського його дружина Єлизавета працювала лікарем Волинської дивізії УНР під проводом генерала Олександра Загродського. Коли дивізія була інтернована в Польщі й розташувалася в місті Каліші, пані Мишковська працювала в керівництві табірного Союзу українок, Українського Червоного Хреста. Потім вона стала одним з організаторів Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, яка досі є одним з найбільших осередків української культури у світі.