Російський інформаційний супровід подій української Революції гідності, а потім і так званої "русской весны" - інтервенції в Україну - став справжнім шоком для українців.
Рівень брехні, агресії та ненависті, що лилися з російських ЗМІ як із рога достатку, змусив багатьох українських публічних осіб звернутися до росіян. У своїх телезверненнях вони намагалися пояснити, що українці ніякі не фашисти, а на Майдан їх вивело свавілля корумпованої влади. Відомий український лікар-педіатр Євген Комаровський навіть назвав російську пропаганду інформаційним геноцидом.
Здавалося, що ми маємо справу з чимось раніше небаченим. Інформаційна війна "братнього народу" не тільки стала шоком і прозрінням для багатьох українців, а й зібрала чималий урожай тих, хто таки потрапив на її гачок. Але чи була вона аж такою несподіваною?
40 років тому в США тихо і майже непомітно стартувала кампанія, яка багато в чому визначила риторику нинішньої антиукраїнської пропаганди Кремля. Але про все своєю чергою.
На початку ХХ ст. поява феномену масового суспільства створила передумови для ще одного різновиду війни - інформаційної. Перша світова стала полігоном для випробовування її нового знаряддя - пропаганди. Проте справжніми віртуозами в царині інформаційних війн стали більшовики. Пропаганда і терор забезпечили їм успіх у заволодінні умами мас. Але, щоб закріпитися в Україні, вони все ж таки були змушені піти з частиною українських лівих на компроміс. Результатом цього стала політика українізації у 1920-х рр.
Те, що українські націонал-комуністи вважали союзом однодумців, з боку більшовиків було лише тактичною поступкою. Вони не залишили спроб дискредитувати політичні сили, що стояли в обороні незалежності України. Найбільш лаконічно тактику роботи більшовиків з опонентами можна позначити формулою: "закохати, купити, вбити".
Радянські спецслужби вели цілеспрямовану роботу на розклад української політичної еміграції міжвоєнного періоду. Тим, хто повірив у щирість більшовицької українізації, дозволяли повертатися в Радянську Україну. Іншим, авторитетним серед української та європейської громадськості особам, пропонували можливість професійної реалізації та високій посаді. Не цуралися й убивств лідерів політичних організацій, які становили особливу небезпеку (С.Петлюра, Є.Коновалець). У політичну риторику СРСР системно впроваджується жупел - "український буржуазний націоналізм". Словосполучення "український фашизм" міцно закріпилося за ОУН від самого початку її заснування. Під час репресій 1930-х рр. до "фашистів" зараховували навіть "націонал-ухильників" з лав КП(б)У.
Внутрішня логіка функціонування тоталітарного режиму спонукала його до чіткого поділу на своїх і чужих, патріотів і ворогів, лояльних громадян і зрадників. Тут не залишалося місця для напівтонів чи нейтральної позиції. "Хто не з нами, той проти нас" - головний постулат тоталітаризму. В СРСР такі настрої підігрівалися експлуатацією образу "ворожого капіталістичного оточення", що прагне знищити першу в світі країну рад. Постійні пошуки внутрішнього ворога були покликані згуртувати радянське суспільство навколо керівництва країни, мобілізувати його для форсування колективізації та індустріалізації.
Після нападу Німеччини на СРСР світ, за законами воєнного часу, остаточно став чорно-білим. Представники третіх сил, як правило це визвольні рухи неросійських народів СРСР, не мали права на самостійну роль. Радянська пропаганда трактувала їх, зокрема й український визвольний рух (ОУН і УПА) як креатуру й поплічників нацистів. Останніх в СРСР називали фашистами. Термінологічна нестиковка має досить раціональне пояснення. Протягом 1933–1945 рр. керівною партією Німеччини була Націонал-соціалістична робітнича партія. Тож аби не паплюжити соціалістичних ідей і "відділити" радянський соціалізм від німецького, в СРСР гітлерівський нацистський режим з "легкої руки" Сталіна почали називати фашистським. У радянській пропаганді періоду війни сформувалися сталі терміни: "німецько-фашистські загарбники", "фашистські поплічники", "українські фашисти", негативне значення яких міцно закріпилися в суспільній свідомості.
З Другої світової війни СРСР вийшов супердержавою. Опустивши залізну завісу, радянська пропаганда показувала назовні тільки парадний фасад режиму. Це давало змогу знаходити дедалі більше прихильників на Заході, які наївно вірили у справедливість соціалістичного ладу. Єдиним опонентом, що діяв у глибокому радянському тилу, залишалися ОУН і УПА. В середині 1950-х рр., після тривалого протистояння, радянським спецслужбам фактично вдалося знищити українське збройне підпілля. Та от "біда", частина представників українського визвольного руху прорвалася на Захід і звідти добряче псувала імідж СРСР. Зрозуміло, що радянські керманичі прагнули покласти цьому край. Знешкодити одну людину просто, але як бути з мережею українських емігрантських і діаспорних організацій, що буйним цвітом розквітли в США і Канаді після Другої світової? Як заглушити цей голос "вільної України", що дошкуляв радянській владі, фактично творячи на Заході альтернативну історію не тільки України, а й СРСР? Історію, в якій було місце репресіям, депортаціям, незаконним анексіям, національно-визвольним рухам неросійських народів. Зрештою, можна вбити людину, але не ідею. Та будь-яку ідею можна дискредитувати. І бажано чужими руками, аби все видавалося більш переконливим.
Не секрет, що улюбленим методом радянських спецслужб завжди була провокація. Після закінчення Другої світової війни системна робота з українськими емігрантськими середовищами не припинялася ні на мить. Радянські спецслужби знаходили прихильників лівих ідей - симпатиків СРСР, ладних співпрацювати як з ідейних міркувань, так і за гроші. КДБ добре грав на найболючіших темах україно-польських та україно-єврейських відносин періоду Другої світової - Волинська трагедія і Голокост. На Заході навіть виник напрям "наукової публіцистики", основним завданням якої було "викривати" злочини "українських буржуазних націоналістів". Звісно ж, крапля камінь точить, але це була довготривала стратегія.
У 1970-х рр. радянські спецслужби поступово дозріли до набагато амбіційнішого завдання: зіграти на чужому полі у свою гру. Скориставшись вдалою політичною кон'юнктурою, КДБ взявся за реалізацію операції, яку, по суті, можна умовно назвати "Нюрнберг-2". Відповідно до задуму на лаві підсудних мали опинитися представники українського визвольного руху, а правосуддя мало звершитися за допомоги урядів США і Канади. Таким чином СРСР домігся би того, чого не вдалося відразу після війни, - засудити ОУН і УПА як організації, що скоїли злочини проти людяності, і, відповідно, дискредитувати ідею побудови незалежної української держави.
Перебуваючи у тривалому протистоянні із Заходом, радянські спецслужби зрозуміли, що відкриті суспільства чутливі до інформаційних бомб, що б'ють по західній системі цінностей. Розрахунок був простий: звинуватити США у наданні притулку фашистським поплічникам і змусити ініціювати проти них судові процеси.
З середини 1970-х рр. на Заході з'являється дедалі більше "викривальної" публіцистики щодо українського колабораціонізму в роки Другої світової війни. До лав колабораціоністів зараховували всі без винятку українські збройні формування - від боївок ОУН і підрозділів УПА до української допоміжної поліції та дивізії СС "Галичина". Особлива увага приділялася участі українців у єврейських погромах і політиці "остаточного вирішення". Цей процес збігається в часі з актуалізацією на Заході теми Голокосту та активності ізраїльських спецслужб і єврейських громадських організацій, спрямованих на притягнення до відповідальності осіб, що скоїли злочини проти людяності. В ситуації, коли головних і другорядних виконавців Голокосту було вже покарано, - настала черга поплічників. І тут зерна лягли на вже підготовлений ґрунт. Зігравши на українсько-єврейських національних протиріччях і стереотипах, радянські спецслужби вміло скерували вістря уваги єврейської громади на переміщених осіб - вихідців з СРСР і Східної Європи. Ці групи складалися переважно з представників національних рухів, що емігрували до США після Другої світової війни.
Юридична передумова для початку розшуку воєнних злочинців у США була закладена законопроектом, запропонованим групою конгресменів на чолі з Елізабет Гольцман. Але ідейним натхненником і лобістом цієї ідеї був відомий мисливець за нацистами - єврей українського походження Симон Візенталь. 1977 року в Лос-Анджелесі було засновано Центр дослідження Голокосту його імені. Уродженець міста Бучач (Тернопільщина), Візенталь пройшов пекло нацистських концтаборів і присвятив решту свого життя розшуку нацистів, яким вдалося уникнули покарання.
Новий закон набрав чинності 19 грудня 1978 р. Він розширював коло небажаних для імміграції осіб. Зокрема, до них долучали всіх, хто в період з 23 березня 1933 р. до 8 травня
1945-го співробітничав з урядом нацистів, їхніми сателітами і союзниками. Також скасовувалась дія попередньої норми імміграційного закону, яка дозволяла уникнути депортації в разі загрози судового переслідування в країні призначення.
У березні 1979 р. при Службі імміграції і натуралізації Міністерства юстиції США було створено Підрозділ спеціальних розслідувань, покликаний упроваджувати в життя нові норми імміграційного законодавства. До складу відомства увійшло близько 50 осіб. Окрім традиційних для таких структур юристів і слідчих, було залучено ще й істориків і перекладачів. Річний бюджет установи становив 3 млн дол. США!
Першим директором Підрозділу став Волтер Роклер - один з обвинувачів на Нюрнберзькому процесі. У січні 1980 р. Роклер, разом зі своїм наступником Аланом Раяном-Молодшим, відбув до Москви, аби домовитися про співпрацю з… КДБ.
Оскільки під вогонь звинувачень потрапили вихідці зі Східної Європи (поляки, румуни) й Радянського Союзу (українці, литовці, латиші, естонці), а самі злочини були скоєні на території СРСР та країн Варшавського договору, американська сторона потребувала доказів, які могла отримати тільки від радянських спецслужб. Але ж біженці зі Східної Європи й союзних республік були єдиними живими свідками злочинів НКВС і останніми легітимними позивачами щодо анексованих на початку Другої світової Радянським Союзом територій (ішлося лише про приєднання 1940 року Латвії, Литви й Естонії).
Тож конфлікт інтересів був аж занадто очевидний. Радянські спецслужби були зацікавлені в дискредитації і залякування колишніх переміщених осіб, аби спаралізувати будь-яку антирадянську діяльність. КДБ міг зайвий раз підтримати своє реноме всесильного й усемогутнього, від "караючої руки" якого не сховатися навіть у США. Такий пресинг мав на меті викликати захисну реакцію і змусити емігрантські кола захищати справжніх воєнних злочинців. Тоді вони самі дискредитували б себе в очах Заходу.
Зближення української та єврейської спільнот Північної Америки, як, власне, й українських і єврейських дисидентів у СРСР, що спостерігалося протягом 1960–1970-х рр., не входило в плани радянських спецслужб. Адже попри складну історію відносин обидва народи мали у своєму минулому травму геноциду - Голодомор і Голокост, які замовчувалися Кремлем. 29 вересня 1966 р., на 25-ті роковини трагедії Бабиного Яру, трапилася подія, що викликала неабияке занепокоєння кадебістів. У Бабиному Яру зібрався несанкціонований мітинг, щоб ушанувати пам'ять жертв трагедії. З промовами виступили радянські дисиденти Іван Дзюба і Віктор Некрасов. Альянс "Тризуба" і "Зірки Давида" радянське керівництво сприйняло як серйозну загрозу і почало вживати активні заходи. В цьому контексті антиукраїнська кампанія у США початку 80-х рр. ХХ ст. видається не такою вже й однозначною, як могло здатися на перший погляд.
Співпраця КДБ з американським Підрозділом спецрозслідувань одним махом вирішувала відразу дві проблеми: дискредитувала українські емігрантські кола в очах вільного світу і сіяла розбрат між українцями і євреями. Старий імперський принцип - поділяй і володарюй.
Не можна забувати й про інші аспекти, що робили таку співпрацю вигідною насамперед для Кремля. В умовах холодної війни співробітництво відомств супердержав мало важливий міжнародний аспект. Захід не визнав радянської анексії Латвії, Литви й Естонії. Засудження і депортація до СРСР вихідців з Прибалтики де-факто означали б, що США, а за ними й усі держави НАТО, визнають за Москвою право на ці території.
З огляду на викладене вище, не дивно, що залучення КДБ до процесу надання доказів від самого початку викликало невдоволення американської громадськості, особливо емігрантів. Хоча операція КДБ була спрямована проти всіх емігрантів - вихідців з СРСР, але, як невдовзі стане очевидним, фокус уваги зосереджувався на українцях.
У квітні 1980 р. посаду директора Підрозділу спецрозслідувань обіймає Алан Раян-Молодший, активний прихильник американо-радянської співпраці. З 17 справ про депортацію, ініційованих його відомством, 13 базувалися лише на радянських доказах. Але співпраця з радянськими спецслужбами кидала неабиякий виклик західній системі судочинства. По-перше, всі надані КДБ докази призначалися єдино для обвинувачення, а отже, мали тенденційний характер. По-друге, свідки з Радянського Союзу на процеси не приїжджали, навіть попри те що американська сторона була готова покрити витрати на дорогу. Натомість КДБ передавав письмові свідчення, дані під присягою. Це унеможливлювало перехресний допит, і, по суті, було порушенням норм процесуального права. Не викликало сумніву, що свідчення не тільки попередньо узгоджувались, а й робились у присутності представників відповідних органів. У різних справах дуже часто фігурували одні й ті самі свідки, при цьому їхні свідчення змінювалися залежно від того, хто опинявся на лаві підсудних. Як влучно зауважив один з адвокатів обвинувачених на цих процесах Пол Зумбакіс, "дозволити КДБ наглядати й здійснювати контроль за використанням наданих свідчень в американських судах так само неприйнятно для нашої системи правосуддя, як брати свідчення, дані під наглядом гестапо".
Загостренню дискусії сприяла й книжка Раяна Молодшого "Тихі сусіди: судове переслідування нацистських воєнних злочинців в Америці", яку він видав 1984 року, відразу після звільнення з посади директора Підрозділу спецрозслідувань. У ній українці поставали як традиційні антисеміти, що своєю брутальністю у ставленні до євреїв перевершували навіть нацистів. Такий образ українців цілком уписувався в антиукраїнську кампанію СРСР на Заході. Використання негативу щодо цілої етнічної групи або країни - це досить поширений пропагандистський метод. У цьому випадку головною метою було сформувати чітку прив'язку злочину до всієї етнічної групи. Цей різновид пропаганди навіть має свою назву - етнізація злочину. Демонізація етнічної групи, приписування їй негативних уроджених вад, як-от жорстокість, антисемітизм або особлива схильність до колабораціонізму, є типовим зразком тоталітарного мислення. Дегуманізація і впровадження в суспільну свідомість ідеї колективної відповідальності всієї етнічної групи слугувало виправданням для Голокосту, Параймосу (винищення ромів нацистами) та масових депортацій цілих народів в СРСР (кримські татари, чеченці, поляки, німці та ін.).
Навішування ярлика "колабораціоніст - поплічник нацистів" було досить поширеною практикою радянської пропаганди. Навіть одного з ініціаторів кампанії з розшуку нацистських поплічників Візенталя, після того як він дозволив собі висловлювання на підтримку радянських політичних в'язнів і дисидентів, КДБ також звинуватив у колабораціонізмі.
Головним і найгучнішим успіхом Підрозділу спеціальних розслідувань стала справа колишнього радянського військовополоненого - автомеханіка з Клівленда (штат Огайо) Джона (Івана) Дем'янюка.
Іван Дем'янюк народився 1920 року на Вінниччині. Під час Другої світової служив у Червоній армії. 1942-го пораненим потрапив у полон, де зголосився служити "добровільним помічником". Після війни емігрував до США. 1975 року Михайло Ганусяк - українець, відомий своїми прорадянськими симпатіями, - заявив, що Дем'янюк (прізвисько Іван Грозний) був охоронцем у концтаборі Треблінка. Справа Дем'янюка з невеликими перервами тривала безпрецедентно довго - 37 років. У результаті першого (ізраїльського) процесу в 1988 р. він отримав смертний вирок, який було оскаржено. Після семи років ув'язнення, у 1993-му, Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем'янюка за недостатністю доказів. Його переплутали з іншою людиною. Але вже 2004 року у справі виникають нові обставини. 2009-го розпочинається другий (німецький) процес над Дем'янюком. 12 травня 2011 р. його було визнано винним у причетності до вбивства 28 тис. євреїв у таборі смерті Собібор і засуджено до п'яти років позбавлення волі. Проте, зваживши на похилий вік і стан здоров'я, підсудного відпускають і поміщають у будинок для людей похилого віку. 17 березня 2012 р. на 92-му році життя Іван Дем'янюк помер. Він так і не визнав себе винним, але до апеляції не дожив.
На сьогодні Дем'янюк є єдиним членом іноземних добровольчих підрозділів СС, який отримав вирок. І хоча він не був членом українського визвольного руху, все ж таки загальна стратегія спрацювала. Вибудовувався цілком логічний ланцюжок: "правильні" українці живуть в УРСР, а на Захід утекли пособники нацистів, що прагнули уникнути справедливого покарання. Упродовж майже всього часу, впродовж якого тривала справа Івана Дем'янюка, преса не втомлювалася наголошувати на його етнічній належності, що сприяло вибудовуванню міфологеми про тотальність українського колабораціонізму. Підсилити потрібні для себе характеристики і применшити непотрібні - основа успіху будь-якої пропаганди.
Попри те що у 1990-х рр. спостерігалося помітне зниження уваги до цієї справи навіть серед української громади США, образ українця - фашиста і колабораціоніста досить міцно закріпився у суспільній свідомості на Заході. Особливо цьому сприяв новий виток у справі в 2004–2009 рр. Не в останню чергу цей сплеск був зумовлений знову ж таки політичною кон'юнктурою. Політика тодішнього президента України В.Ющенка, спрямована на відновлення історичної пам'яті, багато в чому спиралася на напрацювання української діаспори США і Канади (Голодомор, ОУН-УПА), а це входило в конфронтацію з курсом Росії на відродження радянського міфу Великої вітчизняної війни і на приватизацію перемоги у Другій світовій війні. Остання знайшла своє відображення у применшені внеску в перемогу інших народів СРСР на користь росіян.
Справа Дем'янюка, що як місток з'єднує епоху Холодної війни і сьогодення, є яскравим зразком спадковості методів сучасної російської пропаганди й риторики Кремля щодо українців. Але це вже інший епізод.
Історія спецоперації КДБ з дискредитації українців була би не повною без урахування позитивного досвіду Канади. Старт канадській кампанії з розшуку воєнних злочинців дали заяви Сола Літтмана - офіційного представника Центру імені С.Візенталя в Канаді. Він стверджував, що завдяки шпаринам в імміграційному законодавстві до Канади іммігрувало близько трьох тисяч нацистських поплічників. Серед них і сумнозвісний доктор Смерть - Йозеф Менгеле. Зрозуміло, що такі обвинувачення не могли пройти повз увагу уряду Канади. До того ж вони мали колективний характер і були спрямовані проти окремих етнічних спільнот Канади, переважно українців і вихідців з балтійських республік СРСР.
У лютому 1985 р., міністр юстиції Канади Джон Кросбі ініціював створення Комісії з розшуку воєнних злочинців, яку очолив суддя Верховного суду провінції Квебек Джуліус Дешена. Перед комісією Дешена було поставлено три завдання:
1) з'ясувати, чи іммігрував або робив спробу іммігрувати до Канади доктор Й.Менгеле;
2) визначити, чи проживають у Канаді особи, що скоїли воєнні злочини;
3) дати уряду рекомендації щодо заходів, які необхідні для притягнення воєнних злочинців до відповідальності.
У грудні 1986 р. комісія Дешена відзвітувала, що доктор Менгеле ніколи не робив спроб іммігрувати до Канади, і зібрала первинні докази причетності до воєнних злочинів 20 осіб. Також було запропоновано зміни до законів, які унеможливлювали на майбутнє людям із сумнівним минулим отримати канадське громадянство.
Окремою темою стала діяльність дивізії СС "Галичина". По війні фільтрацію цього збройного підрозділу провадили британці. 1947 року дивізійникам дозволили оселитися у Великій Британії, але під тиском громадськості на початку 1950-х більшість з них виїхала до Канади. Зрештою, комісія Д.Дешена також не знайшла достатніх підстав для притягнення колишніх вояків дивізії до кримінальної відповідальності.
Попри фактичний провал антиукраїнської кампанії в Канаді, радянським спецслужбам усе-таки вдалося розсварити українську і єврейську громади Північної Америки, що загальмувало україно-єврейський діалог.
Успіх українців Канади в обстоюванні власної гідності був зумовлений аналізом американського досвіду. Вони врахували помилки, яких припустилася українська спільнота США, серед яких: 1) відмова визнати наявність воєнних злочинців з боку українців, що призвело до колективної відповідальності і створення негативного іміджу українців; 2) ігнорування проблеми на початку діяльності Підрозділу спецрозслідувань, як наслідок - українців беззастережно затавровували як воєнних злочинців, виходячи тільки з їхньої етнічної належності; 3) ізольованість українців від інших етнічних спільнот, які також потрапили під вогонь звинувачень (литовці, латиші, естонці), і від самої єврейської діаспори в Америці, що не сприяло налагодженню діалогу.
Ще 1984 року українська громада Канади створила Асоціацію громадянських прав українців, аби опікуватися українцями, яких звинувачували у воєнних злочинах. Важливим моментом стало й те, що канадський уряд відмовився від практики депортації, а судив усіх своїх громадян на підставі власного законодавства.
Історія розшуку воєнних злочинців в емігрантському середовищі США і Канади у
80-х рр. ХХ ст. є лише одним з епізодів антиукраїнських пропагандистських кампаній СРСР. Не кажучи вже про те, як радянська освіта і виховання вкладали в голови радянських громадян "єдино правильне" чорно-біле бачення вітчизняної історії та її головного епізоду - Великої Вітчизняної війни.
СРСР, як і Росія сьогодні, завжди грав на інформаційному полі своїх опонентів, і завжди знаходилися ті, хто ладен був підіграти. Але відкрите суспільство знайшло стратегії, що дали змогу ефективно протистояти брехні й маніпуляціям і, зрештою, відділити зерна від полови. А нам саме час згадати уроки минулого.