Події останніх років в Україні, а російська інформаційна навала чи не найбільше, спричинили дискусію про існування й дієвість впливу на соціум такого інтелектуального феномену як публічна історія.
Сам по собі концепт публічної історії постав на Заході в 1970-х, коли гуманітарії починали досліджувати вплив медіа на висвітлення історичних процесів у публічному просторі на тлі громадських протестів та посилення уваги простих громадян до історичних подій.
У загальному плані публічна історія - це пояснення або презентація історичних знань більш зрозумілими засобами (як-от: музейні виставки, публічні лекції, документальні теле- та радіопередачі, подкасти) для ширшої аудиторії. Причому в презентації можуть брати участь як академічні історики, так і аматори. Проте в контексті української історії досить часто більшу "славу" мають саме представники альтернативних поглядів.
Як наукова дисципліна публічна історія виникла в США і Великій Британії, а потім поширилася по всьому світу. У США було створено перші інституції нового напряму, один з основних наукових часописів - The Public Historian, а британські історики переймалися питаннями можливості конвергенції історичного знання до сучасних потреб суспільства. Публічна історія здобула широку підтримку й у Франції, батьківщині соціальної історії та історії повсякдення, де історики були чи не головними публічними інтелектуалами й суспільними авторитетами.
З 1970–1980-х років цей напрям посів важливе місце серед дисциплін, які викладаються на соціогуманітарних факультетах, здебільшого на магістерських програмах. А в останньому десятиріччі XX століття поступово розширювалося саме поняття публічної історії, яке асиметрично розуміли історики по обидва боки Атлантики. Зокрема, вони казали, що публічна історія може бути визначена як "історія для публіки, про публіку і самої публіки". Вже в XXI столітті спостерігається глобалізація, інтернаціоналізація та інституціалізація практик публічної історії: 2010 року було створено Міжнародну федерацію публічної історії, більш структурно організовану й під меншим впливом американських істориків.
У Східній Європі, в тому числі й в Україні, інтерес до публічної історії був пов'язаний з демонтажем радянського режиму та переосмисленням, насамперед інтелектуалами, минулого. У 1990-х академічними істориками була створена національна версія історії України, яка, проте, залишалася полем маніпуляцій та інструменталізації з боку політиків і різноманітних лобістських груп.
Єдиним проектом публічної історії в сучасній Росії, який тримає золоту середину між академізмом і мультимедійністю, можна назвати Arzamas.Academy, де відвідувачі веб-сайту можуть послухати подкасти, подивитися лекції провідних істориків, пройти певний квест або гру. Саме такий підхід знаходить підтримку серед громадськості й сприяє конструюванню складних наукових матеріалів звичнішою для простих людей, зокрема й молоді, мовою. Опинившись у полоні соцмереж, нині дуже легко можна стати жертвою міфологем, навіть не підозрюючи про це.
У нас публічна історія як окремий освітній напрям викладається лише в Українському католицькому університеті (міждисциплінарна магістерська програма), хоча як предмет є в багатьох інших ЗВО, зокрема на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де цей курс читає відомий вітчизняний дослідник анархізму, усної історії та історії Другої світової війни Микола Боровик.
Вагомий внесок у промоцію історії в публічну сферу зробив також один з найвідоміших істориків, який сам називає себе публічним інтелектуалом, - Ярослав Грицак. Феномен цієї людини полягає в тому, що він може викласти історію так, що це однаково цікаво і студентові-історику, і його колегам по академічному цеху, і звичайним людям, які мало цікавляться гуманітарними дисциплінами. Безперечно, цьому сприяє й те, що пан Ярослав веде блоги у відомих українських медіа, серед яких "Новое время" й "Українська правда". Таким чином відбувається таблоїдизація історії. Та цей процес має й негативні конотації: коли люди звикають до такої собі фастфудної версії минулого, їм часто важко аналізувати ті чи інші події в епоху фейків, соцмереж та браку елементарної медіаграмотності.
До таких уже більш-менш відомих публічно-історичних проектів, як "Історична правда" й "LIKБЕЗ. Історичний фронт", додалися й кілька молодіжно-хіпстерських. З-поміж них виділимо WAS. Автори, які пишуть на цей ресурс, здебільшого сконцентровані на пікантних моментах минулого, таких як сексуальне життя, повсякдення, соціальна історія, гастрономічні уподобання відомих можновладців… Виникнення в публічно-історичному просторі такої тематики збіглося із зацікавленням нею вітчизняних істориків, щоправда, вже в академічному аспекті.
В українському контексті стратегічна важливість ролі публічної історії в суспільстві залежить від взаємодії медіа, академічного цеху істориків та видавців. Тоді не лише історики розповідатимуть про власні підходи до вивчення і розуміння минулого, а й соціум певною мірою рефлексуватиме, матиме власні враження про почуте, побачене й прочитане, а відтак ділитиметься ними зі своїми друзями і знайомими. Простим громадянам часом досить складно відрізнити розтиражований фейк від багатовимірності історичних процесів. Незаперечним залишається той факт, що сучасне українське суспільство перебуває в постійному пошуку: як саме маємо інтерпретувати наше минуле, як поєднати історичні уроки з сучасними викликами?
Публічна історія як така перетинається з багатьма іншими соціогуманітарними сферами, які безпосередньо впливають на суспільно-політичні настрої в суспільстві. Це - історична політика, усна історія, політика пам'яті, цифрова історія, історична журналістика. Найвідоміші представники останньої - Вахтанг Кіпіані, Олександр Зінченко і Дмитро Шурхало, - будучи насамперед журналістами, намагаються показати історію більше з блогерських позицій, через що їхні тексти краще сприймаються читацькою аудиторією.
Однак відсутність такої спеціальності як історична журналістика на відповідних факультетах, де готують майбутніх акул пера, аж ніяк не сприяє поліпшенню ситуації. І тому на теле- й радіоканалах люди можуть побачити і почути "альтернативних істориків" на кшталт Валерія Бебика, який на повному серйозі розповідає про українців-трипільців, Велесову книгу тощо. На жаль, невміння фільтрувати інформаційний потік може призвести до трагічних наслідків. Тож під час споживання продуктів мас-медіа пріоритетом №1 має бути медіаграмотність.
З 2014–2015 років посилився етнологічний напрям публічної історії. Цьому багато чим посприяла Ірина Ігнатенко, яка є не лише відомою дослідницею тілесності в традиційній українській культурі, а й чудовою організаторкою популяризаторських заходів. Такими подіями стали фестиваль "Мистецьке коло" в лютому 2015-го та "Історичне коло" в травні того ж року. На цих масових заходах чи не вперше на одній панелі виступили провідні українські історики та видавці. Вони обговорювали питання популяризації історичних знань у контексті відповідей на сучасні виклики, що постали перед нашою державою. Нині, на жаль, такі заходи практично не проводяться, а тоді це були справді дуже знакові події в інтелектуальному та громадському житті України.
Щоправда, за останні кілька років виникло чимало регіональних проектів, що більше концентруються на питаннях генеалогії, історичного краєзнавства, регіоналістики. Як приклад можна навести волинський проект Lodomeria. Предметом його зацікавлення є вивчення регіональної історії, те, як крок за кроком можна дослідити власний родовід, як шукати потрібну інформацію... Поява таких ініціатив показує, що відомий проект можна створити не тільки у великому місті, де можна знайти відповідну інформаційну підтримку. Окрім проекту Lodomeria, волинські історики запустили не менш цікавий - "Хроніки Любарта" у формі веб-сайту і газети, де публікують журналістські статті про минуле краю, нові видання на краєзнавчу тематику, світлини.
Українські історики, блогери та культурологи створили розлогий проект під назвою "Артефакт". Це - журнал, медіаресурс і комунікаційна платформа для розвитку публічної історії, літератури, культури, мистецтва та урбаністики. Тут, зокрема, серед іншого розповідається, як українець допоміг утекти Вінстону Черчиллю з полону бурів і про секрет екранізації творів Брема Стокера...
Ще одним важливим проектом є "Експертний корпус", який організовує науково-популярні фестивалі, медійно супроводжує аналогічні події. Найближчий фестиваль - "Голосіївська криївка" - відбудеться 8–9 вересня. Він буде присвячений гетьманату Павла Скоропадського. Рушійною силою проекту є молодь, яка вирішила самоорганізуватися для популяризаторської роботи. Таке починання не може не мотивувати решту молоді або брати участь у подібних заходах, або самим виступати їх організаторами.
Як, приміром, зробили студенти-історики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вони почали проводити нічні екскурсії в його Червоному і Жовтому корпусах, по території Національного експоцентру України, заповідника "Софія Київська" в рамках творчого об'єднання "Ніч в Університеті". Але справжньою вишенькою на торті стали фестивалі LEGIO HISTORICA, де зустрілися разом уже маститі історики і студенти, які ще тільки навчаються мистецтва цікаво й коротко розповідати про складне й неоднозначне. Ці події замінили традиційні Дні першокурсника, які відбуваються щороку в квітні й грудні. У рамках LEGIO HISTORICA влаштовують презентації книжок, майстер-класи, публічні лекції, панельні дискусії.
З огляду на перелічені вище проекти може скластися враження, що публічна історія в Україні перебуває в стані бурхливого розвитку. Однак досі залишається проблемою власне промоція цих ініціатив. До того ж сама публічна історія в Україні ще не здобула широкого висвітлення у працях академічних істориків, які не оминають своєю увагою відповідну тематику. Серед них можна виділити Василя Расевича і Володимира Склокіна. Останній, зокрема, вважає, що українці цікавляться лише окремими періодами історії - наприклад, Української революції 1917–1921 років, Другої світової війни, Голодомору-геноциду 1932–1933 років.
Показово, що часто публічну історію аналізують ті, хто її й творить, - той-таки Кирило Галушко, координатор громадського просвітницького проекту "LIKБЕЗ. Історичний фронт". Один з останніх вагомих для нашого суспільства спецпроектів від "LIKБЕЗу" - "Наша революція 1917–1921", який реалізується в партнерстві з тижневиком "Деловая столица", де популярно розповідається про українське минуле сто років тому з різних дослідницьких перспектив.
У 2016–2017 роках відбулося кілька знакових подій, що започаткували дискусію всередині академічного цеху про форми існування публічної історії в Україні. Так, 13–15 жовтня 2016 року в Національному музеї історії України проводилися Відкриті уроки з публічної історії за участі українських та білоруських істориків. А 1–2 грудня 2017-го неформальна освітня програма "Студії живої історії" організувала Фестиваль живої історії, де обмінювалися досвідом практики публічної історії - урбаністи, історики, соціологи…
Саме тому на сучасному етапі важливо писати про здобутки, прорахунки та перспективи української публічної історії в іноземних наукових журналах, вписувати цю проблематику в східноєвропейський контекст і розробляти якісно нові методи взаємодії з аудиторією.