Шестисерійний документальний фільм "Російський корпус. Свідчення" петербурзького режисера Михайла Ордовського-Танаєвського (сценарій задуманий ним самим спільно з істориком із Сербії Олексієм Тимофєєвим) розповідає про "дивний", на перший погляд, і практично невідомий епізод. Епізод у непростій долі російських емігрантів, які проживали на території тодішнього Королівства Югославія.
Перша серія фільму докладно розповідає про тих, хто силою зброї був вигнаний з Росії у складі Білої армії, яка програла більшовикам Громадянську війну. Оповідачі - прямі нащадки цієї першої хвилі еміграції; вони з'явилися на світ уже за кордоном. Таких у 1930-ті роки у Югославії налічувалося до 45 тисяч. Найсумніше те, що живо відчувається й досі: разом із ними Росію покинули обов'язок, честь і гідність. Природно, ці люди чітко розуміли, що для них Громадянська війна не закінчилася, вона триває. Цього вони навчили й своїх дітей.
Зв'язок із вітчизною поступово втрачався: дедалі частіше звідти надходили листи з проханням більше не писати. Але про ситуацію в сталінському СРСР знали. Цікавий випадок, про який розповідається у фільмі. На початку 1930-х років хлопчисько років 12–13 з російського інтернату в замку Храстовець, дізнавшись про Голодомор в Україні, втік і став пробиратися в СРСР, щоб... убити Сталіна. Але на румунському кордоні його затримали й повернули додому.
Розпочинається фільм з анекдоту: є три ознаки приходу старості. Перша ознака - втрата пам'яті, а других двох ознак я вже не пам'ятаю. З цього анекдоту один із колишніх чинів Російського корпусу - дуже симпатичний Юрій Шеффер - робить серйозний висновок. "Коли втрачає пам'ять ціла нація і залишається без розуміння своєї недавньої історії, - це стає сумно". І страшно, додамо від себе.
Дія фільму охоплює період приблизно з початку 1920-х по 1945-й. Докладно (у тому числі й на приватних прикладах) розглядаються як відносини сталінського Радянського Союзу з нацистською Німеччиною, які впродовж майже двох років були союзниками і, прямо скажемо, друзями, що об'єднали зусилля у знищенні країн Східної Європи і світового порядку загалом, так і внутрішньополітична ситуація в Югославії. До речі, компартія в цій країні (до 1929 р. - Королівстві сербів, хорватів і словенців) у міжвоєнний час була заборонена як терористична організація. Недарма викладачі радянських диверсійних шкіл казали слухачам: "Комуністична партія - партія громадянської війни". Глава компартії Югославії з 1937 р. Йосип Броз Тіто (агентурна кличка - Вальтер) навчався в одній із таких спецшкіл.
Право прямого голосу у фільмі надане вченим-історикам. І це аж ніяк не коментар до подій, а суть самих подій. Наводяться такі маловідомі для широкого кола глядачів факти, як те, що, в обхід Версальських угод, у другій половині 1920-х років Ради в обстановці повної таємності допомагали Німеччини навчати льотчиків і танкістів, проводили спільні маневри заради випробувань нової техніки. Внутрішня і зовнішня політика тих часів також розглядаються у фільмі докладно й досить емоційно. Використана хроніка вражає й стане справжнім відкриттям навіть для істориків-професіоналів.
Цікаві й відомості про югославських учасників Громадянської війни в Іспанії: там вони на практиці відпрацьовували отримані в Москві знання. Пізніше з допомогою НКВС їх перебазували на батьківщину, де вони очолили великі з'єднання в партизанській армії Тіто.
6 квітня 1941 р. нацистська Німеччина вторглася в Югославію. Фільм докладно розповідає про події, які призвели до цієї війни, програної впродовж 10 днів. В результаті німці окупували Королівство. Вони прийшли практично без боїв, не долаючи ніякого опору. Тоді ще югославські комуністи мовчали й не сміли виступати проти окупантів. Адже союзником Німеччини усе ще був Радянський Союз, без активної допомоги якого Гітлер не зміг би вести переможну війну як на Заході, так і на Балканах. Боротьбу ж із німцями розпочав монархіст Драголюб Михайлович, який організував рух четників. Колишня Югославія виявилася фактично розшматованою й поділеною між країнами Осі та незалежною нацистською Хорватією. Скрізь, за винятком території Сербії, розпочався геноцид і знищення сербів.
Після 22 червня 1941 р. югославські комуністи, отримавши наказ Комінтерну, підняли повстання. Фактично, у країні розгорнулася громадянська війна, яка за кількістю учасників нагадувала громадянське протистояння на руїнах Російської імперії. У цій кривавій каші в окупованій країні опинилися й російські емігранти. Вони й стали першою і найпростішою мішенню комуністів-тітовців, особливо в провінції, де жили розрізненими групами. На кінець літа 1941-го загинуло не менше 300 чоловік, котрі практично всі були переконаними антикомуністами. Мабуть, тоді й виникла думка про створення Російського корпусу. Головною ідеєю тих, хто вступав до корпусу, було визволення Росії від комунізму. Вони розглядали цю війну як продовження Білого руху, що ґрунтувався виключно на ідеалі громадянської війни. Для виникнення корпусу було дві причини: бажання повернутися на батьківщину, очистивши її від комунізму, і вже питання самозахисту. Наказ про створення корпусу видав генерал Михайло Скородумов, учасник боїв у Першій світовій війні, яку називали в ті часи Великою. Текст закінчувався словами: "Я приведу вас у Росію".
Але німцям це свавілля росіян не сподобалося. Наступного дня генерал Скородумов був відсторонений від посади й заарештований гестапо. Однак процес формування корпусу тривав. У цей стихійний рух вступали виключно добровільно. 12 вересня - день створення Російського корпусу. Було три покоління чинів корпусу: молодь 16–25 років, яка рвалася в бій, їхні батьки - учасники кривавої Громадянської, та їхні діди, які воювали з німцями ще в період Великої війни. До солдатів та офіцерів старої армії приєдналися козаки Гвардійського імператорського конвою. Вони прийшли в царській формі й зі своїм оркестром. Політично ситуація з корпусом виявилася досить тяжкою: адже це з'єднання, націлене на боротьбу з партизанами, фактично виступило на боці окупантів країни, яка надала їм притулок.
"Я очікував, що ми опинимося в Росії не воювати з росіянами, а розпочинати нове життя", - казав один із оповідачів у фільмі, колишній лейтенант Російського корпусу. "Було відчуття: з одного боку - Росія, а з іншого - її уряд". Ще до осені 1941-го багато молодих людей вірили, що народ, який перебував під ярмом безбожної радянської влади, народ, який отримав зброю, поверне її проти Сталіна.
Імовірно, це було не найкраще рішення - воювати під прапорами Вермахту. Тепер це очевидно. Але тоді тим людям усе бачилося під зовсім іншим кутом зору. Коли німці напали на СРСР, багато емігрантів вирішили, що це визвольна війна: "Вдома всі перехрестилися й подумали: невже знищать більшовиків? Стали відправляти молебні за визволення стражденної землі російської". Переважали настрої, що настав кінець Радянському Союзу. Втім, середовище емігрантів розділилося на оборонців і пораженців. А ось у Національно-трудовому союзі нового покоління (НТС НП) насторожено ставилися до нацистів і категорично не радили заходити в союз із ними (на той час уже було відомо про людиноненависницьку політику нацистів на окупованих територіях у Європі). До речі, відомий російський філософ, затятий антикомуніст Іван Ільїн писав про нацистів: "...вони вороги Росії, які зневажали російських людей останньою зневагою. Комунізм у Росії був для них тільки приводом, щоб виправдати перед іншими народами та перед історією своє прагнення завойовувати. Німецький імперіалізм прикривався антикомунізмом".
Проте в середовищі емігрантів з Росії побутувала й інша думка: варто об'єднатися з ким завгодно, хоч із чортом, сатаною, аби тільки знищити комунізм у Росії. Була надія, що німці зрозуміють: без росіян комунізм не перемогти. До речі, саме такого висновку дійшли вже на осінь 1941-го і багато німецьких воєначальників. Вони почали створювати у фронтовій смузі російські та національні військові з'єднання. Так закладалася база для власовського руху.
На практиці ж вийшло, що про плани стосовно Росії довелося забути, доки не вдалося очистити Сербію від партизанів. Корпусники спробували гасити партизанську пожежу. Але англійці вже почали допомагати Тіто, і це було початком краху всіх планів корпусу. У травні 1945-го його воїни, вийшовши з боями на територію Австрії, склали зброю перед англійцями. Далі їм фантастично пощастило: англійці не видали росіян Союзу, на відміну від козаків, яких передали в руки більшовикам у Лінці (майже 30 тисяч).
Фільм порушує непрості, часто практично невирішувані питання, але зроблений просто майстерно. Неспішний перебіг його серій дає об'ємну панораму тих подій. Стрічка, безперечно, епічна, в ній поєднуються лаконізм епізодів і масштабність явищ. Бездоганний музичний супровід робить її поліфонічною.
Одним із головних надбань картини є люди, які розповідають про ті події. Вони світяться внутрішнім світлом, чарівні й дотепні. Однозначно - справжні ідеалісти. Доля їх склалася непросто, але вони з гідністю вийшли з цієї ситуації.
Відзначимо, що фільм "Російський корпус" створювався з участю троюрідних братів Ордовських-Танаєвських, чиї батьки воювали на полях Другої світової, та тільки по різні боки: Ростислава та Костянтина з Венесуели, а також Михайла з Росії... Це надає стрічці особливої драматичної тональності.
Фільм завершується словами одного з його авторів - Ростислава Ордовського-Танаєвського: "Німці соромилися й каялися за нацистське минуле, в Росії цей процес покаяння тільки розпочали, і я сподіваюся, що ще за нашого життя ми цей процес завершимо". І коли ж нащадки Пушкіна та Достоєвського почнуть по-справжньому каятися - самому Богу відомо.
Певна річ, у путінській Росії прем'єра цього фільму ніяк не може. ТАКИЙ російський патріотизм там тепер не в пошанівку. Все змішалося в головах росіян, одурманених кисельовською пропагандою.
Однак сам факт створення фільму "Російський корпус. Свідчення" (знятого виключно на приватні кошти) дозволяє дивитися в майбутнє з певною надією.