Для згадки про них ледь-ледь знайшлося місця в розлогих життєписах високопоставлених чоловіків-гетьманів. Проте всі ці жінки, хоч і кожна по-своєму, не тільки ввійшли в родоводи власних сімей і кланів, а й залишили помітний слід в історії України.
Дві Ганни і Олена Прекрасна
Наприкінці 1640-х рр. у Суботові оселилася жінка. Була вона молода і дуже вродлива, вправна господиня й привітна співрозмовниця. Звалася жінка Мотроною. Подейкували, що походила вона зі збіднілої шляхетської родини і шукала в Чигиринському краї кращої долі.
У Суботові взялася Мотря допомагати дружині козацького сотника Богдана Хмельницького Ганні Сомківній у веденні господарства. Про Ганну знаємо сьогодні небагато: 17-річною дівчиною побралася з Богданом і, виконавши свою основну жіночу місію на цій землі - подарувавши чоловікові шістьох дітей, - передчасно померла.
Хмельницький, за його власними словами, опинився "в сирітстві й важкій біді". "Вочевидь, саме тоді молода вродлива шляхтянка Мотрона й розрадила його душевну тугу", - пише доктор історичних наук Віктор Горобець.
Тогочасні літописці відзначали магнетичну вроду пані Мотрони та її хатній хист. І, на думку дослідників, саме це викликало заздрість довіреної особи польського магната Даніеля Чаплинського. У Літописі Григорія Грабянки сказано, що Чаплинський за відсутності Богдана захопив хутір у Суботові, а його подругу Мотрону примусив до шлюбу. Самого Хмельницького кинули до буцегарні нібито за підготовку козацького бунту.
Літопис Самійла Величка стверджує, що саме завдяки
старанням пані Чаплинської Богдана випустили з в'язниці, і полюбовники нарешті змогли побратися. Втім, історик Віктор Горобець пише, що для того, аби повернути свою Олену (хрещене ім'я Мотрони), гетьман Богдан Хмельницький підняв козацьке повстання і "вже на осінь 1648 року не лише звільнив більшу частину України від польського панування, а й досить швидко повернув собі так брутально відібране в нього кохання".
Хай там як, але наприкінці грудня 1648 р. патріарх Паїсій обвінчав молодих, щоправда, у дещо "екзотичний" спосіб. Річ у тім, що на момент одруження Хмельницький був у Києві, а його Мотря - в Чигирині. Але, "заохочуючи Хмельницького до справи захисту православ'я, владика відіслав відпущення гріхів пані Мотроні (навіть без її сповіді)" та обвінчав молодих.
Проте щасливо прожити разом до самої смерті Хмельницьким не судилося. У травні 1651 р., коли Богдан був у поході, його дружину стратив син гетьмана Тиміш.
Щодо обставин, які призвели до цієї трагічної події, думки істориків і сучасників гетьмана розходяться. Михайло Грушевський, приміром, вказує, що Хмельницький, дізнавшись перед битвою під Берестечком про викрадення з казни барилка золотих, доручив Тимошеві розслідувати злочин, і ниточка нібито привела до мачухи Мотрони й управителя скарбниці. Чи до годинникаря, чи до ключника гетьмана…
Але найчастіше мотивом до смертної кари гетьманші називають її зв'язок і можливий адюльтер із колишнім чоловіком. "Інформація, яка надходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського, де містилася інструкція, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого отруїти", - пише Віктор Горобець.
За його словами, причина трагедії полягала не стільки у непідтвердженому факті подружньої невірності Мотрони, скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні Хмельницького, в яку було залучено і гетьманшу.
"Очевидно, що романтична історія про "Єлену Прекрасну", через яку розгорілася кривава війна між Україною та Річчю Посполитою, потребувала також романтичного завершення. А що може бути романтичнішим, аніж нове кохання, нехай навіть і аморальне", - резюмує Віктор Горобець.
Закрити ж очі славетному Богданові в його смертну годину судилося третій дружині гетьмана. Ганна Золотаренківна стала вірною порадницею і розпорядницею гетьманських скарбів, пережила свого чоловіка на 14 років і закінчила життя черницею Анастасією у Києво-Печерському монастирі.
Ще одна з роду Хмельницьких
Єфросинія, а по-домашньому - Пріся, дівчина веселої вдачі, приваблива, гостра на язик, обожнювачка розваг та пригод, жила собі на втіху у батька Павла Яненка-Хмельницького, небожа самого гетьмана Богдана, і була життям цілком задоволена. Тим більше що впадав за нею статечний, хоч і не дуже породний, парубок Іван. Тож мріяла Пріся, що вестиме її життям дане при хрещенні друге ім'я - Любов та довіку буде вона за Іваном, діток роститиме.
Та не так сталося, як гадалося. Не посміла Пріська ослухатися батька, який наполіг на вигідному шлюбі з удівцем-гетьманом Петром Дорошенком - змушена була йти хазяйкою до Чигирина. "Для родин цей союз був справою престижу: його прагнули Дорошенки, бо їм лестило мати в сім'ї родичку самого Хмельницького, і Яненки, які таким чином породичалися з гетьманом", - пояснює причини нерівного шлюбу кандидат історичних наук Любов Заболотна.
Петро Дорошенко намилуватися молодою дружиною не міг, будь-яку примху виконував, навіть заплющував очі на небайдужість Прісі до "зеленого змія". Сама ж гетьманша щасливою не почувалася: чи то не могла забути свого Івана, чи то давили на неї стіни Чигиринського замку, де страшною смертю загинула її попередниця Мотрона Хмельницька, звинувачена у крадіжці та подружній зраді.
Нам невідомо, що думала Пріся-Люба про Мотрону, але незабаром після одруження вона почала поводитися так само, як, подейкували, чинила дружина Хмельницького. "Можемо впевнено стверджувати про її (Люби. - О.Г.) невірність з огляду на те, що Петро Дорошенко згідно із старовинним звичаєм неодноразово "накривав її чорним платтям", але завжди пробачав своїй молодій дружині такі сімейні гріхи. Очевидно, він її все-таки міцно кохав", - визнає доктор історичних наук Тарас Чухліб.
Утім, терпець гетьманові урвався, коли 1668 р. під час битв за об'єднання України йому повідомили про чергову зраду Прісі. "Чи це була правда, чи, може, провокація ворожих Україні і гетьманові сусідів, та й своєї заздрісної старшини - не знаємо. Засмучений цим гетьман передав провід бойовими операціями Демкові Многогрішному, якого спокуса бути гетьманом завела до угоди з Москвою. Так об'єднана Україна розбилася на дві частини, а від'їзд Дорошенка з терену боїв довів обох гетьманів до заслання у Московщині", - констатує історик Олександр Овруцький-Швабе. "Україні зрада Пріськи коштувала років зажертої війни, насильного переселення людей з одного берега Дніпра на другий, грасування турецько-татарських і московських військ та часів, що перейшли в історію під ім'ям Великої Руїни. А першою причиною тієї руїни була слабодухість гетьманші, розпещеної вигодами жінки, що й на найвищому становищі виявилася все ж звичайною жінкою", - отак категорично пише він.
Існує версія - її підтримує, зокрема, Любов Заболотна - що невірну Прісю від гніву ошуканого гетьмана врятував монастир, де її, лякаючи постригом, сховала Дорошенкова мати. "Коли гетьман охолов, родичі умовили його простити дружину - і Пріся незабаром повернулася. Але вдачі своєї не змінила, бо плетуни приписували їй і гуляння з вином, і сердечні справи. Дорошенко ж, хоч і називав у листах жінку "малоумною", на плітки не зважав, бо напевно палко любив свою Прісю", - каже історик.
Тарас Чухліб наводить іще один доказ цього дивного кохання. Петро Дорошенко, пише він, опинившись після зречення булави у "почесному засланні" в Москві, всіляко добивався звільнення дружини, яка, за наказом нового гетьмана Івана Самойловича, перебувала у стані заручниці в Сосниці на Чернігівщині, протягом кількох місяців писав листи і цареві Олексію Михайловичу, і гетьманові до Батурина. І тільки наприкінці липня 1677 р. подружжя Дорошенків нарешті возз'єдналося - Пріся прибула до Москви "разом з усім своїм скарбом, провожатими і прислужницею".
Єфросинія-Любов скінчила свій вік близько 1685 р. Має рацію О.Овруцький-Швабе: була вона передовсім жінкою, яка з примхи долі опинилася на найвищому щаблі влади подекуди жорстокого чоловічого світу і виживала в ньому як уміла.
А чи були за нею гріхи - судити не нам. Перед вищим Суддею Пріся, певно, вже за все відповіла.
Іван носить плахту, а Настя - булаву
Історики називають Анастасію Скоропадську чи не найвпливовішою жінкою свого часу, народ же охрестив її просто і влучно - Настя-гетьманиха. Народилася в заможній сім'ї Марковичів, зірок з неба не знімала, деякі дослідники навіть стверджують, що була Настя неписьменною.
Перший шлюб Анастасії з генеральним бунчужним Голубенком виявився нетривалим - чоловік помер невдовзі по народженні доньки. 1700 р. Настя вийшла заміж за Івана Скоропадського і 1709 р. стала "першою жінкою держави".
Настя дуже вирізнялася з-поміж своїх попередниць і наступниць на цьому "троні". Роль мовчазної хатньої жінки при козакові її не влаштовувала - вабив простір. Енергійна, розумна, норовлива, на 25 років молодша за свого чоловіка, Настя мала на нього неабиякий вплив. "Скоропадська була особою практичною і вдома верховодила усім. З того постала відома помовка про плахту й булаву. І дійсно, вона здержувала старого гетьмана, щоб той більше дбав за вигоди, а не клопотався військовими справами", - пише О.Овруцький-Швабе.
Нехарактерна для дружин козаків поведінка Насті привертала увагу як старшин, так і російських сановників. На організовані гетьманшею прийоми приїжджали поважні гості з Москви та Санкт-Петербурга, привозили коштовні подарунки - годинники, тканини.
Настя залюбки обговорювала з гостями плани динамічної співпраці "собирательства земель" і не раз навідувалася до Росії, чого інші гетьманші без чоловіка собі не дозволяли. Історик Данило Мордовцев навіть вважав, що саме через Анастасію, яка активно втручалася в урядові справи, Петро I керував українськими справами. "Скоропадська здійснила моральне і політичне об'єднання Великої і Малої Росії, розуміючи після поразки Івана Мазепи згубність орієнтації на Захід", - писав він.
Людина набожна, Анастасія заснувала Гамаліївський жіночий монастир, подарувавши йому батьківський спадковий хутір Дубочаївський та кілька селищ. "Будуючи обитель, гетьманша планувала "благочестивого жития инокинь, сколько возможно будет, населити". Для цього вибрали Харлампієве пустище близько 30 верст від Глухова. Навколо того місця Анастасія заздалегідь "своею собственною сумою купила" декілька млинів і угідь, а чоловік на право володіння всім тим видав їй 1 грудня 1713 року свій універсал", - свідчить доктор історичних наук Олександр Гуржій.
Після кончини Івана Скоропадського 1722 р. Анастасія втратила свій офіційний статус, однак до самої смерті утримувала титул "ясновельможної пані гетьманової". І далі зберігаючи значну владу, не корилася новообраному гетьманові Данилу Апостолу, міцно спиралася на підтримку багатьох своїх покровителів. До останніх її днів до неї в Глухів навідувалися князі, княгині, урядовці з Росії та місцеві старшини.
У тестаменті, складеному за два дні до кончини, Анастасія Скоропадська згадує про чоловіка Івана, якого палко кохала, і просить, щоб після її смерті між родичами не було "мятежей", "распрь", "истязаний". Її прах - у Гамаліївському монастирі, поряд із могилою гетьмана Івана Скоропадського.
Українські Філемон і Бавкіда
Вони були створені одне для одного, як місяць і зірки, як повітря і полум'я. Їхнє велике кохання стало легендою за життя, а після кончини та слава ширилася ще більше. Олена та Іван Виговські - гетьманське подружжя - пройшли через випробування успіхами і стражданнями, тріумфом і лихоліттям, і кожної хвилини думали одне про одного, воліючи ніколи не розлучатися.
"З першого спізнання канцлера козацької держави Івана Виговського Олена Стеткевич - чи то дочка, чи то небога воєводи литовсько-українського роду - була для нього єдиною на все життя. І пані Олена одразу поставила його перед собою на п'єдестал", - засвідчує Іван Огієнко.
Вельможна рідня Стеткевичів була проти шлюбу Олени "з простим козаком", тож романтично налаштований Виговський викрав дівчину й таємно повінчався з нею в Києві.
Пара була класичним прикладом істинності приказки про голову і шию. Олена ніколи прямо не втручалася в державні справи, проте жодного рішення без неї чоловік не ухвалював. "Обраний, скоро по вінчанні, тимчасовим гетьманом до повноліття гетьманича Юрія Хмельниченка, Іван Виговський - під впливом жінки-аристократки - постарався, щоб козацька рада обрала його справжнім гетьманом, що на Чигиринській раді у жовтні 1657 року і сталося", - наводить непоодиноке підтвердження цього О.Овруцький-Швабе.
У Суботові нова господиня одразу завела свої порядки, за що й мала багато нарікань. "Виговським, людям високоосвіченим, особливо жінці, противні були часті п'яні бенкети козацької старшини на гетьманському дворі часів Богдана, тож, ставши гетьманшею, Олена Виговська ці бенкети заборонила. Це було зроблено з мотивів підняти престиж гетьманської влади, але зразу поставило значну частину старшин у ворожий Виговським табір, ніби за заведення "панських" порядків", - веде історик.
Після зречення Іваном Виговським клейнодів Олена покірливо ділила з ним "і долю і недолю", а сам колишній гетьман до останніх днів дбав про дружину й маленького сина Остапа.
27 лютого 1664 р. Івана Виговського розстріляли поляки й козаки Павла Тетері (якому він програв боротьбу за булаву) під Новгородом-Сіверським. "Жінка Виговського, дізнавшись про його загибель, тяжко захворіла. Але, побоюючись лиха й собі, хвора, крилася по лісах. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка і поховала його в скиті Руди Гніздичевської. Через три місяці вона померла, заповівши поховати її поруч з чоловіком", - пише історик Олена Апанович.
"Не в силах пережить без тебя, ясновельможний пан мой - сонце, ні дня одного, ні ночі одної. За тебе у неспокої душа моя ся рве", - ці рядки, писані Оленою Виговською своєму чоловікові під час битв та походів, нехай послужать пам'ятником великому й красивому коханню.