Для громадян усього світу, бодай поверхово ознайомлених із історією Другої світової війни та ескалації військово-політичної напруженості, що передувала їй, аналогія між подіями в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі в лютому–березні 2014 р. та анексією в перших числах жовтня 1938 р. Великонімецькою Імперією (так офіційно називалася держава, котра назавжди увійшла в історію як "Третій Рейх"; втім, слід зазначити, що фюрер цього рейху, за іронією долі, хотів, аби "його" держава увійшла в історію саме під цим, другим, іменем) Судетської області Чехословацької Республіки, що називається, напрошується. Більше того, "витає в повітрі". Втім, автор дозволить собі не заглиблюватися в це питання, відіславши зацікавленого читача до вичерпно повної (принаймні за масштабами газетного формату) статті мого колеги Сергія Махуна "Судетський сценарій: чи готовий Захід іти стопами "миротворців" Чемберлена і Даладьє?", опублікованої в DT.UA 6 березня нинішнього року. Тут я маю намір зосередитися на тому, що може бути після "Кримських Судет". І як Україні слід поводитися в умовах, коли це "може бути" настане…
Як відомо, вслід за першим поділом Чехословаччини, під час якого Судетська область відійшла до Великонімецької Імперії, Тешинська область - до Республіки Польща, а словацьке південне прикордоння - до Угорського королівства, всього через п'ять місяців, у березні 1939-го, відбувся другий, уже остаточний поділ країни. Під час якого усічена власне Чехія увійшла до Третього Рейху як "імперський протекторат Богемія і Моравія", Словаччина, втративши південні райони, стала фашистською Словацькою незалежною державою "під захистом і покровительством Великої Німеччини", а Карпатська Україна (наше Закарпаття) - відійшла, знову ж таки, до Угорщини.
Через трохи більш ніж півроку - 1 вересня 1939-го – Третій Рейх напав на Польщу, внаслідок чого через дві доби розпочалася Друга світова війна. Яка спочатку мала на Заході відверто "дивний" характер (настільки дивний, що це формулювання - "дивна війна" - стало згодом офіційною назвою бойових (без)дій на Західному фронті в період із 3 вересня 1939 р. по 9 травня 1940 р.). Заодно за час цієї бездіяльності Німеччина розгромила й окупувала Польщу (крім земель Західної України та Західної Білорусії, що відійшли до СРСР), знищивши впродовж усього п'яти тижнів Польську державу і перетворивши її територію в адміністративно-територіальну одиницю навіть без географічної назви "генерал-губернаторство". Крім того, Третій Рейх окупував (практично без жодного пострілу) Данію (правда Датська держава при цьому не була ліквідована), а також Південну і Центральну Норвегію. 10 травня німці перейшли в наступ на Заході. Їм знадобилося кілька годин на окупацію Люксембургу, п'ять днів - на розгром Нідерландів, два з половиною тижні - на розгром Бельгії. Що викликало евакуацію більшої частини британських експедиційних сил з континенту на власне Британські острови - знаменита "дюнкеркська епопея". І трохи більше шести тижнів - на виведення з війни на умовах переможця Франції.
За неповний рік Німеччина перетворилася з "просто" однієї з великих військових держав у наддержаву, що майже неподільно панувала практично у всій континентальній Західній та Центральній Європі. При цьому довоєнна "перша імперія світу" - Великобританія - наважувалася протистояти рейхові тільки на морі і в повітрі, та й то в становищі сторони, що обороняється. Єдиною ж армією, яка могла кинути виклик Вермахту на землі, аж по листопад
1942-го залишалася РСЧА, з якою німці й зіткнулися на полі бою рівно через рік після поразки Франції - 22 червня 1941-го. Причому, завершуючи цей екскурс в історію, слід відзначити одну досить важливу для наступних історичних паралелей і військово-політичних аналогій деталь: напередодні дня "Х", у серпні 1939-го, ніхто ні в самому німецькому військово-політичному керівництві, ні серед союзників, ні, тим більше, серед противників Німеччини не очікував такого розвитку подій.
На цьому історичний екскурс варто, мабуть, закінчити й повернутися в наші дні. Що і хто може стати наступною ціллю Росії в побудові Третьої Російської імперії (першою була Імперія "Великаго Белаго Царя Восточнаго", другою - імперія "червона")? Абсолютно очевидно, що такою ціллю стане "велика Україна", крім західного її "острівця". Це тепер, коли прогнози окремих експертів, що наступною ціллю Росії після Південної Осетії та Абхазії буде Крим, свого часу дружно зустрінуті "в багнети", на жаль, повністю й блискуче підтвердилися, вже не здається чимось неймовірним. Більше того, сценарій вторгнення на Слобожанщину (Південний схід України) і в Новоросію (південна Україна) тепер вважається цілком реальним. Але що настане потім? І якими мають бути дії України, коли і якщо вона наразиться на другу хвилю російської агресії?
Почнімо, з дозволу читача, з другого запитання. Україна має в принципі тільки два сценарії поведінки: чехословацький часів жовтня 1938-го - березня 1939-го рр. і польський зразка вересня 1939-го, але сформульований трохи раніше, одразу після пред'явлення Німеччиною претензій на Данцизький округ та "Поморський коридор" (екстериторіальну залізничну й шосейну комунікацію, що мала зв'язати "основну" територію рейху та ізольовану від нього на суші до осені 1939-го Східну Пруссію). Перший варіант зводиться до політики "умиротворення" агресора, замішаної на не просто "голому", а виключно поточному, навіть сюхвилинному прагматизмі. Натомість другий пропонує політику рішучого опору, навіть ціною тимчасової повної воєнної поразки країни та окупації її території.
Відповідно до першої логіки, ми не тільки можемо, а й повинні купувати російський природний газ по 500 дол. за тисячу "кубів", продовжувати співпрацю з Росією у військово-технічній сфері та в галузі виробництва продукції, надання послуг спеціального і подвійного призначення, не запроваджувати візового режиму з Москвою... Відповідно до логіки другої, необхідно зрозуміти, що "альфою й омегою" української, і не тільки зовнішньої (причому включно як із дипломатією, так і - навіть насамперед - торгівлею), а й внутрішньої політики має стати одна ідея - примусити Росію максимально дорого заплатити за анексію АРК і Севастополя.
Так, це не примусить Росію повернути окуповані території, але якщо ми самі не будемо докладати зусиль до належного покарання Росії, принаймні наївно стверджувати, що "добрі дяді й тьоті" - лідери "Західного світу" зроблять це за нас. Не зроблять! Хоча б тому, що вони зовсім не добрі, а наскрізь просякнуті вкрай грубим і цинічним національним егоїзмом. І не меншою мірою, ніж керівництво самої Росії. Тільки більш боягузливі.
Проте можна констатувати, що Україні цілком під силу самостійно завдати Росії не просто великих, а величезних економіко-фінансових збитків, здатних виявитися навіть критичними. Ідеться насамперед про відмову від закупівель російського природного газу та розрив угоди про його транзит через територію України в Європу (широко розрекламований "Північний потік" навіть при повному завантаженні зможе "закрити" не більше 60% транзитних потужностей, використовуваних "Газпромом" в Україні). Якщо ж додати до цього відмову від закупівель російського природного газу, то загальний обсяг збуту ВАТ "Газпром" уже нинішнього року може зменшитися приблизно вдвічі. Одночасне "стискання ринку" в таких масштабах при сучасній кон'юнктурі та в умовах вільної конкуренції означає одне - крах.
Так, звісно, його не буде. "Газпром" - ключова системотвірна компанія, і Російська Федерація врятує його, благо має для цього фінансові ресурси. Але перекриття транзиту і бойкот закупівель усе одно стануть не тільки для компанії, а й для всієї російської економіки досить важким ударом. Настільки важким, що цілком можуть навіть самі собою - без урахування інших можливих санкцій - спровокувати в Росії не тільки економіко-фінансову, а й соціальну (а це вже з дуже високою ймовірністю означатиме і політичну) кризу.
При цьому слід абсолютно категорично заявити, що міф про "нерозривну залежність" України від імпорту російського природного газу, в полоні якого перебуває і в.о. прем'єр-міністра України пан Яценюк, - насправді не більше ніж міф. Навіть коли не брати до уваги ні видобутку сланцевого газу (що справа перспективи), ні імпорту скрапленого газу через Одесу (що справа також перспективи; хоча й, за умови відповідального підходу до питання, перспективи значно ближчої), ні навіть реверсних поставок (яких справді може не бути, коли відмова від транзиту тимчасово переведе і Європу на "голодний газовий пайок"). І навіть якщо все це відкинути, видобутку природного газу на території країни вкупі з потужностями вуглевидобувної промисловості (кам'яне вугілля найчастіше є цілком ефективною заміною природному газу) вистачить для забезпечення мінімальних потреб і національної економіки, і " невиробничої сфери". Так, буде важко. Так, у цьому випадку українській владі доведеться витримати ще й істерику з боку "високих представників" та преси ЄС. Але повторю ще раз: коли хочеш, аби щось було зроблено якісно і на прийнятних умовах, - зроби це сам!
Проте досить про економічну складову. Тепер кілька слів про складову військову. Україна повинна готуватися до війни. Хоч як парадоксально, на перший погляд, але це тільки знизить імовірність її розв'язання. Ресурсів для цього в нас менше, ніж у Росії, однак удосталь для успішної реалізації концепції, яку у Швейцарії називають "доктриною надто дорогої ціни за вхід", навіть власними силами, без військово-технічної допомоги ЄС і НАТО. Запас озброєння та військової техніки, що є в розпорядженні національних Збройних Сил, у рази перевершує те, що на цей момент розгорнуто. Станом на початок 2013 р. у нас було 2311 основних бойових танків (розгорнуто 727), 3782 інші бойові броньовані машини (розгорнуто 2535), 3101 артилерійська система калібром більше 100 мм (763; це без урахування берегової артилерії), 507 бойових літаків (160; без урахування морської авіації), 121 ударний вертоліт (72). При повній або близькій до повної мобілізації національного військово-технічного потенціалу Україна не більш ніж за шість місяців може перетворитися на третю за потужністю серед неядерних збройних сил державу Європи. Пропустивши вперед лише Росію й Туреччину. Певна річ, навіть у такому разі перевага Росії буде великою. Але слід нагадати, що у 1939–1940 рр. маленька Фінляндія протягом трьох із половиною місяців успішно протистояла СРСР, маючи кількість населення меншу, ніж чисельність РСЧА і Робітничо-Селянського ВМФ!
Так, звісно, без прямої підтримки ззовні повномасштабну "гарячу" війну з Росією Україна не виграє. Але війну далеко не завжди ведуть задля перемоги. Інколи її ведуть тільки для недопущення в суспільстві того паралічу волі, який неминуче виникає під час капітуляції без пострілів і який уже вкрай негативно позначився на особовому складі кримського угруповання національних Збройних Сил, незважаючи на наявність прямого наказу про застосування зброї. Взагалі, варто зазначити, що немає нічого ганебного в тому, аби програти війну такій державі, як Росія. Але питання полягає в ціні програшу. Насамперед у ціні внутрішній. А з внутрішніх факторів - насамперед ціні психологічній.
Якщо ж Україна піде чехословацьким шляхом, слід очікувати не тільки відторгнення від неї нових територій і фактичної втрати національного суверенітету. Досить висока ймовірність того, що Росія, пройшовши через "своє 15 березня", на цьому не зупиниться й захоче "свого 1 вересня". Причому на роль Польщі 1939-го в сучасних умовах ідеально підходять країни Прибалтики. Насправді східноприбалтійські лімітрофи тепер ще безпорадніші у військовому плані, ніж 1939-го, коли все-таки могли виставити за мобілізацією 7 піхотних дивізій. На сьогодні нічого схожого не спостерігається навіть у першому наближенні: загальна чисельність армій Латвії, Литви й Естонії становить 21,8 тис. чол. - дві неповні дивізії.
Причому, з погляду стратегії, Прибалтика є "апендиксом", "глухим кутом", "ведмежим кутом" - називайте як завгодно. Розгорнути в якому повноцінне угруповання НАТО не зможе суто з військово-географічних причин. При цьому завдання Брюсселя захистити країни Прибалтики буде ускладнене, якщо Білорусь збереже в конфлікті дружній Росії нейтралітет, ставши тим самим ефектним геостратегічним щитом, який прикриватиме Росію від ризику утворення протяжного сухопутного фронту. У таких умовах об'єднані збройні сили НАТО, з високою ймовірністю, не зуміють навіть окупувати Калінінградську область, перш ніж збройні сили Росії пройдуть через "східноприбалтійський апендикс", наче "ніж крізь масло".
Як далі розвиватимуться події - спрогнозувати неможливо. Проте вже тепер очевидно: якщо й можна буде взагалі відстояти інтереси країн Балтії, то тільки в процесі мирного врегулювання. Певні побоювання з приводу агресивних дій Кремля вже висловлюють такі країни, як Польща й Чехія, і навіть Молдова. У них є для цього підстави, свій досить болісний "історичний досвід".
Але чи піде пан Путін на ризик прямої конфронтації з блоком НАТО? Багатьом (у тому числі й високопосадовцям самого НАТО) це наразі здається зовсім неймовірним. Однак чи багатьом здавалася ймовірною анексія Криму ще якихось 2–3 місяці тому? При цьому слід розуміти, що процес зовнішньополітичної експансії має свою політичну й психологічну інерцію. Якби Гітлер обмежився анексією Австрії та Судетської області, Другої світової війни не було б. І, цілком імовірно, "фюрер та рейхсканцлер" залишився б в історії великим німецьким політиком (так думають багато політологів тепер, хоча ці думки раніше вважалися б "єретичними"). Але дуже важко, зокрема і з цілком прагматичних внутрішньополітичних міркувань, відмовитися від "іще всього лиш кількох кроків", коли ти привів свою державу до "зеніту слави й могутності"…
Адольф Гітлер був людиною непересічною. Він блискуче спростував своїм життям і діяльністю відому максиму, що "геній і лиходійство суть речі несумісні". Виявилося - абсолютно сумісні. І навіть цілком. Владімір Путін – людина теж непересічна, але до "печаті геніальності" йому все ж таки далеко. Проте, по-перше, не будучи таким талановитим, як його німецький візаві, він і не настільки безрозсудний. А по-друге (і це, мабуть, головне), де ті сучасні - говоримо це без жодної апологетики - Йосип Сталін, Вінстон Черчилль, Франклін Рузвельт, які б могли протистояти йому на рівних?..