75 років тому, 19 вересня 1941 року, німці ввійшли до Києва…
"Я побачив, як вони утікають, і зрозумів, що це кінець. Червоноармійці - у своїх захисних, вигорілих одностроях, одні зі скатками, а деякі вже і без рушниць - урозсип побігли через двори, городами, перестрибували паркани. Говорили потім, що вони забігали до будинків, благали дати цивільне вбрання, і баби давали якомога скоріше які-небудь лахи, вони перевдягалися, сподіваючися сховатись. І баби топили у вигрібних ямах уже непотрібну зброю й гімнастерки зі знаками розрізнення".
Про це йдеться у книзі-документі "Бабин Яр" Анатолія Кузнецова. Документальними є письмові спогади й інших киян, що пережили нацистську окупацію. Складаючи пазли пам'яті очевидців, отримуємо максимально повну картину подій, що сталися три чверті століття тому. Дописи свідків трагічного часу доповнюють один одне, хоча ці люди не були знайомі між собою, жили в різних частинах міста, були різного віку і поглядів.
Спогади Анатолія Кузнецова, якого війна застала 12-річним, пов'язані переважно з околицею Києва Куренівкою, де він мешкав, а також із сусідніми Сирцем і Лук'янівкою. Центру міста автор також приділив чимало уваги.
Більше про центр столиці - в романі "Хрещатий Яр". Його автор Докія Гуменна на початку війни (тоді їй було 37) жила на вулиці Левашівській (нині Шовковична). Престижні Липки німці виселили, і письменниці довелося кілька разів змінити адресу.
У центрі мешкав і Дмитро Малаков, про що й розповів у спогадах "Оті два роки… У Києві при німцях". Першої окупаційної осені Дмитрові Васильовичу виповнилося всього чотири роки, тому його розповіді ґрунтуються переважно на згадках його старшого брата - художникові-графіку Георгію Малакову минав чотирнадцятий.
Службовець і викладач Федір Пігідо-Правобережний восени 1941-го відзначив 53-й рік народження. Спогади про той час ("Велика вітчизняна війна") він, як і Докія Гуменна, написав в еміграції.
Уявлення про війну
Очевидці залишили чимало згадок про роки окупації Києва. Тривожне очікування німців, знайомство з ними і життя міста у перші дні після його захоплення чужинцями гідні окремих досліджень. На спогадах про той непростий, але цікавий час і зупинимося.
До війни і дня приходу нацистів місто жило чутками. Від старого до малого знали, що невдовзі буде війна.
Федір Пігідо згадував: "Коли по закінченні навчального року в школах я намірився вивезти свою родину "на дачу" - в село Стайки, багато з моїх знайомих не радили цього робити, "бо війна ось-ось почнеться, й тоді Бог знає, як воно буде. Краще триматись гурту". Так воно й сталося: я вивіз родину на дачу 15 червня в неділю, а 22 червня почалася війна з тією лише різницею, що не "ми" почали її, як того сподівалися всі в партійних та безпартійних колах, а Німеччина, випередивши СССР на кілька тижнів".
Малакових про війну на світанку повідомив телефоном батьків друг. "Нараз сон перебито. Всі ще лежать у ліжках, і свідомість поки що не бере на віру страшної звістки. На той самий недільний день призначалося велике спортивне свято з парадом фізкультурників по Хрещатику й відкриття нового, споруджуваного всіма киянами Республіканського стадіону імені Хрущова".
Уже в перший день шпигуноманія, за словами Пігідо-Правобережного, "набрала характеру психічної хвороби" - городяни, передусім комсомолія і піонерія, хапали не винних, але підозрілих, на їхню думку, перехожих: "Опівдні я вернувся до міста. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть - німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. - Що? - Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора-два тижні. Темп її почав спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: "Спасайся!".
За словами Докії Гуменної, ризиковано було виходити на вулицю у фетровому капелюсі, бо цей головний убір занадто пильні громадяни вважали ознакою шпигуна. Тому доводилося бачити, як ведуть під руки переляканого "фетрового капелюха".
Громадянам наказали здати радіоприймачі. Федір Пігідо стверджував: "Кремлівська кліка не довіряла, видно, "найщасливішому", "відданому своїм вождям" народові "квітучої України". Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр-два до найближчого радіорупора".
Звідки ж люди черпали інформацію? Ось що пише Дмитро Малаков: "Минали дні, з фронту йшли дедалі тривожніші вісті. Газети в кіосках вихоплювали миттю, але в них писали всуціль геройське, а фотографії вміщувалися явно постановочні. Тож доводилося читати пресу між рядками".
В очікуванні ворога
"30 червня на Хрещатик, на площу перед будинком обкому партії (будинок колишньої думи) привезли збитий на підступах до Києва німецький бомбардувальник "юнкерс" - Ю-88…, - пише Дмитро Малаков. - На балкон вийшов перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов і звернувся до киян з "полум'яним більшовицьким словом"… Пропаганда намагалася наочно переконати населення в могутності Червоної армії. Та німці просувалися надто швидко".
Ще до приходу німців Толя Кузнецов із другом Боліком Камінським побував у центрі міста: "Купили морозиво, вешталися Хрещатиком, і нам було добре, і нічогісінько ми не знали, що вже прийняте рішення здавати Київ без бою, що бачимо Хрещатик востаннє, і дивилися кінокомедію, сидячи над мінами".
Киян вивозили за місто рити окопи. Докія Гуменна зазначала, що люди працювали без ентузіазму, не вірили в те, що вдасться стримати ворога. У місті теж рили землю. Дмитро Малаков: "У київських садах і скверах, на широких подвір'ях жителі копали земляні "щілини", перекривали їх колодами й стовпами - по радіо детально пояснювали, як це робити".
Семерики (прізвище рідних Анатолія Кузнецова по маминій лінії) мешкали у приватному секторі. Під час нальоту авіації Толя, його дідусь і бабця ховалися під металевим ліжком. Вони були переконані: якщо бомба проб'є дах і стелю хати, то твердий пружинний панцир з покладеними зверху перинами затримає її. Згодом усі вони бігли до "щілини" на городі.
Люди почали звикати до ворожих літаків, стверджувала Гуменна: "Дійшло до того, що "месершміти" літали над головами, а кияни стояли в чергах по хліб і сварилися між собою або задирали голови - подивитися. Але ховатися ніхто вже не думав".
Евакуація для обраних
Федір Пігідо про приреченість столиці: "Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що "Київ був, є і буде совєтський", що Києва не буде здано ворогові, - але ніхто тому не вірив".
І поки рядових киян гнали на окопи, партійці й працівники НКВС готувалися до евакуації. Попри паніку й чутки, вони володіли найвірогіднішою інформацією, мали гроші й транспорт.
"Їхні родини поїхали на схід раніш од всіх, - пише Дмитро Малаков. - До залізничного вокзалу безперервно підкочували легкові "емушки" (ГАЗ-М-1) і лімузини ЗІС-101 чинів побільше, в багажні вагони навантажували хатнє майно. Отож першими виїздили Хрещатик, Інститутська, Липки".
Про те саме у Пігідо-Правобережного: "Уже в перших днях липня значніші партійні працівники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними - менші, а там - і дрібнота з районних партійних комітетів потяглась за ними. Отже, все, що мало якусь можливість, втікало на схід. Але я мушу застерегти: "все" - це значить партійні працівники, військові, енкаведисти".
Попри брак транспорту, перелякане начальство вивозило навіть собак, музичні інструменти, вазони. Прикриваючись панікою і поспішністю, чимало керівників нагріли руки на трударях. Отримавши від держави шалені суми, директори підприємств позбавляли робітників зарплат і компенсацій, втікаючи разом із грошима на казенних машинах.
Перші враження від німців
"Раптом пролунав глухий тупіт, люк піднявся, і сусідка Олена Павлівна, збуджена, на себе не схожа, закричала з радісним подивом, із торжеством: "Чого ви сидите? Німці прийшли! Радянська влада скінчилася!"
Так розпочалася окупація для підлітка Кузнецова. Толя не такими уявляв німців, побачивши юного білявого солдата, що стеріг гармату поблизу куренівського скверу: "Він тримав гвинтівку у висячому положенні, помітив, що я дивлюся на нього, і загордився. Дуже мило так загордився, зафасонив… Я очікував чого завгодно: що німці - страшні гіганти чи що вони геть усі на танках, у протигазових масках і рогатих шоломах, і мене вразило, що цей хлопець такий звичайний, ну, нічого особливого, зовсім як наш Болік".
Враження від німця в іще одного підлітка, Георгія Малакова: "Знизу, від театру імені Франка, мчав по Ольгинській мотоцикл. За кермом сидів німець - загарбник, "фашист". Він швидко наблизився. Тьмяно виблискував сірий плащ, на голові добре сидів сталевий шолом. Мигнули дорожні окуляри в гумі. Гога встиг помітити, як держаки мотоциклетного керма переходили в розлогі гумові розтруби для рук аж по лікоть, як на грудях погойдувався на ланцюгах широкий серповидний знак з орлом і готичними літерами".
Масове знайомство киян із завойовниками відбулося на центральній вулиці. Опис Анатолія Кузнецова: "19 вересня 1941 року німецькі війська входили на Хрещатик з двох боків. Одна колона йшла з Подолу - це були ті, котрих зустрічали ще на Куренівці, браві, веселі, на автомобілях. Друга входила з протилежного боку - через Бессарабку, ці були на мотоциклах, просто з поля бою, закіптюжені, вони йшли хмарою, заполоняючи тротуари, наповнивши весь Хрещатик тріскотінням і бензиновим димом… З під'їздів дивилися мешканці, звідусюди збігалися роззявляки, деякі охоче допомагали відсувати протитанкові їжаки й відчищали від стін радянські плакати".
Докію Гуменну вразило, що майже у всіх вояків були фотоапарати, якими вони знімали людей і будівлі. На колесах військової техніки німці завезли у Київ невідомий радянським людям світ. Не все збігалося з тим, про що торочила більшовицька пропаганда.
"У реальному житті все виявилося набагато складнішим, ніж подавалося довоєнною пресою, - пояснював Дмитро Малаков. - Виявилося, що жоден солдат, цей "обдурений фашизмом німецький робітник-арбайтер або селянин-батрак" не тільки не показує потай від офіцерів-фашистів стиснутий у тельманівському вітанні пролетарів Німеччини "рот-фронт" мускулястий кулак, а навіть і не збирається співчутливо дивитися на "радянських людей". Натомість скільки бундючної зверхності в погляді на нас - тубільців".
Як виявиться згодом, кияни для німців були ніби пусте місце. Анатолій Кузнецов: "Вони при нас, ніби наодинці, байдуже знімали штани, длубалися у носі, сякалися двома пальцями чи й прилюдно ходили до вітру".
А поки що, першого дня, окремі вояки, за словами Докії Гуменної, охоче цікавилися життям у місцевих: "Мова для порозуміння - польська. Знайшлася одна, що знає польську, й один вояк перекладає німецькою. Звісно, лають Сталіна. Прибиральниця одержувала 90 карбованців, а черевики коштували двісті…" "Хлопчак доп'яв десь у крамниці портрети Сталіна, Леніна й Стаханова, показує солдатові. Вояк Стахановим зацікавився, а Сталінові провів нігтем по шиї. Повісити!"
Окупанти одразу взялися за діло. Про це у Дмитра Малакова: "Тої першої ночі німці зайняли порожні готелі, установи, квартири евакуйованих мешканців. Ключі відбирали в кербудів і двірників. На Хрещатику лишилося чимало порожнього житлового фонду, і німці про це, мабуть, наперед довідалися. Так само наперед вони виготовили дерев'яні дороговкази з чіткими німецькими написами, і з першого ж дня окупації встановили на кожному перехресті".
Грабіж
Чутки розносили, що німці мають усього багато і всім роздаватимуть. Докія Гуменна чула про шоколад і ковбаси, бачила, як кияни безцеремонно простягали руки за чужоземними цигарками. А Анатолій Кузнецов згадував: "Навколо почали говорити, що десь тут німці кричали: "Масло, булки!" - і скинули просто на трамвайну колію ящик із маслом і кошики з булками - бери, мовляв, хто хоче. Я заметушився, намагаючись зрозуміти, де це, і побіг до мосту над Вишгородською вулицею". Ні булок, ні масла ніде не було.
Грабіж розпочався ще до приходу німців. Толя притягнув з базару лампу, щітки, гирі - дорожчі речі люди поцупили раніше. Мама-вчителька і богомільна бабуся не схвалили його вчинку. "А от дід мене зрозумів і похвалив: "А от нехай! Молодець! Більшовики самі в народу все пограбували й утридорога ж і продавали. Це наше", - напише згодом Кузнецов.
Колоритні описи в Дмитра Малакова: "З боку Хрещатика почали з'являтися дивно вдягнені й дивно навантажені люди. Ось немолода жінка, задерши спідницю так, що на всю вулицю сяє яскраво-лілове трико, несе у пелені… крупи. З величезними клумаками поспішає чолов'яга. В нього на голові - кілька велюрових капелюхів один на одному. А онде якась дама пристойної зовнішності кантує по асфальту скреготливий бідон. Із чим? З олією, медом, патокою чи з молоком?"
Грабували і в день вступу нацистських військ до Києва. Анатолій Кузнецов: "На Подолі вулиці комашилися стурбованими, заклопотаними людьми - геть усі тягли речі, шастали з мішками. Старий зі старою, надриваючися, тягли дзеркальну шафу. Їхав ломовик зі спитим лицем, віз сліпучо-білий концертний рояль. І тут усі магазини, перукарні, ощадкаси розгромлені, засипані склом. Німці ходили компаніями й поодинці, теж носили різний непотріб. Вони нікого не чіпали, і на них не звертали уваги".
По-іншому повелися окупанти, коли розкрадачі дісталися вже й центральної вулиці: "Після того, як перші обережні грабіжники потягли з-під носа в німців повні лантухи, на Хрещатик побігли люди з усього міста. До ранку всі вітрини були вже вибиті. Хрещатиком метушилися люди, які тягли рулони килимів і гори сервізів, в'язки учнівських портфелів і завіси з театрів. Серед них орудували німці. Грізними криками й потиличниками розганяли вони грабіжників і лізли грабувати самі".
Комендатура погрожувала за грабіж розстрілювати. Вимагала здати награбоване, а крім того, - надлишки продовольства, зброю, боєприпаси, військове спорядження, радіоприймачі, що їх розібрали кияни з залишених радянською владою приміщень. За невиконання - розстріл.
Пропала вода
З появою німців у Києві не стало води. Побутові труднощі пов'язують з радянськими диверсантами. Жити стає складніше. Дмитро Малаков: "Настав ранок 20 вересня. Кран на кухні зашипів і замовк. Таке й раніше траплялося, тож Гога підхопив відро і в супроводі сусіда Толика подався вниз Інститутською, зазираючи в усі двори, де були водорозбірні крани. Хлопці ще не здогадувалися, що це не просто звичайна аварія. Води не було ніде. А назустріч уже йшли люди, які несли воду аж із самісінького Дніпра".
Докія Гуменна: "Люди ходять у яру, розшукують підземні водойми, джерела, дістають воду допотопним способом. Німцям теж треба цієї самої води, вони разом із киянами в черзі буденно тягнуть її відрами і носять нагору, навіть не помічаючи, чи ними цікавляться, аж ніяк не схильні ні залякати, ні пожартувати. Солдати на війні".
Попри труднощі, німці запевняли киян, що для них війна вже скінчилася. Але на п'ятий день окупації сталося те, про що ніхто не міг і помислити.
Пожежа на Хрещатику
27 вересня Федір Пігідо з двома земляками йшов із села до столиці. Ще за кілька десятків кілометрів до Києва, поблизу села Трипілля, хлопці побачили над містом величезні хмари диму. Вже третій день горів центр столиці.
"Це сталося 24 вересня, вдень, о четвертій, - ідеться у "Бабиному Яру", - Будинок німецької комендатури з "Дитячим світом" на першому поверсі злетів у повітря. Вибух був такої сили, що повилітали шибки не лише на Хрещатику, а й на паралельних до нього вулицях Пушкінській та Мерінга. Шибки полетіли з усіх поверхів на голови німців і перехожих, поранивши багатьох".
Пожежі на Хрещатику не оминає жоден автор. Вона вражає і масштабом, і тривалістю, і рівнем дикунства.
Анатолій Кузнецов: "На верхніх поверхах і горищах будівель було заготовлено силу силенну ящиків із боєприпасами і пляшками з протитанковою запальною сумішшю, бо радянське керівництво збиралося битися в Києві за кожну вулицю й кожен будинок, задля чого все місто було перекопане ровами й забудоване барикадами. Тепер, коли до них підбирався вогонь, ці ящики гахкали з важким характерним вибухом-зітханням, обливаючи будинки потоками вогню. Це й доконало Хрещатик".
Про пляшки згадує і Дмитро Малаков: "Немало споряджених пляшок накопичилося і на горищах фасадних будинків Хрещатика: вважалося, що звідти їх буде зручно жбурляти київським комсомольцям у німецькі танки, якщо ті прорвуться до центру міста… Чомусь ніхто не жбурнув таку пляшку з хрещатицького горища…"
Попри паніку, німці оперативно взялися за діло. Анатолій Кузнецов: "Треба віддати їм належне: вони виділили команди, що побігли по будинках усього центру Києва, переконуючи мешканців виходити на вулицю, евакуюючи дітей і хворих. Надто вмовляти не знадобилося".
"Німці терміново звідкілясь доставили літаком довгі шланги, протягли їх до самого Дніпра через Піонерський парк (нині Хрещатий. - В.Ц.) і стали качати воду потужними насосами. Але до Хрещатика вода не дійшла: серед заростів парку хтось шланги перерізав".
Грандіозна пожежа очима Докії Гуменної: "Возять уже воду цистернами з ярів, з підземних резервуарів, що знайшли біля опери та пожежної команди. Ну, що ж, одне згасять, друге займається… День безрадности. Не згасає, а йде далі. Літаки кружляють над пожежею, прибула, чужоземна, нібито з Варшави, пожежна команда, - а місто горить. Вже всі вулиці по обидва боки Хрещатицької долини у вогні, вогонь повзе вгору, займаються нові будинки, висаджують ще і ще…"
"Увесь Київ, уся Україна, весь народ чудово знали, що Хрещатик зруйнований радянцями, а їм торочили, що це зробили кляті німці, - напише Анатолій Кузнецов. - Тобто вони увійшли до прекрасного міста, зайняли його неповторний центр, п'ять днів трудилися, закладаючи міни під собою, аби їх під собою і підірвати".
…Це був лише початок більш ніж дворічної нацистської окупації Києва. Кожен її день з новими порядками приносив розчарування і надії, жахи й приниження і… сподівання на краще. Люди так і не дочекалися обіцяного українського уряду. Невдовзі станеться трагедія Бабиного Яру, кияни переживатимуть голод і безробіття, холод і виселення, облави й відправки на примусові роботи до Німеччини, ув'язнення й розстріли. Німці виявилися не такими, якими їх зображувала радянська пропаганда, але й уявлення про них як визволителів теж не справдилося.