Хотинська битва 1621 р. стала переломним моментом в османській історії. Вона виявилася початком кінця правління юного й амбітного султана Османа ІІ, турецького правителя, вперше страченого на догоду яничарам, і привела до появи так званої "другої імперії". І тут вкотре не обійшлося без втручання жінки.
Спадкування трону по-новому
26 лютого 1618 р. Осман став султаном. Йому виповнилося лише 14 років. Правда, зійти на престол він мав ще за три місяці до цього, адже був старшим сином покійного Ахмеда І. Але тоді - вперше в історії Османської імперії - трон посів не прямий спадкоємець покійного правителя, а його дядько Мустафа. Чому так сталося?
Подейкують, що не останню роль у цьому зіграла Кьосем - фаворитка Ахмеда І. Адже вона, як колись Роксолана, не була матір'ю султанового первістка, народивши Ахмедові І другого шехзаде (сина) Мехмеда, який усього на чотири місяці був молодшим за свого старшого брата Османа від наложниці Махфіруз. Згодом Кьосем стала матір'ю ще шістьох дітей: доньок Айше, Фатьми та Атіке, а потім синів Мурада, Касима та Ібрагіма. Вона, як і Роксолана, мала всі підстави хвилюватися за майбутнє своїх синів: їх, за законом султана Мехмеда ІІ Завойовника, міг стратити під час сходження на трон старший брат Осман. Вважається, що саме Кьосем ініціювала збереження життя їхньому дядькові Мустафі, в надії на те, що після смерті її чоловіка Ахмеда І він стане їй у пригоді.
Так, зрештою, й трапилося. Спершу європейські посли з палацу Топкапи почали отримувати донесення, що, помираючи, 28-річний Ахмед І вирішив змінити порядок спадкування престолу: тепер він мав переходити не від батька до сина, а до старшого та мудрішого в правлячій династії чоловіка. На той час таким був його молодший брат Мустафа, якого Ахмед І не стратив, сходячи 1604 р. на престол, як того вимагав закон. Різниця у віці між ним та шехзаде Османом, за свідченнями турецького історика Гюнхана Бьорекчі, становила всього два-три роки. Втім, саме Мустафу посадили на трон, мотивуючи це тим, що 13-річний син-престолонаступник покійного правителя ще не досяг повноліття.
Цьому посприяла Кьосем, яка домовилася з матір'ю Мустафи Халіме, що її син, зійшовши на трон, не стратить своїх племінників. Вона не пошкодувала багатства, накопиченого за роки правління чоловіка, що ніжно її кохав, на подарунки чиновникам та духовенству, спонукаючи їх проголосити наступним правителем імперії саме Мустафу І. Та, оскільки в часи правління Ахмеда І його молодший брат сидів у замкнених покоях палацу, доступ до яких упродовж десятиліття був лише в німих слуг, у нього почалися проблеми із психікою. Мустафа І став першим султаном на прізвисько "Божевільний". Через нездатність самостійно керувати державою він не протримався на троні більше трьох місяців. Під час військового перевороту його скинули яничари, і він знову опинився у замкнених покоях палацу. Султанський трон тоді посів старший син Ахмеда І Осман.
Хотин як камінь спотикання для османів
Розуміючи необхідність завоювати довіру війська, юний Осман ІІ одразу ж вирішив повести його на Європу. Першою на його шляху була неприступна фортеця Хотин. Правда, перш ніж вирушити в похід, він, не маючи дозволу шейхульіслама (муфтія), стратив свого зведеного брата-однолітка Мехмеда. Адже Осман І, знаючи добрі організаторські здібності мачухи, чиє ім'я "Кьосем" у перекладі з османської означає "лідер, ватажок", розумів, що за його тривалої відсутності вона може наважитися посадити на трон свого старшого сина Мехмеда. Тому й видав наказ на його вбивство через удушення шовковою мотузкою.
Про далекосяжні плани Османа ІІ дістатися Відня - заповітної мети султанів - свідчить, на думку американського дослідника турецького походження Бакі Тезджана, налагодження ним у 1618 р. стосунків із чеськими повстанцями. Таким чином він намагався, рухаючись на Відень, отримати їхню та трансильванців Бетлена Габора підтримку. Однак поразка чехів у битві під Білою Горою завадила здійсненню цього плану. Тому османам разом із кримськими татарами довелося вдовольнитися лише боротьбою за Хотин. Але й там на них чекав серйозний опір поляків і українських козаків гетьмана Петра Сагайдачного.
Про численні поразки яничар, у війську яких навіть були загони з Алеппо та Діярбакиру, що до Хотина подолали 2 тис. км пішки, розповідає османський літописець Мустафа Наїма, який у своїх хроніках прославляв звитяги султанів. У першому ж бою 3 вересня 1621 р. османське військо зазнало чималих втрат від обстрілу рушницями з польського табору. 14 вересня, коли султан видав фірман про якнайщедрішу винагороду за завоювання табору противника, безстрашний бейлербей Буди Каракаш Мехмед-паша пішов в атаку. "Він з боєм увірвався до табору і добряче притиснув уперед. Його люди встановили на захопленому полі корогву, і коли вже завиднілася перемога, з двох боків стрелили з рушниць йому в груди, і він загинув смертю мученика. Його підлеглі взяли тіло та заледве вибралися, решту військ повернули назад…" - так переповідає події того дня Наїма (переклад О.Кульчинського та О.Галенка).
Найбільшою втратою яничарів була загибель відважного воїна та полководця Каракаша Мехмеда-паші, що, за свідченнями історика Хасана-Бейзаде, спричинилася до занепаду бойового духу османів, які втратили від 50 до 80 тис. своїх товаришів за більш ніж місяць. Тому Осман ІІ пішов на пропозицію виснаженого потужними атаками яничарів та спустошливими набігами кримських татар противника підписати мирову угоду на умовах повернення поляками Хотина Молдавському князівству та заборони козацьких нападів на османські території.
Страта султана
…Осман ІІ із невдоволеним військом повертався до Стамбула. Дорогою він зупинився в Едірне, куди викликав свою улюблену наложницю Мелєкіє (Мейлішах). Вона, за твердженнями українського сходознавця Агатангела Кримського, була українкою і народила султанові первістка Омера. Осман ІІ влаштував пишне святкування з реконструкцією битви під Хотином, під час якого чи то від неточного пострілу яничара, чи то переляку від вибухів гармат (за різними версіями) Омер загинув.
Це була трагедія для султана. Він вирішив кардинально змінити стиль свого життя, відмовившись від співмешкання з наложницями гарему. У результаті, Осман ІІ одружився з донькою шейхульіслама Укайлє (Акілє). Це не сподобалося його оточенню та яничарам…
Запальний Осман ІІ не зважав на заперечення. Проігнорував він їх і тоді, коли вирішив здійснити хадж до Мекки, на що не наважувалися раніше султани. Дорогою він планував зібрати військо в Анатолії та Сирії і, повернувшись до Стамбула, приборкати бунтівних яничарів.
19 травня 1622 р. вони повстали. Замість Османа ІІ вдруге на трон вирішили посадити його дядька Мустафу І. Османа спіймали і в базарному возі провезли містом до фортеці Єдікуле. А згодом чоловік сестри Мустафи І Давуд-паша власноруч скарав поваленого султана на горло.
Так описує причину смерті у своїх хроніках яничар під псевдонімом Хюсейн Тугі, який брав участь у повстанні. Дослідник Бакі Тезджан, проаналізувавши три його рукописи, створені впродовж 1622-1623 рр., дійшов висновку, що їх автор намагався виправдати такий жахливий вчинок яничарів спасінням Мустафи І та перекладанням вини за вбивство Османа ІІ на великого візира Давуда-пашу. Адже повстанці буцімто вимагали винести питання обрання кари для султана на розсуд суду та духовенства. Хюсейн Тугі наголошував на тому, що Османа ІІ стратили не з Божої волі, а внаслідок помсти Давуда-паші за тяжку долю свого свояка Мустафи І.
Мабуть, до цього доклалася і матір страченого шехзаде Мехмеда, Кьосем, яка, хоч і перебувала у Старому палаці, куди традиційно відправляли жінок покійних правителів, проте не поривала зв'язку із двором. Не дивно, що згодом, після другого повалення Мустафи І, двоє її синів, спершу Мурад, а потім Ібрагім, стали султанами. Події, які відбувалися до цього, історики назвали "кризою правління".
"Друга імперія"
Загибель Османа ІІ стала першим випадком страти правлячого султана. По тому під час військових переворотів до 1703 р. змістили з трону ще чотирьох правителів. Серед них був і син українки з Поділля Надії, тобто Хатідже Турхан, Мехмед ІV, що, як і його дядько Осман ІІ, ходив у похід на Хотин, проте успішно. Саме в часи його правління Поділля було окуповане османами, які перебували там до 1699 р. Але поразка Мехмеда ІV у битві за Відень 1683 р. переважила решту перемог і стала приводом до повалення його після 39-річного правління з трону.
Матір Мехмеда ІV, Хатідже Турхан, яка, на відміну від Роксолани, оточувала себе українцями та бувала під час подільських походів османів на рідній землі, за свідченнями турецького історика Ерхана Афйонджу, безуспішно намагалася відмовити свого сина-султана від облоги Відня. Вона розуміла, що поляки, в яких османи, заручившись підтримкою козаків Петра Дорошенка, що боролися проти гніту шляхтичів, відібрали Поділля, об'єднаються під крилом Папи Інокентія ХІ з європейськими народами у боротьбі за Відень, створивши потужну військову коаліцію. Так воно, зрештою, й вийшло: саме під проводом короля Речі Посполитої Яна III Собеського союзні війська розбили османів під мурами Відня.
Заведено вважати, що якраз із цього моменту розпочався занепад Османської імперії. Однак Бакі Тезджан наступний період в історії османів називає "золотою добою" другої імперії з більш гнучкими принципами правління. Адже ХVIIІ ст. політично й економічно було стабільнішим, ніж століття минуле. Прислужилася цьому, на думку історика, зміна кадрової політики: тоді на чільні посади, замість вихідців із християнських земель, викрадених з батьківщини для поповнення яничарських загонів та залучення до служіння в адміністративному апараті держави, почали призначати османів. Так, Мехмед Саід-паша, який став великим візиром 1755 р., був сином османського купця з села Кайсері, а його наступники - нащадками чиновників.
За таких умов вплив військових на владу султана слабшав. Із розвитком торгівлі та виробництва зросла в Османській імперії і роль тих, хто контролював обіг грошей. Таким чином, необмежена влада султана, який, спираючись на підтримку яничарів, сприймав своїх підданих як рабів, зазнала певних змін і обмежень, що позначилися на демократизації суспільства. На цей період припадає яскрава доба тюльпанів, коли син Мехмеда ІV та Гюльнуш-султан, Ахмед ІІІ, завдяки розведенню і продажу європейцям за шалені гроші цибулин цих квітів, збагатив османів. Про його розкішні тюльпанні свята, влаштовані в саду палацу Топкапи, переповідають легенди…
"Друга імперія" османів протрималася до правління султана Махмуда ІІ (1808-1839). Вона передувала епосі радикальних реформ в Османській імперії, не лише військових, а й соціально-економічних, і відзначилася послабленням режиму правлячих султанів. Після Першої світової війни імперія остаточно канула в небуття…