Ім'я цього поета з плеяди українського "Розстріляного Відродження" в попередні десятиліття не оминули увагою літературознавці й дослідники політичного терору часів колишнього СРСР. Про талановитого художника слова Олексу Влизька написано чимало статей, нарисів, книжок. Проте в його долі залишилася таємниця, якої досі так і не розкрито. Це таємниця... його розстрілу.
Здавалося б, у чому загадка? Є відоме видання "...З порога смерті..." - книжка про репресованих літераторів, яка побачила світ у Києві ще 1991 р. Її упорядкував письменник Олекса Мусієнко (на жаль, уже покійний), а готував статті авторський колектив на основі розсекречених архівних джерел - справ ГПУ-НКВД. Це літературно-художнє видання, шите міцними нитками документів, апріорі має вселяти довіру, але... У статті про Олексу Влизька впадає в око неточність, яка насторожує: зазначено, що поета заарештували після вбивства Кірова разом із численною групою діячів української культури, серед яких, зокрема, Антін, Іван і Тарас Крушельницькі... Насправді Влизька взяли під варту 6 листопада
1934-го, а замах у Ленінграді на Сергія Кірова було вчинено, як відомо, 1 грудня. Та й у життєписах Крушельницьких у згаданому виданні читаємо, що Івана й Антона заарештували 1933 р. і 6 листопада 1934-го відповідно - тобто раніше, ніж дістав кулю в Смольному партійний функціонер Костриков (Кіров - партійний псевдонім).
Повернімося до дати розстрілу поета. У книжці "...З порога смерті..." читаємо: "Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СССР на закритому засіданні 14 грудня 1934 р. Влизьку був винесений смертний вирок, який того ж дня було виконано". Авторський колектив і шановний упорядник видання на початку 1990-х, вочевидь, не ознайомилися з архівною справою іншого українського письменника - Григорія Вакара (літературне ім'я Ґро Вакар). Якби той пожовклий томик вчасно потрапив до рук дослідників, у "скорбному синодику" (так скромно назвав свою працю О.Мусієнко) могло бути й прізвище Вакара - митця-авангардиста, автора роману "Поїзди підуть на Париж". І над справжньою датою розстрілу Олекси Влизька, можливо, уже не ламали б списи.
Страта після допиту?
...Тоді питалися: союзник я
чи ворог?
І знову вперто пхали в яму, в рів
Олекса Влизько
Юрій Лавріненко в антології "Розстріляне Відродження" обережно написав, що "розстріл стався, мабуть, 15 грудня". Цю ж дату вказує Вадим Золотарьов - автор науково-документального видання "Секретно-політичний відділ ДПУ УСРР: справи та люди" (2007). У книжці Михайла Слабошпицького про "Веньяміна літературної сім'ї" та в деяких інших публікаціях дата смерті поета - 14 грудня. У спогадах Лариси Крушельницької "Рубали ліс..." читаємо, що присуд набрав чинності 17 грудня 1934 р.: "...у цей день 17 в'язнів мали розстріляти. Однак зі слів дружини Г.Косинки я знаю, що їх розстріляли за день чи за два... до присуду, присуд був лише формальністю. Постріли пролунали в підвалах Жовтневого палацу".
Чи збереглися документи, які підтвердили б факт страти, вчиненої до офіційного "закритого засідання" виїзного московського ареопагу? Один з таких можливих доказів вдалося віднайти у справі Григорія Вакара №50362-ФП, що тривалий час припадала порохом у сховищах спецслужб, а нині доступна в Центральному державному архіві громадських об'єднань України. Автор цих рядків знайшов там аркуш машинопису - постанову від 8 грудня 1934 р., яку склав уповноважений секретно-політичного відділу (СПВ) Акімов. Цитуємо мовою оригіналу:
"Гор. Киев, 1934 года, декабря 8-го дня.
Я, уполномоченный СПО УГБ НКВД УССР - Акимов, рассмотрев показания от 20.ХI-34 г. и 7.XII-34 г. Влызька Алексея Федоровича, члена Киевской террористической группы украинской к-р организации "ОУН", расстрелянного по приговору Военной Коллегии Верховного Суда СССР - нашел:
что в своих показаниях Влызько А.Ф. уличает в принадлежности Вакара Григория Васильевича к украинской националистической фашистской организации"...
Як випливає з цієї постанови, поета допитали 7 грудня, а наступного дня уповноважений долучив до справи Вакара копію "зізнань" зламаного слідством і страченого Олекси Влизька. Отже, автора десятка популярних книжок - "За всіх скажу", "Живу, працюю", "П'яний корабель" та інших - могли вбити між 7 і 8 грудня, можливо вночі, - на межі двох діб.
Кара - негайно!
Абревіатуру ОУН, що фігурує у слідчих справах, чекісти розшифровували як Об'єднання українських націоналістів. Антон Біленький-Березинський (згодом викритий як лжесвідок і агент-провокатор ГПУ-НКВД) на "допиті" в уповноваженого Миколи Грушевського дав іще й розстановку сил у вигаданому "Об'єднанні...". Чому ж поета, який не мав жодного стосунку до ленінградського вбивства, так спішно стратили? І чи тільки Олексу могли розстріляти в першій декаді грудня, якщо екзекуції чинилися справді "за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР"? Відомо, що 5 грудня 1934-го в центральному органі ВКП(б) газеті "Правда" було опубліковано постанову ВЦВК СРСР (датовану днем смерті Кірова) про внесення змін до кримінально-процесуальних кодексів союзних республік. Передбачалося, зокрема, що справи про терористичні організації та акти терору проти представників влади мають розслідуватися швидко - не більш як 10 днів. Ці справи слухали без участі сторін, вирок (найвища міра покарання) виконували негайно... Вочевидь, Влизько потрапив під гарячу руку підручних партії у вакханалії тих перших "кіровських" страт, що стали провісниками арештів і наступного Великого терору 1937–1938 рр.
Уповноважений Акімов був підлеглим начальника 2-го відділення СПВ Семена Долинского (Глазберга), а затверджував документ, який склав Акімов 8 грудня, начальник відділу Борис Козельський (Бернард Голованівський). Обидва керівники-чекісти відомі як фальсифікатори слідчих справ, проте в цьому випадку, на думку автора, малоймовірно, щоб Акімов склав постанову заднім числом і долучив копію "свідчень" Влизька до іншої справи, задокументувавши для чогось факт розстрілу, вчиненого до офіційної дати засідання "суддів" у Києві. Акімов 8 грудня не міг знати, як далі розгорнуться події і що буде оприлюднено офіційну інформацію про "суд" над звинуваченою в тероризмі творчою інтелігенцією. Мабуть, так і ліг у чужу справу документ, з якого видно, коли саме вбито поета. Останнім днем його життя могла бути фатальна п'ятниця... А за тиждень так зване закрите виїзне засідання підлеглих "служителя юстиції" Василя Ульріха приховало факт, що на ділі не всі смертники тоді залишалися живими.
Паралелі історії
У 26 років світильник згас, залишивши по собі "вогонь в одежі слова"... Герой нашої оповіді, хоч і перебував у полоні ілюзій щодо тодішньої влади, мав також славу авантюриста, шукача пригод, франта й ловеласа. З подорожі Німеччиною він привіз ковбойського капелюха, жовту шкіряну куртку, френч і краги, за що авторові збірки Hoch, Deutschland! перепало від комсомольського "святоші" - критика Бориса Коваленка. Ті "марксівські заскоки" Олекса дошкульно висміяв у сатиричному вірші "Підхід до банана діялектично". А погляди поета на більшовицький владний олімп можна трактувати по-різному... Скажімо, у Влизьковій "Книзі балад" (1930) читаємо промовисті слова "магометанина", який повернувся з Мекки (підтекст поезії, звісна річ, зрозуміє той, хто вміє читати між рядками):
Але найбільше нещасна країна - це рідна країна моя. -
Хай здохне володар її. -
Ніколи не поклонюсь йому я.
Того ж року в Харкові, як відомо, відбулося судилище над українською інтелігенцією у сфабрикованій ГПУ справі так званої Спілки визволення України. А згодом, після страхітливого геноциду-Голодомору, вчиненого в Україні партією "будівничих соціалізму", О.Влизько не стримував розчарування владою: "Я комсомолець, але хай вони йдуть під три чорти з таким соціалізмом. Паскудство!" (зі спогадів "Будні совєтського журналіста" - їх залишив український письменник і редактор Анатолій Калиновський, який писав під псевдонімом Анатоль Галан).
"За що був Влизько розстріляний? - запитував і Віктор Петров, автор публікації, яка побачила світ 1959 р. в Нью-Йорку. - У О.Влизька не було антисовєтського минулого Косинки. Він не брав участи в збройній боротьбі проти совєтської влади в роки селянської війни, і критика не мала приводу називати його "трипільським бандитом". Знов-таки О.Влизько не займався перекладами з латинської мови і цим не виявляв буржуазну суть поета, який відгороджується від сучасности.
О.Влизько був глухонімий (з підліткового віку. - С.Ш.). Треба було мати колосальну внутрішню духовну силу, щоб повстати проти себе самого, щоб зламати себе, щоб слово, беззвучне для себе, примусити звучати для інших... Єдиним способом порозумітися було для нього письмо. Він "розмовляв" пишучи. Писав на шматку паперу запитання і читав написану відповідь. Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп"...
Згаданого в цій статті літератора Ґро Вакара, який приятелював з Олексою, стратили разом із великою групою в'язнів Соловецької тюрми 3 листопада 1937-го в Карелії. Тієї холодної осінньої ночі розстріляли главу сім'ї Крушельницьких - Антона і двох його синів Богдана й Остапа (ще двох синів, Тараса й Івана, як відомо, розстріляли раніше - у грудні 1934-го в Києві)...
За карельським озером Онего восени 1997 р. відкрито меморіал "Сандармох", а 9 жовтня 2004-го стараннями світового українства там постав величний пам'ятник - гранітний Козацький хрест "Убієнним синам України".
...Трапляється, що минають роки й десятиліття, перш ніж віднайдуться ключі до іржавих замків, які від часів гаркавого вождя висять на кривавих таємницях червоної імперії. Тієї самої імперії зла, яку в XXI ст. заманулося відродити черговому кремлівському фюрерові.
Нагадаймо войовничій нечисті, яка точить зуби на сусідні землі: найкращі люди України, яких силкувалася нищити чужа їй влада, і на Соловках залишалися національно свідомими аристократами духу. Вони кляли ворога за його лютість і неситість: "Але хоч би що робили, хоч би як лютували, Україна-то - не їхня буде". Ще у XIX ст. мав рацію французький маркіз Астольф де Кюстін, автор книжки про Росію 1839 р.: "Сколь ни необъятна эта империя, она не что иное, как тюрьма, ключ от которой хранится у императора". Від себе додамо: хоч би що брехав світові нинішній "ключник" московського Кремля, хоч би як підпирав багнетами порохняві стіни тюрми народів - їй не уникнути справедливого вироку історії (Carthago delenda est). Залишається в силі побажання українського поета, актуальне для "ключника" ще тієї, більшовицької, тюрми: "Хай здохне володар її. - Ніколи не поклонюсь йому я".
Олекса Влизько щиро вірив у силу правди й по-синівськи, до глибини душі любив неньку Вітчизну. Це засвідчив його проникливий вірш "Прелюд", яким і закінчимо оповідь про несоловецького в'язня з такою до болю соловецькою долею...
Коли я, знемігши, прибуду
На міст, що веде в небуття,
Про дещицю щастя забуду
В дарованій хвильці життя.
Забуду сполохані свята
У буднів на чорній межі,
Весінні дощі розілляті
На зранених площах душі.
Забуду хурделиці тризну
І все, що отут протекло.
Згадаю лиш матір Вітчизну,
Всю ласку її і тепло.