Зоряним часом в історії української адвокатури є період міжвоєнної Польщі. Не лише тому, що в царській Росії, а пізніше в СРСР не було вільного судочинства, а й тому, що переконливий захист підсудних перед присяжними у великій кількості політичних процесів над націоналістами дав українським адвокатам можливість стати помітними постатями суспільного життя Другої Речі Посполитої.
13 січня 1936 р. виповнилося 80 років відтоді, як завершився "Варшавський процес" - найбільший з політичних процесів проти Організації українських націоналістів (ОУН) на Західній Україні в період її окупації Польщею. Процес тривав майже два місяці. На лаві підсудних опинилися С.Бандера, М.Лебідь, Я.Карпинець, Д.Гнатківська, М.Климишин, Б.Підгайний, І.Малюца, Я.Чорній, Є.Качмарський, Р.Мигаль, К.Зарицька, Я.Рак. Польська влада звинуватила їх у належності до ОУН (яку вважала терористичною організацією), підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Захисниками звинувачених виступили відомі адвокати В.Горбовий, Я.Шлапак, О.Павенцький і Л.Ганкевич. П'ятеро підсудних отримали довічне ув'язнення (і серед них С.Бандера й М.Лебідь), інші - від семи до 18 років. Усі вони прийняли вирок з великою мужністю, а день вироку з ініціативи української громадськості було оголошено днем національної скорботи…
"Пани меценаси"
Міжвоєнний період у Другій Речі Посполитій вирізняється надзвичайною міжнаціональною напругою. Це й не дивно як на країну, в якій понад 31% населення становили національні меншини (українці - найактивніша і найчисельніша група, євреї, білоруси, німці, литовці). Політичне протистояння і великі судові процеси стали, можна сказати, буденним явищем. Режим санації, що його після травневого перевороту 1926 р. запровадили прибічники Юзефа Пілсудського, поступово згортав демократичні інститути і, зрештою, обмежив права парламенту і кардинально зміцнив виконавчу владу. Щодо національних меншин варшавська влада обстоювала концепцію державної асиміляції.
На підставі самих лише згадок у тодішніх газетах підраховано, що за 1929–1933 рр. відбулося 237 політичних процесів. І чи не ключову роль у них відігравали адвокати, або, як їх тоді називали, "меценаси".
Зауважимо, що українських адвокатів шанували й раніше. Показовий щодо цього спогад Романа Купчинського про вишкіл Українських січових стрільців (УСС) у селі Розвадів 1917 року. Ад'ютант майора Тарнавського Володимир Старосольский, який у цивільному житті був адвокатом, приймає звіти в стрільців.
"Перший стрілець:
Пане меценасе, прошу слухняно три дні відпустки.
Другий:
Пане меценасе…
- Третій, четвертий також: "Пане меценасе"…
При п'ятім Тарнавський не витримав. Прискочив і з криком до стрільця:
- Тут нема жадних меценасів, тут є військові ранги. Зрозумів?!
І, обертаючись до Старосольського:
- Пане меценасе, щоб мені того більше не було".
Політичні процеси стали постійним явищем у Галичині, а їхній резонанс був настільки значним, що тодішні щоденні газети велику частину своєї друкованої площі віддавали під стенограми виступів у судах. Аби перебувати в стані постійної готовності, українські адвокати заснували Колегію оборонців, яка розглядала кожну резонансну справу, обирала тактику захисту і визначала для кожного роль у процесі.
Революційне підпілля дбало про матеріальне забезпечення адвокатів, що, за свідченням провідного члена УВО–ОУН Володимира Мартинця, становило від 50 до 100 дол. за ведення однієї справи. Хоча дуже часто адвокати надавали свої послуги й безоплатно.
"Промови оборонців у політичних процесах ішли тільки українською мовою. І євреї, і поляки мусіли її розуміти - жили ж бо серед українського народу, - хоч, може, не завжди визнавалися на тонкощах мови, для них будь-що-будь нерідної, чужої. Та коли промовляли оборонці в голосних політичних процесах - судова заля вщерть була переповнена, а між публікою або на доставлених за лавою оборонців і з-боку коло трибуналу кріслах можна було побачити польську й єврейську еліту правничого світу", - стверджував історик УВО Зиновій Книш.
"Підготована оркестра"
Із часом з загалу українських захисників вирізнилася "п'ятірка", яка найчастіше представляла інтереси націоналістів перед присяжними. А саме: Мар'ян Глушкевич, Володимир Старосольський, Лев Ганкевич, Степан Шухевич і Семен Шевчук.
"Ми старалися, щоб розправи в політичних процесах були поважні, щоб під кожним оглядом імпонували нашим ворогам, що нам вповні вдавалося. Особливо нас чотирьох перших так зі собою "зігралися", що навіть не потребували не раз порозуміватися, а все йшло як в підготованій оркестрі. Це признавали нам судді, прокуратори і інтеліґентні присяглі. У кожнім випадку, ми не принесли нечести ані нашій адвокатурі, ані народові… Нарешті, коли погляну тепер поза себе, здається, маю слушність, як скажу, що нас - тих п'ятьох оборонців - творили таку сильну оборончу гвардію, якої в українській, а може і в чужій, адвокатурі ще не було", - писав один з п'яти адвокатів Степан Шухевич.
І хоча "меценаси" виглядали як "підготована оркестра", кожен у тій "оркестрі" мав свою особливість, на що не раз звертали увагу історики українського революційного руху. І, можливо, найбільше з-поміж них виділявся Семен Шевчук.
"Я з поляками не маю ні найменших скрупулів. А якими способами вони проти нас воюють? Їх тактика зглядом нас позволяє нам вживати проти них і найпідліших средств", - заявляв Шевчук іншим адвокатам. І не лише заявляв, а й активно залучав фальшивих свідків і підробляв документи. Попри те, що інші адвокати його в цьому не підтримували, Семен Шевчук на те не зважав і намагався витягнути своїх підсудних з в'язниці а деколи навіть із зашморгу за будь-яку ціну.
Першим, кого ще на початку 1920-х рр. почали вважати головним захисником, був Лев Ганкевич. Активний у політичному житті як соціал-демократ, Ганкевич недолюблював націоналістів. Та попри це його найчастіше залучали до процесів із геть безнадійними підсудними, бо способи захисту, до яких він вдавався, могли принести успіх у найскладніших ситуаціях.
"Він не любив "бабратися" в параграфах, викручуючи їх на всі боки. Він ішов фронтовим наступом. Він не так боронив свойого клієнта, як атакував ворожу державу, а підсудного виставляв як героя-борця за волю, що його треба не судити й карати, а подивляти й шанувати ось так, як поляки подивляють й шанують своїх подібних героїв. Кожна вогненна промова цього ентузіаста була політичною маніфестацією. Це була гра "ва-банк", що її можна було рівно добре виграти, як і програти в залежності від складу лави присяжних суддів і трибуналу", - так характеризував Ганкевича Мартинець.
Зрештою, 1936 року, під час Варшавського процесу, коли на лаві підсудних опинилися Степан Бандера і майже весь Крайовий провід ОУН, підсудні виступили проти Ганкевича, а згодом до бойкоту захисника приєдналися й інші націоналісти, які проходили в різних судових справах.
Чи не найбільшим "важковаговиком" серед оборонців вважався Мар'ян Глушкевич. Парадоксально, але він був москвофілом, який у роки Першої світової війни очолював російську окупаційну владу в Перемишлі. І якщо чимало політичних емігрантів у першій половині 1920-х рр. поверталися в Галичину з Праги, Відня або якогось іншого європейського міста, то Глушкевич прибув туди з Ростова-на-Дону.
Про рівень його адвокатської кваліфікації свідчить оцінка Шухевича: "Д-р Глушкевич мав знамениті арґументи, і своїм якимсь, наче демонічним, виступом старався змусити-знесилувати присяглих, щоб так думали, як він хотів: це йому майже завсіди вдавалося".
А це вже оцінка Володимира Мартинця: "Він надзвичайно сумлінно підготовлявся до розправи, в часі процесу був найнебезпечнішим супротивником прокурора, щось подібне до "тяжкої гармати", що в найменш очікуваний момент розносила "на шкамаття" всю побудову акту обвинувачення; був пострахом прокурорських свідків, а його класичні промови були подією самою по собі, що заповнювала вщерть судову залю українською й польською публікою, а згодом у довгих шпальтах були вони реферовані в пресі".
Якось, уже важко хворий, Мар'ян Глушкевич прийшов до Степана Шухевича і заявив:
- Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам'ятку. Наші хлопчиська (слово, яке він стало уживав для означення революціонерів) так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу?
Вражений доктор Шухевич, трохи подумавши, відповів:
- Знаєте, пане-товаришу: "Пан з панем, а капуста з хржанем"(з пол. - "Пан з паном, а капуста з хроном". - С.Л.). Коли б ви хотіли поїхати до Варшави і вбити президента Мосціцького, то я розумію. Особа відповідала б особі. Але ви, такий великий оборонець, має йти стріляти тільки воєводу, це направду брак пропорції, це було б для вас приниженням".
Утім, через раптову смерть доктора Глушкевича ми вже ніколи не дізнаємося, чи справді він намірявся вчинити атентат (замах) на когось із польських високопосадовців. Але фактом залишається те, що москвофіл Мар'ян Глушкевич наприкінці свого життя перейшов на україноцентричні позиції, і в результаті в останню путь його проводжали українці, а москвофільський табір проігнорував прощання з колись знаним своїм представником.
Шухевич і Старосольський
1936 року захисники націоналістів втрачають Ганкевича і Глушкевича: першому висловили недовіру підсудні, другий помер від недуги. Відтоді головні ролі в захисті на відповідних процесах перебрали на себе Степан Шухевич і Володимир Старосольський. Їх по праву можна назвати "мужами довіри в ОУН". Чого вартий епізод, коли до Степана Шухевича прийшов бойовий референт ОУН Богдан Підгайний і запитав думки "меценаса" стосовно того, щоб застрелити маршала Юзефа Пілсудського. І хоча адвокат відраджував від такого нерозважливого кроку, 15 червня 1936 р. українські націоналісти у Варшаві застрелили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.
Степан Шухевич, як близький родич Романа Шухевича - на той час члена Крайової екзекутиви ОУН, перебував у доволі приятельських стосунках з підпільниками. Як зазначав Мартинець: "Цей - бувший отаман УГА - відзначався тим, що найбільш опікувався в'язнями поза розправою: він якнайскоріше знайомився з призначеним йому підсудним, найчастіше його відвідував, цікавився тюремним побутом в'язня, постійно готовий до інтервенції перед польською владою. Він був оборонцем в'язня не тільки на розправі, але й опікуном його перед нею й по ній, коли в'язень залишався далі в тюрмі".
Професійно Шухевич вважався одним з найбільш скрупульозних захисників: він ретельно й швидко вивчав судові справи і дуже фахово, хоча, можливо, й не так ефектно, вибудовував захист.
Таким був і Старосольський, який повернувся з еміграції з Чехословаччини. Шухевич писав, що це "може, найкультурніший і найінтеліґентніший оборонець на цілу Польщу". А Мартинець додавав: "Др. Старосольський мав особистий "шарм", що ним просто полонив своє оточення. Своїм тактом, своєю милою поведінкою, своїм м'яким голосом і всією своєю зовнішністю він мусів здобути собі симпатію кожного. Мені здається, що ця людина не була здатною образити чи вразити когось, навіть говорити піднесеним тоном або крикнути. Людина високої культури й освіти, ерудит на полі права, він і свої судові промови тримав на високому рівні й у свойому стилі. Він не напастував прокурора, він не атакував польську державу, він не кидав громів, ані не витискав сліз… Він атакував закон. І мав успіх".
Імовірно, що саме Старосольський відповідав за судочинство в ОУН, у чому його підозрювала польська поліція. А одного разу, після того, як у пресі з'явилася інформація про те, що хтось з "меценасів" - Володимир Старосольський чи Степан Шухевич - є скарбником ОУН, між присяжними і згаданими адвокатами в суді відбувся курйозний діалог:
- Пане меценасе, читалисьмо вчора в "Кур'єрку", що пан завідує касою організації. Розправа триває тепер уже так довго, ми маємо поважні матеріальні страти, може б, пан меценас виплатив нам з тої каси щось на скромну дієту?
- Панове трохи спізнилися. Не можу виплатити. Прецінь панове, напевно, вичитали там, що з уваги на брак довір'я до мене, я передав касу д-рові Старосольському. Прошу про те удатися до нього.
- Добре, добре, - сказав Старосольський, - доктор Шухевич віддав мені касу, але грошей не передав. Що ж зможу вам виплатити?..
Жарт жартом, але ці адвокати, яким найбільше довіряло підпілля і які мали найбільше роботи, насправді перебували в найскрутнішому фінансовому становищі. "Безперечно, ми зі Старосольським - мимо нашої тяжкої праці - хлептали біду", - писав Шухевич у спогадах.
В історії українського судочинства були й інші достойні адвокати, проте ці двоє посідають особливе місце.