UA / RU
Підтримати ZN.ua

Нюрнберзький процес: Україна у планах Третього Рейху

70 років тому, 16 жовтня 1946 року, було поставлено крапку в роботі Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Попіл катів пішов за вітром, проте грізною пересторогою для людей залишаються колишні їхні наміри завоювати життєвий простір для Третього Рейху злодіяннями проти інших народів - аж до їх фізичного знищення та жорстокої експлуатації потенційних економічних, людських і культурних можливостей окупованих східних територій.

Автор: Віктор Гусєв

70 років тому, 16 жовтня 1946 року, було поставлено крапку в роботі Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі

Комісія з ув'язнення головних військових злочинців поширила заяву: "Вироки до смертної кари, винесені Міжнародним військовим трибуналом 1 жовтня 1946 р. вказаним нижче військовим злочинцям: Йоахіму фон Ріббентропу, Вільгельму Кейтелю, Ернсту Кальтенбруннеру, Альфреду Розенбергу, Гансу Франку, Вільгельму Фріку, Юліусу Штрейхеру, Фріцу Заукелю, Альфреду Йодлу, Артуру Зейсс-Інкварту, - виконано в нашій присутності". Герман Вільгельм Герінг вчинив самогубство о 22 год. 45 хв. 15 жовтня 1946 р. Після страти тіла повішених і труп Герінга сфотографували й спалили, а наступного дня попіл розвіяли з літака.

Попіл катів пішов за вітром, проте грізною пересторогою для людей залишаються колишні їхні наміри завоювати життєвий простір для Третього Рейху злодіяннями проти інших народів - аж до їх фізичного знищення та жорстокої експлуатації потенційних економічних, людських і культурних можливостей окупованих східних територій.

Особливе місце у цих планах нацистської верхівки Німеччини посідала Україна, яка стала одним з ключових об'єктів для забезпечення армії та населення Німеччини продовольством. А.Гітлер казав: "Ми у важкій праці вириваємо з моря кілька метрів землі, тоді як в Україні безмежно родюча земля, гумус якої подекуди сягає десяти метрів углиб, і ця земля чекає нас".

А.Розенберг був переконаний, що "Україна нам може дати те, чого не вистачає в Німеччині. Це завдання має бути виконане, незважаючи на втрати".

Як же на практиці нацистський режим виконував завдання з визискування українських земель на користь Німеччини? Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області були об'єднані в дистрикт "Галіція", який підпорядковувався Генерал-губернаторству (Польським землям). Правобережна Україна, більша частина Лівобережної та південні райони (до Криму) утворювали рейхскомісаріат Україна з цивільною адміністрацією. Східні райони аж до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовим управлінням. Чернівецьку й Ізмаїльську області Гітлер передав фашистській Румунії. Їй було дозволено створити провінцію Трансністрія, до складу якої увійшли Одеська область, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської області.

Підкарпатську Русь (Закарпаття) окупувала Угорщина. Донбас, Чернігівську, Сумську і Харківську області було включено до військової зони, яка перебувала під владою німецького командування. Ці дії з розчленування української території свідчили, що нацистське керівництво було переконане в тому, що "Україна не існує… це - географічне поняття".

Оголошення Олевського гебітскомісара про покарання місцевих жителів за неявку на медичний огляд для відбору робочої сили. 15.05.1943 р.

Найбільш екстремальних форм нацистський режим набув у рейхскомісаріаті Україна з центром у Рівному. Рейхскомісаром було призначено Е.Коха, відомого своєю жорстокістю й особливою ненавистю до слов'ян. Звертаючись до своїх підлеглих, він сказав: "Мене знають як жорстокого пса. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які можна захопити без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення".

Для інтенсифікації вивезення українського чорнозему було створено систему грабіжницьких заготівельних установ. Найбільшою було "Центральне торговельне товариство Сходу" з тридцятьма комерційними відділами та двомастами філіями на місцях. ЦТТС здійснювало облік, вилучення та переробку сільськогосподарської продукції на окупованій території.

У сільській місцевості на базі колгоспів, які не були ліквідовані, створювалися так звані громадські збори, загальні збори і державні маєтки, основним завданням яких був жорсткий контроль над колишніми колгоспниками, яких змушували працювати на сільськогосподарських роботах. За свою підневільну працю вони отримували платню на основі вироблених трудоднів (знайомих селянам іще з часів примусової колективізації на початку 1930-х рр.). Крім того, нацисти запровадили численні податки й побори. Селянин, незалежно від того, мав він корову чи ні, мусив здати 600-700 л молока (або сплатити податок). Було запроваджено подушне: 120 крб за чоловіка і 100 - за жінку.

Від початку окупації України до осені 1944 р. до Рейху було відправлено 9,2 млн т зерна, 622 тис. т м'яса, мільйони тонн іншої сільськогосподарської продукції, для перевезення якої було задіяно
1418 вагонів. 85% усього обсягу постачання нацистської Німеччини продуктами з території СРСР надходило з України.

Україна була також об'єктом для отримання сировини, якої потребувала німецька військова промисловість. 13 жовтня 1941 р. на черговій нараді нацистської верхівки Гітлер розписував принади України: "Де ще є такий регіон, у якому виплавлялося б залізо якості вищої, ніж українське? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, мангану (марганцю. - В.Г.), молібдену? Україна має такі запаси мангану, що навіть Америка постачає його звідти".

У Німеччині, внаслідок мобілізації до лав вермахту, бракувало робочих рук, особливо - на військових підприємствах.
7 листопада 1941 р. Г.Герінг поставив перед окупаційною адміністрацією східних територій завдання залучати до роботи в Рейху іноземних робітників.

Населення окупованих українських міст перебувало в жахливому стані. Загострювалося продовольче питання. Як писала в 1942 р. у своєму щоденнику одна з киянок, "розмова про їжу, без кінця про їжу, і все про неї". Німці не дозволяли городянам ходити в села, щоб виміняти там харчі за якісь свої речі. Вони зупиняли всіх, хто йшов у село і з села. "У першому випадку окупанти на багаттях спалювали всі речі, які несуть на обмін. У другому випадку забирають геть усе, всі продукти, - пише вона далі. - Заарештовують, б'ють людей, розбивають на тріски саморобні тачки. Два життя весь час б'ється в Києві навколо нас. Одне - німецьке, сите задоволене. Друге - наше, напівголодне".

Проте попри пропаганду, яку розгорнули окупанти, добровільно їхати до "сонячної Німеччини" облаштовувати там своє життя люди не рвалися. До того ж надходили повідомлення про жахливі умови проживання, харчування, каторжну працю остарбайтерів, після чого добровольців і зовсім не стало. Окупанти почали влаштовувати в містах масові облави. Поліція оточувала кінотеатри, базари, вокзали, інші місця скупчення людей - так виловлювали молодь і примусово відправляли її до Німеччини.

Згодом, оскільки сільське господарство Німеччини занепадало, окупаційна влада почала вивозити й сільську молодь, працездатних чоловіків, жінок. Сільські громади в Україні отримувати рознарядки на відправку людей на "заробітки" до Рейху. Примусовій мобілізації підлягали громадяни 1921-1925 рр. народження. Паралельно відбувалася хаотична вербовка й інших вікових груп. За невиконання рознарядок окупаційна влада жорстоко карала.

Зразок нацистської агітації для українських остарбайтерів

Всього за роки окупації з України до Рейху було вивезено 2400 тис. осіб (85% від загальної кількості - 2800 тис. осіб - з усіх окупованих районів СРСР). Не витримали жахливих умов проживання й праці або загинули під час бомбардувань союзниками німецьких міст не менше ніж 400 тис. остарбайтерів. Залишилося на Заході близько 150 тис. людей.

1 млн 850 тис. остарбайтерів повернулися на Батьківщину. Але як?! Тоталітарна радянська держава відправляла їх, як і військовополонених, на перевірку до фільтраційних таборів, що їх улаштовали контррозвідники-смершівці, або ж нерідко - відразу до ГУЛАГу...

Гітлерівці не приховували своїх намірів колонізувати захоплені східні території, зокрема Україну. Згідно з планом "Ост" до Західного Сибіру передбачалося переселити майже всіх поляків, 75% білорусів і 65% українців Галичини. Всього мало бути депортовано або винищено понад
30 млн місцевого населення. У квітні 1942 р. в доопрацьованому плані ця кількість зросла до 50 млн людей.

"Очищенням" захоплених німецькою армією східних територій від місцевих жителів мали займатися чотири оперативні групи (айнзатцгрупи), які поділялися на айнзатцкоманди і зондеркоманди. Їхнім завданням, за словами Гітлера, було "безжально знищувати ідеологічних і расових ворогів". 14 травня 1941 р. він заборонив притягати до відповідальності солдатів і офіцерів вермахту за злочини проти цивільного населення на території СРСР.

Планом "Ост" передбачалося, що всю знелюднену в такий спосіб українську територію буде поділено між німцями, передусім учасниками війни та членами їхніх сімей. Кожен представник "обраної" раси володітиме не менш як 50 га землі й десятьма рабами з місцевого населення. Господарства німецьких колоністів надійно охоронятимуться есесівськими підрозділами. Перші заходи щодо колонізації українських земель було здійснено 1942 року.

Завойовані східні території стали джерелом для загарбання й відправки до Німеччини мистецьких скарбів та культурних цінностей. Їх конфісковували "для блага Німецької імперії" і передавали в розпорядження Гіммлера як імперського уповноваженого зі "зміцнення німецької нації".

За дорученням Гітлера з цією метою було створено айнзатцштаб Розенберга.
1 березня 1941 р. фюрер видав декрет, який надавав право співробітникам цього штабу обшукувати бібліотеки, житлові будинки і культурні заклади. Вони мали вилучати цінності, твори мистецтва, зокрема й ті, що перебували у приватній власності. Підлеглі А.Розенберга працювали в контакті з офіцерами вермахту, есесівцями й гестапівцями, а також батальйоном особливого призначення відомства Й. фон Ріббентропа, який ішов слідом за передовими частинами вермахту. Їхнім завданням у захоплених великих містах було виконати всі "справедливі побажання й вимоги великої Німецької імперії".

Про те, як ретельно працював айнзатцштаб Розенберга на Сході, можна дізнатися з його доповіді своєму керівництву від 7 квітня 1943 р. У ній, зокрема, зазначено, що до Німеччини відправлено 93 залізничні вагони з 2775 ящиками творів мистецтва для Гітлера і Герінга. Описи ж награбованих картин - це 39 грубезних томів у шкіряній оправі.

Значні культурні цінності було вивезено й з України. "Багаті трофеї нам дісталися в бібліотеці Української академії наук, де зберігалися рідкісні рукописи перської, абіссінської, китайської писемності, руські й українські літописи, перші примірники книг, видрукуваних першодрукарем Іваном Федоровим, і цінні видання Шевченка, Міцкевича, Івана Франка", - доповідав один з керівників згаданого вище батальйону особливого призначення.

З музеїв України до Третього Рейху було вивезено тисячі безцінних полотен, серед яких картини П.Рубенса, Г.Рембрандта, І.Репіна, М.Ге, І.Айвазовського, В.Боровиковського, інших видатних художників. Значна кількість награбованих нацистами в Україні мистецьких скарбів до сьогодні залишається за її межами.

* * *

Проаналізувавши ці конкретні злочини Третього Рейху в період Другої світової війни в Україні, можна дійти певних узагальнень і порівнянь, а надто - якщо ще й зробити екскурс в історію відносин між сусідніми державами у питанні розв'язання територіальних претензій на користь сильної сторони. Зокрема, нагадаємо, що Російська імперія впродовж багатьох століть проводила агресивну політику розширення "життєвого простору" за рахунок так званих національних окраїн. Московське князівство, а потім царська імперія вважала своїми "історичними землями" нинішню Україну, Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Польщу, Фінляндію та ін., які не з власної волі опинилися в її складі, значно розширивши кордони "русского мира".

Царизм вважав незаперечним фактом приєднання України до своєї держави ("воссоединение") та використання її потенційних можливостей у здійсненні геополітичних планів, зокрема у Першій світовій війні. Не змінилося ставлення Росії до України й від часу повалення влади династії Романових у лютому 1917 р. і аж до розвалу Радянського Союзу.

Не зупиняючись на характеристиці відносин між Російською Федерацією часів президента Б.Єльцина і Україною після проголошення нею незалежності, можна стверджувати, що В.Путін, продовжуючи справу своїх далеких попередників-можновладців вважає своєю "історичною місією" повернути те, що колись належало імперії - як царській, так і комуністичній.

Агресивна політика останніх років, спрямована на розширення території РФ за рахунок Грузії та України, постійні воєнні провокації на західних кордонах Європи, участь Кремля в громадянській війні в Сирії тільки увиразнюють його кінцеву мету - розбудувати імперію в новій подобі і довести всьому світові, що Україна є "недодержавою".

В.Путін чудово розуміє, що тиск Заходу на нього в українському питанні на сьогодні об'єктивно зменшується, а в лідерів демократичного світу виникає багато запитань з приводу якості української влади, неефективних заходів боротьби з корупцією, яка наче іржа роз'їдає суспільство. Але є надія, що часи великих імперій уже минули…