Про роззброєння України, на той час третьої за потугою ядерного потенціалу країни в світі, сказано й написано багато. Та лише сьогодні ми починаємо детальніше дізнаватися, як цей процес розпочинався за океаном і як тривав - а тривав він дуже складно, в основному виважено (хоча нерідко досить емоційно) й обережно (хоч і з елементами натиску).
"Незалежність - це відокремлення, Джордже"
Київ іще не цілком оговтався від бурхливих емоцій ухвалення Акту проголошення державної незалежності, ще перебуває в шоку після шантажу "дружнім ядерним нападом" з уст офіційної делегації Верховної Ради СРСР (про це у вересні 1991 року заговорили віцепрезидент Російської Федерації О.Руцькой, депутати-демократи А.Собчак, Ю.Рижов та ін.). І хоч у нас попереду ще референдум про незалежність, та світ уже починає розглядати Україну як окрему державу. А Сполучені Штати відразу ж починають вести безпосередньо з Києвом розмову щодо ядерної зброї на території України, для чого лідера України - голову Верховної Ради Леоніда Кравчука - запрошують до Гарвардського університету. 30 вересня 1991 р. його зустрічають у Бостоні, де у приміщенні Українського інституту й відбувається зустріч Л.Кравчука з представниками Школи управління ім. Дж.Кеннеді - Ґремом Еллісоном, Ештоном Картером, Біллом Хоґаном, Філліпом Зеліковим (т. зв. Гарвардською групою). У розмові із цим поважним товариством Леонід Макарович виклав позицію України: вона планує позбутися цієї зброї протягом семи років. Наступного ж дня "Нью-Йорк таймс" уміщує інформацію про цю зустріч, а детальніший звіт про неї йде до Білого дому. Вивчивши його і зваживши всі "за" і "проти", адміністрація Дж.Буша усвідомлює, що наразі не готова проводити предметні переговори про ядерне роззброєння України. Однак працювати над цим питанням відразу ж розпочала.
А невдовзі НАТО скликає в Римі свій етапний саміт, який, досить тверезо оцінюючи ситуацію в СРСР, 8 листопада ухвалив спеціальне рішення щодо тамтешніх подій: імперія розпадається. Прагматичні представники країн Заходу цілком припускали, що з розпадом СРСР (який, швидше за все, 1 грудня й підтвердить український референдум) розпочнуться тектонічні геополітичні зсуви. "У зв'язку із фундаментальними змінами в СРСР США готові налагодити політичні й економічні відносини з Росією, Україною та іншими незалежними державами, які оголосили про демократичний розвиток своїх країн і запровадження ними ринкової економіки. Про таке ж від'єднання від СРСР невдовзі можуть заявити Вірменія та Грузія".
Стенограми телефонних переговорів між очільниками держав - таємна інформація (то лише розмову Трамп-Зеленський як виняток змушені були оприлюднити). Однак минає певний час, і доступ до них таки відкривається. 1 грудня на референдумі Україна підтвердила своє прагнення до незалежності, чим несамовито роздратувала М.Горбачова. Як свідчать нині документи Архіву з нацбезпеки США, він знав, що телефонуватиме Дж.Буш, тому й наказав своїм помічникам вигадати будь-яку причину, аби уникнути розмови з президентом США. Та коли після 4-ї пополудні пролунав дзвінок, він одразу ж узяв слухавку: "Джордже, незалежність означає від'єднання, - сердито відповів він Дж.Бушу після перших слів з-за океану. - А це значить - Югославія в квадраті; в десять разів гірше, ніж Югославія!" Горбачов був стурбований "неконтрольованими процесами", які чомусь тепер мають початися в Криму й у Донбасі.
Та 5 грудня події несподівано розгортаються ще драматичніше - у Біловезькій Пущі очільники Росії, України і Білорусі констатують факт розпаду Радянського Союзу та утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цьому українці неймовірно здивуються, бо вони щойно проголосували на референдумі за незалежність, а не за СНД.
А невдовзі Гарвардська група вилітає до Києва знову. Під час перемовин Україна підтвердила свою готовність ратифікувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і не заперечувала передати тактичну ядерну зброю Росії. Правда, тепер сім років здавалося задовго, тому планувалося завершити процес за чотири-п'ять років. І хоча президент Л.Кравчук уже був згоден передати зброю, та новий прем'єр-міністр Л.Кучма, вчорашній директор "Південмашу", - ні.
Коли говорить прагматизм
Народ покладав на незалежність свої найбільші сподівання, натомість розпочиналася інфляція, економіка була розбалансована, підприємства працювали за інерцією, а працівникам не було чим платити. Протягом 1992 р. таємні доповіді різних спецслужб США щодо подій у колишньому СРСР свідчать про "відсутність для військових удосталь продуктів, одягу, про їхню низьку платню, а відповідно й зниження мотивації продовжувати служити в армії. До того ж починається неконтрольований продаж зброї..."
У зв'язку із цим США виділяють кошти з фонду Нанна-Лугара (400 млн дол./рік) для знищення різної зброї, в т. ч. й ядерної в Росії, Україні, Казахстані, Білорусі. Туди й вирушають залагоджувати справи сенатори Сем Нанн, Річард Лугар, Джон Ворнер і Джеф Бінґемен у супроводі колишнього заступника шефа Пентагону, фахівця з військової конверсії д-ра Вільяма Перрі й фахівця з глобальної безпеки та ядерної зброї в СРСР д-ра Ештона Картера зі Стенфорду й Гарварду відповідно, а також президента корпорації "Карнеґі" д-ра Девіда Гембурґа. Адже політичні аналітики ще в листопаді 1991 р. переконували радника президента з нацбезпеки Брента Скоукрофта: "Захід не розуміє України, там не така страшна обстановка, як про це говорять. Може, цей острах викликаний тим, що Україна поки що й сама не зовсім чітко про себе розповідає".
Делегація зі США намагалася переконати керівників військових підприємств України, Білорусі й Казахстану переорієнтуватися головно на мирну продукцію, хоча всі знали, що це не так легко зробити. Натомість українські фахівці озвучили й свою досить раціональну думку. "Військові очільники країн СНД досягли помітного прогресу у переправленні тактичної ядерної зброї на безпечне зберігання до Росії, - зазначає у своєму звіті група трьох, - але 12 березня 1992 р. президент Л.Кравчук, підтверджуючи без'ядерний статус України, призупиняє вивезення ядерних боєголовок до Росії, натомість пропонує, щоб з іноземною допомогою демонтувати ядерні боєголовки в Україні на базі Чорнобильської АЕС". Чим, зрозуміло, вносить певну плутанину.
На початку травня 1992 р. відбувається перший офіційний візит президента України Л.Кравчука до США, під час якого держави серед багатьох документів підписують політичну декларацію і меморандум про порозуміння. У ці ж дні відкривають перше посольство України в США, а послом стає багаторічний службовець міжнародних організацій і вчений-економіст д-р Олег Білорус. Не виключено, що в ті дні Л.Кравчук висловив президентові США свою стурбованість щодо можливої загрози з боку Росії. Бо вже 5 травня Агентство з військової розвідки доповідає Білому дому: "Росії не під силу виступити найближчим часом реальною загрозою Україні. Військова розвідка не вважає, що в суперечці з Україною Росія вдасться до воєнного вирішення питання. Однак переведення всієї зброї до Росії та кількісне зростання її власних збройних сил викличе стурбованість України, а отже, й бажання створити адекватний захист. Ідея Кравчука ліквідувати ядерну зброю в Україні нереальна - у них немає для цього ні фахівців, ні технологій, ні обладнання… Проте недовіра України до Росії дуже глибока, і ймовірність, що це може спричинити в майбутньому суперечки (особливо щодо ядерної зброї), дуже висока".
Тим часом переговори в державних офісах Вашингтона, які регулярно веде на різних рівнях О.Білорус, починають увиразнювати матеріальну картину майбутнього роззброєння. Так, на одній із зустрічей із заступником держсекретаря Френком Візнером Олег Григорович запропонував, аби на ліквідацію кожної балістичної ракети виділялося по 1 млн дол. Адміністрація почула ці цифри і 2 грудня 1992 р. у вітальному листі Дж.Буша до Л.Кравчука з нагоди 1-ї річниці референдуму вперше офіційно прозвучала цифра 175 млн дол. військової допомоги США на ядерне роззброєння.
…20 січня 1993 р. Білий дім вітає свого нового господаря - Білла Клінтона. І хоча він виграв на виборах у Дж.Буша-старшого, та попри створення СНД пріоритетне значення і для нього й надалі має Росія, яка нібито починає демократизуватися. Президент Б.Єльцин у телефонних розмовах з новим очільником Білого дому малює рожеву картинку, якою потужною буде його країна із запровадженням там принципів демократії, ринкової економіки, з початком процесу приватизації, хоча реальні показники поки що свідчили про інше. В тому числі й щодо армії.
А вже 31 березня новообраному президентові кладуть на стіл меморандум очільника Пентагону Леса Еспіна. "Російська армія в жалюгідному стані, там починає розквітати корупція, - йдеться у перших його абзацах. - Інфляція з'їдає військові пенсії. (За офіційним курсом сукупна платня російського мотострілецького батальйону дорівнює платні одного американського полковника.) … Україна ж погрожує стати ядерною державою. Вздовж усіх кордонів Росії виникла загроза громадянських воєн".
Трагедії ще немає, але військові усвідомлюють, до чого така ситуація може призвести. Штати вирішили не відкладати у довгу шухляду справи на території СРСР та країн колишнього Варшавського договору. Радник президента з нацбезпеки Ентоні Лейк готує Б.Клінтону чималий пакет документів, де читаємо такі стратегічні рішення:
"Таємно
…Прийняти Польщу, Угорщину, Чеську Республіку і Словаччину до НАТО до 10 січня 1999 р. … Забезпечити перехід інших європейських країн, особливо країн Балтії (Латвії, Литви, Естонії) та України, до повного членства в НАТО".
Про архітекторів стратегій
Проголосивши в лютому 1993 р. ідею ядерного роззброєння України, США вперше зіткнулися з ситуацією, коли наша країна, віддаючи свій засіб захисту й стримування - ядерну зброю, мала при цьому залишатися як захищеною, так і незалежною. Тому Білий дім звернувся по можливі варіанти рішень до мозкового центру в Гарварді. Архітектором стратегії Вашингтону в ядерному роззброєнні України, Білорусі й Казахстану був один з найліпших у США фахівців з питань безпеки, фундатор і багаторічний очільник гарвардської Школи управління ім. Дж.Кеннеді Ґрем Еллісон, який у 1993–1994 рр. стане помічником з планування політики міністра оборони США. Ба більше, Ґ.Еллісон був членом групи радників 13 (!) міністрів оборони США - від Каспара Уйнбергера до Джеймса Меттіса - і директора ЦРУ.
На його думку, головне у відносинах з Україною, що роззброювалася, - зміцнювати зв'язки між військовими обох країн; виробити надійні методи стримування для тих, хто роздмухує суперечності між Москвою і Києвом; розробити статті й документи, які б свідчили, що незалежність України - в національних інтересах США; неодмінно зміцнювати Збройні сили України, які могли б виступити військовою противагою Росії.
Документи стратегії у Пентагоні доповнювали важливими деталями й зберігали під грифом "таємно". А в Держдепі протягом 1993–1994 рр. усі зустрічі українських дипломатів на різних рівнях зводилися до одного: спочатку ядерне роззброєння, а потім говоритимем про інші справи. Не забуваймо, що розміщені в Україні ядерні ракети все ще були спрямовані на США. "Якщо ж ви не погоджуєтеся на це, Америка припиняє будь-яке економічне та політичне сприяння вашій державі", - відверто заявляли в будівлі на Сі-стрит. А стан наш тоді наближався до катастрофічного: галопуюча інфляція, закриття підприємств, кримінал, реальне зубожіння народу і чорна невідомість попереду.
Довести ядерне роззброєння України до остаточного завершення перший після холодної війни президент США Б.Клінтон доручив своєму давньому приятелю ще з навчання в Оксфорді Строубу Телботту, якого призначив першим заступником держсекретаря і куратором Нових Незалежних Держав (так у Держдепі називали вчорашні радянські республіки). Саме він був довіреною особою президента. С.Телботт добре володів російською. Шанувальник поезії Федора Тютчева, він читав російських класиків в оригіналі, досить непогано знав психологію радянської людини і написав на той час уже кілька книжок про скорочення озброєнь і відносини США-СРСР. На той час він 22 роки пропрацював дипломатичним оглядачем журналу "Тайм". На посаду №2 в держдепі прийшов не лише знавець політики - він сам робив її. На той час в адміністрації Білого дому С.Телботт був одним з найліпших радянологів. З українського боку гідним візаві йому виступав досвідчений дипломат, заступник міністра закордонних справ Борис Тарасюк.
Вашингтон: хронологія українського питання
Процес перемовин з Білим домом, Держдепом (за участі міністра закордонних справ Анатолія Зленка, посла Олега Білоруса) і Пентагоном (за участі військового аташе України полковника Ігоря Смешка) протягом 1993 р. не припиняється.
У березні Б.Клінтон приймає А.Зленка, якому підтверджує бажання довгострокового співробітництва та дружніх відносин з Україною. Наприкінці липня 1993 р. на запрошення міністра оборони Л.Еспіна до Вашингтону прибуває перший міністр оборони України генерал Костянтин Морозов, під час візиту якого військові відомства укладають важливий міждержавний документ - Меморандум про порозуміння між Україною і США у військовій сфері. Україна погоджувалася позбутися 130 ракет СС-19, кожна з яких несла по 10 ядерних боєголовок, проте не поспішала позбуватися СС-24, чим була стурбована американська сторона. У ті дні для України відкрили доступ на військові бази Норфолк і Сан-Дієґо, які залишалися закритими для Росії. На урочистому бенкеті від імені Л.Еспіна зала була прикрашена особливо вишукано; коли подавали на десерт яблучний пиріг із морозивом, ансамбль скрипалів з військового оркестру, вишикувавшись на білих сходинках у білих одностроях, дарував гостям чарівні мелодії світової класики. А після вечері всі вийшли із зали на каву й віскі - гомоніли, обмінювалися думками. "Чому зажурилися?" - запитала одна українка члена нашої делегації, вираз обличчя якого був досить понурий. "Та нас же так силують до роззброєння - чому ж тут радіти?" - безрадісно відповів той.
За два-три тижні Л.Еспін прибуває до України, а в серпні США погоджуються видати 175 млн дол. на роззброєння України. Вже 1 вересня Джеймс Ґудбі з Держдепу розпочинає в Києві активні перемовини з радником президента з міжнародних питань Антоном Бутейком, заступником міністра МЗС Борисом Тарасюком та ін. Зокрема Б.Тарасюк "попросив уряд США не тиснути публічно на Україну в плані роззброєння. Водночас уряд України зобов'язався швидко подати пропозиції до робочої групи для обговорення технічних деталей. Та головним моментом, на його думку, була належна компенсація за високозбагачений уран та інші матеріали, які виникають при демонтажі. Він підкреслив, що Мамедов (заст. міністра МЗС Росії. - А.В.) намагається переконати уряд США, що між Україною і Росією таку угоду укладено. Проте це не зовсім відповідає правді. Україна має два виходи: укласти двосторонню угоду з Росією, чого наразі не вдається, або ж укласти Тристоронню угоду (чому Мамедов віддавав перевагу). Б.Тарасюк коректно, але твердо виступив проти того, щоб США і Росія обговорювали українські справи, не інформуючи про це саму Україну. Особливо коли Україна й США намагаються розвивати конструктивні відносини".
27 вересня 1993 р. президент Клінтон оголошує про запровадження механізму для запобігання розповсюдженню зброї масового знищення. США хочуть бачити Україну успішною демократичною країною, яка буде дотримуватися взятих за Лісабонським протоколом 1992 р. зобов'язань позбутися стратегічної ядерної зброї. Однак їхні пріоритети незмінні. 17 листопада 1993 р. у листі до сенатора Нанна щодо фінансової допомоги на роззброєння Україні заст. держсекретаря Френк Візнер підтверджує це: "Я зрозумів вашу позицію щодо наших відносин з Росією - вони в центрі нашої східної політики. Ми маємо зробити все, щоб заохотити Україну виконати свої лісабонські зобов'язання".
У листопаді 1993 р. Рада ратифікує СНО-1 (Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь), і Україна розпочинає деактивацію ракет СС-24, а 14 січня 1994 р. США, Росія й Україна укладають у Москві Тристоронню угоду про виведення з України всіх стратегічних ракет в обмін на обіцянку безпеки, повагу до суверенітету, ядерне паливо для реакторів та допомогу при знищенні ядерної зброї.
Єльцин: "…притисну Кучму до стіни…"
На початку 1994 р. з'являються перші риси майбутнього доленосного меморандуму. 16 лютого посол США в Києві Білл Міллер (відійшов у вічність у вересні ц.р.), постать якого як людини і чиновника створювала необхідну атмосферу довіри між двома країнами, інформує Держдеп: "Під час зустрічі українська сторона в особі заступника міністра з питань озброєнь генерала Пустового та заступника міністра машинобудування і ВПК Павлюкова заявила, що після запланованого демонтажу на її території ядерних ракет Україна більше не становитиме загрози для США. Однак український уряд хотів би, щоб на основі взаємності уряд США надав гарантії, що американські ракети більше не будуть націлені на Україну. Це логічно випливає з Тристоронньої угоди…". Посол Джеймс Ґудбі негайно передає листа до Білого дому Роуз Ґоттемюллер та Ешу Картеру до офісу міністра оборони.
…Тим часом готується до свого першого державного візиту до США президент Росії Б.Єльцин. У Вашингтоні планується й відкриття Єльциним нового приміщення посольства Росії на Вісконсин-авеню (чи не найвищій точці столиці), яке американська влада заморозила на 10 років з міркувань безпеки - через інформацію про антени й таємні тунелі для підслуховування (адже це зовсім поряд із резиденцією віцепрезидента).
27 вересня 1994 р. Б.Єльцина з великою делегацією пишно приймають в американській столиці. Під час переговорів і зустрічей він пропонує президенту США взаємно цілковито відмовитися від ядерної зброї, на що той резонно йому відповідає, що це не найліпша ідея у світі, де повно терористів та інших загроз для людства. Мова, звичайно ж, заходить і про Україну - її керівництво, ядерну зброю тощо. Під час зустрічі в Білому домі сторони починають говорити про Україну аж надто безпосередньо, здається, навіть поза межами звичайної коректності.
Віцепрезидент Ґор. - Ми разом повинні переконати президента Кучму погодитися з цією вимогою ще до проведення саміту НБСЄ.
Президент Єльцин. - Так, і всю Україну загалом. Ми маємо застосувати весь належний тиск. Ми ж уклали Тристоронню угоду… У листопаді я буду з візитом на Україні і притисну Кучму до стіни: або підписуєте ДНЯЗ, або не отримаєте ні нафти, ні газу!
Ґор. - Не поводьтеся з ним дуже жорстко.
Президент Клінтон. - Я скажу йому, що ми повинні прийняти ДНЯЗ, щоб розчистити дорогу до прискорення СНО-1 і ратифікувати СНО-2. А потім візьмемося вивчати ідеї про СНО-3…
Єльцин. - Та Кучма в порядку. Думаю, що цілком реально завершити роботу з ДНЯЗ до кінця року. …Так що ми повинні тиснути на Україну з усієї сили.
Клінтон. - Сюди приїздить президент Кучма. Ви кажете, що з ним можна домовитися. Тож ми повинні тиснути на них, щоб прискорити прийняття ДНЯЗ до початку саміту ОБСЄ в Будапешті. І ми маємо бути впевнені, що їм можна вірити.
Отже, план-графік великі держави сформували поки що без нас, а президент Росії чітко дав зрозуміти своєму колезі, що цей регіон світу контролює Москва.
Україна-США: довіра зростає
А на кінець листопада й справді було заплановано візит до США нового президента України Леоніда Кучми. Та й переговори про роззброєння України вже активно тривали. Українська сторона, дізнавшись, як урочисто збираються приймати Б.Єльцина, вирішила, що нам статусу робочого візиту буде замало - мовляв, ми ж віддаємо Росії свою ядерну зброю, то її приймають на найвищому рівні, а нас ніби вже й не помічають. Це сприймалося як неналежна вдячність за роззброєння. Тому українські дипломати у Вашингтоні терміново просять про зустріч у Держдепі. Керівник офісу Росії, України і країн СНД Ед Салазар, який мав добрі ділові стосунки з посольством, відчув ці нюанси, але просив не драматизувати процесу і пояснював, що це абсолютно не свідчить про меншу повагу до України, ніж до Росії. Мовляв, зазвичай адміністрація приймає щорічно три державні візити, та цього року четвертим виявився незапланований візит Нельсона Мандели, нового президента ПАР, а візит Л.Кучми буде вже п'ятим - це забагато. Однак Київ не відступав: Л.Кучма був лідером держави - третьої ядерної потуги в світі, тому наше наполегливе прохання про зміну статусу візиту передали вище - держсекретареві Воррену Кристоферу й Сенді Берґеру до Ради нацбезпеки. Невдовзі візиту українського президента до США таки надають статус державного, а сонячного дня 22 листопада адміністрація Б.Клінтона урочисто приймає делегацію з України на зеленій південній галявині Білого дому: президента Л.Кучму з дружиною, віцепрем'єрів, міністрів, народних депутатів, представників регіонів. Гостей, серед яких були й сотні представників української громади США, вітають костюмованим військовим парадом, 21 залпом гармат; тут лунає й гімн України, а поряд на Пенсильванія-авеню вперше в історії разом з американськими майорять і українські прапорці. Історія тоді ніби спресувалася: багато хто з членів нашої делегації ще вчора були хто засекречений, хто не виїжджав з України далі Москви, а тут тобі США, Білий дім, державний прийом, різниця часу в 7 годин - голова йшла обертом. Перша леді Л.Кучма навіть трохи знічувалася (що помітила й Г.Клінтон) і все намагалася заховатися за спиною свого чоловіка, коли вітали запрошених на державний бенкет гостей.
У ці дні було підписано Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва. "Клінтон, крім того, що запевнив Кучму, що Вашингтон близько консультуватиметься з Україною щодо розширення НАТО, запропонував йому додатково 100 млн дол. фінансової допомоги, поставив свій підпис під угодами, які заклали підвалини співробітництва в політичній сфері та в дослідженні космосу". Відбулися й продуктивні переговори в Корпорації іноземних приватних інвестицій (ОПІК) щодо активного залучення американського бізнесу до роботи в Україні, зайшла мова про вступ України до ГАТТ (з січня 1995 р. - Світова організація торгівлі).
Віяння "холодного миру"…
А на перші дні грудня у Будапешті було заплановано черговий саміт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, яка у зв'язку з геополітичними змінами на континенті потребувала реформування. Адже вперше за 45 років на території Європи в жодній країні не розміщувалися окупаційні війська. До Будапешта запрошено лідерів 50 країн, в т.ч. й президентів колишніх республік СРСР - України, Білорусі й Казахстану, на території яких була розміщена ядерна зброя - відповідно третій, четвертий і восьмий ядерний потенціал у світі. Це саме тут буде підписано документ, що, як тоді вважали, гарантуватиме тим державам незалежність і недоторканність кордонів у відповідь на їхній благородний жест - передачу ядерної зброї Росії. У Барток-залі Конгресового центру угорської столиці підписи президентів найбільших світових потуг - США, Сполученого Королівства і Росії - запевняли в дружбі, захисті й відсутності загроз з боку їхніх країн. А через 20 років, із початком російської агресії, неточності перекладу зіграли для України свою трагічну роль: то нам надали гарантії чи лише запевнення? Але ж хіба хтось тоді припускав російську військову окупацію українських земель?
Хоча натяки таки були, однак учасникам зібрання не хотілося лише на них загострювати свою увагу, бо насправді росіяни прибули на саміт у Будапешті розгніваними. У них уже починали псуватися відносини зі Штатами, а лексикон у промовах представників Вашингтона ставав жорсткішим: розрив, неповернення, нова ізоляція Росії. І попри те, що Єльцин так захоплено розповідав Клінтону, якою демократичною невдовзі стане Росія, кремлівська верхівка лютувала як із приводу розширення НАТО на схід, так і через те, що Штати у т.зв. зоні впливу Росії насправді розставляли для неї червоні прапорці й проводили червоні лінії.
Напередодні,29 листопада, Єльцин надсилає "другу Біллу" листа, де в рамках нового бачення системи безпеки в Європі висловлює стурбованість можливим розширенням НАТО на схід - мовляв, "при розширенні НАТО потрібно враховувати думку й інтереси Росії", бо "ми ж із вами домовлялися, що сюрпризів не буде і ми спочатку маємо пройти фазу партнерства… Прийняття ж прискореного графіка переговорів з кандидатами вже всередині наступного року буде розцінено, і не тільки в Росії, як початок нового розколу в Європі".
Тому на саміт НБСЄ (яка в ті дні стане ОБСЄ) президент Росії приїде не те щоб бити черевиком по трибуні - він грізно оголосить, що після холодної війни між Росією і США встановлюється холодний мир, чим шокує Б.Клінтона й лідерів інших країн. "Демократична" Росія, не криючись, грізно щирилася на цілий світ. Це відбувалося саме в той момент, коли Україна врочисто й офіційно передавала до її рук свій ядерний потенціал…
"Що було б зі Штатами?"
З початком процесу ядерного роззброєння України делегації зі США досить часто навідувалися як до Києва, так і до місць дислокації спрямованої на США смертоносної зброї. Вирушав туди й міністр оборони США В.Перрі, завданням якого на цій посаді було знизити рівень ядерної небезпеки для США.
Після приїзду з Києва до Первомайська д-р Перрі з групою військових України й США вирушили до місць дислокації балістичних ракет.
- Головна частина такої твердопаливної ракети утримує 10 ядерних боєприпасів (блоків), кожен з яких мав систему індивідуального наведення, - розповідає начальник військової контррозвідки СБУ (1994-1999 рр.) генерал-майор у запасі Анатолій Францович Матвєєв. - От уявіть: ракетна дивізія – це 9 ракетних полків (5 ракетних полків з 46 твердопаливними ракетами СС-24 та 4 ракетних полки – по 10 ракет з рідким паливом СС-19 в кожному, з 6 ядерними бойовими блоками на кожній ракеті), а полк – 10 ракет. На кожній ракеті 10-12 головних частин, які розділяються і йдуть автономно. Коли Вільям Перрі спустився на мінус 11-й поверх, на командний пункт ракетної шахти, який і досі існує, поспілкувався з командиром 46-ї ракетної дивізії генералом Миколою Філатовим, він поцікавився у наших ракетників: "І ви б могли натиснути кнопку?", ті відповіли: "Так, ми б виконували наказ". "А що було б зі Штатами?" - "А ви самі тепер уявіть, що було б зі Штатами". І тоді В.Перрі, не чекаючи рішення конгресу, сказав: "Я буду клопотати, щоб негайно виділили кошти на ліквідацію цих ракет".
Невже прощавай, всіляка зброє?
Станом на 1996 рік в Україні в рамках програми Нанна-Луґара було успішно знищено 1240 боєголовок на розгорнутих ракетах СС-19 та СС-24 і 32 ядерних блоки резерву боєзапасу – всього 1272 ядерних блоки. Однак тим не закінчилося. У серпні 2005 р. до Києва приїздять два сенатори з Вашингтону: відомий і досвідчений Дік Луґар і новий - Барак Обама. Після офіційної зустрічі з президентом В.Ющенком вони відразу ж вирушають у Донбас, на військові склади.
В Україні з радянських часів накопичилося забагато різної зброї, якою можуть зацікавитись і терористи, вважали вони. Тому в рамках Програми спільного зменшення загрози (виділено 48 млн дол.) сенатори закликають негайно знищити там 15 тис. т боєприпасів, 400 тис. одиниць малої та середньої зброї, 1 тис. переносних протиракетних установок, - як сказав Б.Обама, "задля безпеки українського народу та народів усього світу і щоб запобігти їх використанню в конфліктах в усьому світі".
За підрахунками НАТО, в Україні на той час на не зовсім пристосованих для цього 80 військових складах зберігалося 7 млн одиниць малої й середньої зброї і 2 млн т звичайної. США виділяли на цей проєкт 2,1 млн дол., а кілька європейських країн - ще 1,2 млн. І зброю цю знищують під міжнародним контролем протягом трьох років у рамках програми НАТО, а загалом протягом встановленого строку (12 років) планувалося додатково знищити ще 117 тис. т озброєнь і 1,1 млн т малої та середньої зброї.
Правда, Україна прагнула по-господарському розпорядитися своїм величезним арсеналом і почала продавати зброю. За свідченням Інституту міжнародного миру в Стокгольмі, протягом 2004–2007 рр. вона продала майже 722 тис. одиниць легкої зброї 27 країнам. Найбільшим покупцем були США, Британія і Лівія.
То що ж залишалося в українських арсеналах? Усі побачили це з початком російської окупації Криму й Донбасу навесні 2014 р., коли полковник Мамчур у Криму йшов проти озброєного ворога лише з прапорами. Більшість готової до бою зброї було знищено. З початком російської агресії 30 квітня 2014 р. 24 американські сенатори запропонували президенту Б.Обамі надати Україні військової допомоги на 100 млн дол. (протитанкову, протиповітряну й стрілецьку зброю та розвідінформацію), однак президент, загалом підтримуючи ідею допомоги Україні, висловився проти надання їй зброї, щоб "не роздмухувати конфлікт". Американська "Нешнл ревю" тоді не вгавала: та ми маємо надати Україні зброю бодай тому, що ми цю країну роззброювали!
…Але хто вже те пам'ятає? За чверть століття у відносинах між країнами розмилися принципи, втратили сенс укладені угоди, а отже й відповідальність, натомість запанували цинізм, право сильного й сила грошей, які породили безмежне людське горе та море сліз. Однак міжнародного права ще ніхто не скасовував, і зло має бути покаране, а благородні жести ядерного роззброєння все ж таки мають бути належно оцінені, і не лише у твердій валюті.