У часи Української революції 1917–1921 років політикам доводилося вирішувати багато завдань, до яких вони просто не були готові, - з нуля створювати армію, урядові установи й грошову систему.
Не обійшлося й без неодмінної ознаки будь-якої держави - спецслужб. На жаль, і в цьому тодішнім можновладцям не пощастило - їм критично бракувало досвіду, а часу вчитися на помилках не було…
У тенетах ілюзій
Після повалення царизму в 1917 році в Україні бурхливо розвивався військовий рух. На І Всеукраїнському військовому з'їзді було обрано Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою, що став свого роду попередником майбутнього оборонного відомства УНР. У другому складі цього органу створили Комісію спеціальних служб на чолі з генерал-майором Лукою Кондратовичем. На цьому творення власних органів держбезпеки на певний час припинилося. В українській політиці тоді домінували прихильники автономії України, які й чути не хотіли про створення власних силових структур, - мовляв, навіщо вони автономній одиниці. Голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко та інші вважали, що "не
своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій".
Але час диктував своє. У серпні 1917-го російський головнокомандувач Лавр Корнілов спробував встановити військову диктатуру. У боротьбі проти нього об'єдналися найрізноманітніші сили. 27 серпня на об'єднаному засіданні рад робітничих та солдатських депутатів Києва було створено Особливий комітет з охорони революції. До його складу ввійшли й силовики: командувач сил Київського військового округу Костянтин Оберучев і начальник міліції; а також - міський голова, голови рад, представники провідних політичних партій. Українська Центральна Рада (УЦР) доручила комітетові підготувати план оборони міста і мобілізувати всі наявні сили. Цей орган проіснував кілька днів, але за цей час устиг організувати охорону міста силами міліції, козаків, юнкерів та бойових дружин, усунути з посад кількох діячів, яких підозрювали в симпатіях до Корнілова, закрити шовіністичну газету "КиевлянинЪ" і провести серію обшуків для вилучення зброї. Після ліквідації заколоту 2 вересня 1917-го він припинив свою діяльність.
Судячи з усього, спроба військового перевороту змусила українських політиків нарешті замислитися про власні силові структури. Вже наприкінці серпня 1917 року Симон Петлюра надіслав до Генерального секретаріату проект створення Крайового комітету з питань охорони революції. Цей орган мав підпорядковуватися українському урядові і складатися не лише з чиновників, а й з представників громадських об'єднань. Згідно з проектом до складу комітету мали ввійти представники Українського військового генерального комітету; Всеукраїнської ради військових депутатів; Ради солдатських депутатів Київської округи; Всеукраїнської Ради селянських депутатів; Ради робітничих депутатів Київської округи; Головного комітету Південно-Західних залізниць; Ради Київської округи шосейних і водних шляхів; Поштово-телеграфної спілки і Генерального секретаріату УЦР. Керувати комітетом мав голова Генерального секретаріату або хтось із 14 секретарів за уповноваженням уряду. Пропонувалося створити розгалужену мережу представників комітету при державних установах, громадських інституціях, залізничних станціях - скрізь, де це буде необхідно. Новий орган мав би право використовувати наявні резерви й можливості органів влади - усувати з посад і заарештовувати небезпечних для революції осіб.
Та повною мірою ідеєю С.Петлюри українські керманичі скористалися вже після повалення більшовиками Тимчасового уряду. 25 жовтня (за старим стилем) на закритому засіданні Центральної Ради було обрано Крайовий комітет охорони революції в Україні. До його складу ввійшли представники українських, російських, єврейських політичних партій, залізничників, рад військових, солдатських та робітничих депутатів, міст Одеси, Харкова, Катеринослава, а також… більшовиків. Останні, щоправда, невдовзі залишили комітет, протестуючи проти резолюції Центральної Ради, що засуджувала повалення Тимчасового уряду.
Але користі від нового органу було небагато. Його члени так і не змогли підпорядкувати собі командування Київського військового округу, яке вкрай негативно ставилося до українського руху і діяло на власний розсуд. 28 жовтня комітет саморозпустився, передавши повноваження Генеральному секретаріату. Хоча на початку листопада (після провалу більшовицького повстання в Києві) контроль над штабом Київського військового округу таки й перейшов до рук Центральної Ради, створити бодай щось схоже на спецслужбу українській владі так і не вдалося. Різноманітні комісії та комітети, що продовжували утворюватися і зникати аж до вторгнення більшовицьких військ, по суті, працювали лише на папері. А з більшовицькою агітацією, яка розкладала вірні українській владі військові частини, фактично ніхто не боровся - керівництво УНР (яку було проголошено відразу після більшовицького жовтневого перевороту, але як автономну республіку у складі Російської Республіки) обмежувалося лише роззброєнням більшовицьких загонів та висилкою їх за межі України.
Недружні союзники
Лише після повернення до Києва навесні 1918 року керівництво УНР серйозно взялося за створення власних органів розвідки. У складі Генштабу української армії було створено "розвідковий" підвідділ та підвідділ закордонного зв'язку. У компетенції першого були власне агентурна діяльність і контррозвідка, другого - налагодження роботи військового аташату УНР. 11 квітня "розвідковий" підвідділ став відділом. Його штат налічував сім осіб: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця. Крім того, до послуг відділу була потужна радіостанція, що працювала на прийом і на передавання.
Основними напрямками роботи української військової розвідки були Донська і Кубанська області - як регіони, наближені до кордонів України. Здійснювалася розвідка й у румунському напрямку (бо керівництво королівської Румунії планувало захопити Північну Буковину і Південну Бессарабію). А от співпрацю з союзниками - німцями та австрійцями - українським розвідникам налагодити не вдалося. Як повідомляв у своїй доповіді начальник відділу полковник Колосовський, ті, отримуючи від українців конфіденційні дані, нічого не надсилали взамін. А тим часом інформація про збройні сили більшовиків, з огляду на нещодавні події, для Генштабу армії УНР була аж ніяк не зайвою…
Потроху розвивалась і контррозвідка. При Міністерстві внутрішніх справ її функції виконував Адміністративно-політичний департамент, який мав свої осередки при губернських та повітових комісарах. На його співробітників покладалися обов'язки боротися з проявами контрреволюційного та антидержавницького руху; стежити за особами, які вороже ставилися до української державності; ліквідовувати контрреволюційні заколоти. Про ефективність роботи цього відомства найкраще свідчить найвідоміший в історії УНР "контрреволюційний заколот" - державний переворот, улаштований Павлом Скоропадським, якому українській спецслужбі так і не вдалося запобігти…
29 квітня 1918 року на Хліборобському конгресі в Києві було обрано гетьманом Павла Скоропадського і оголошено про розпуск Центральної Ради. Як кадровий військовий, він чудово розумів, навіщо потрібні спецслужби, тому професійно підійшов до їх створення. У структурі Генштабу і далі залишався розвідувальний відділ, основними напрямками діяльності якого були радянська Росія і Румунія. Розвивалася й військова дипломатія, якою керував закордонний відділ у тому ж таки Генштабі. 31 травня 1918-го було затверджено таємну інструкцію військовим агентам (так тоді називали працівників військового аташату), де встановлювалися напрями їхньої роботи - збір інформації про стан збройних сил та військового будівництва країн акредитації.
Активну роботу українська розвідка розгорнула на Кубані, яку П.Скоропадський планував приєднати до України. На кінець року, згідно з таємним рапортом секретаря посольства Української Держави К.Поливана, було зібрано інформацію про настрої кубанських політичних кіл, становище місцевого козацтва, інтелігенції та інших верств населення, про склад останнього, розстановку політичних сил. Співробітники посольства брали участь у таємних нарадах кубанського уряду, намагалися поглибити антагонізм між місцевими політиками та Добровольчою армією, агітували за союз Кубані з Україною. За свою активність К.Поливан навіть сам побував під арештом денікінської контррозвідки. В одному з рапортів розвідників пропонувалося створити в краї розгалужену українську резидентуру, замаскувавши її під представництва українських ЗМІ, а також як прикриття для агентурної роботи використовувати осередки "Просвіти" та українські кооперативи. Зміцнивши свої позиції в регіоні, українські спецслужби мали розпочати підготовку повстання проти "білих". Але всі ці плани так і залишилися планами, бо Українська Держава Скоропадського проіснувала лише сім місяців.
Усередині України державною безпекою опікувався Департамент Державної варти МВС, точніше, його "освідомчий" відділ. Так, у липні 1918-го його співробітники агентурним шляхом встановили, що в Україну прибув більшовик Г.Каменєв, який за завданням наркома оборони РСФРР Л.Троцького мав вербувати пілотів авіаційних частин та авіатехніків до Червоної армії, а також організувати вивезення до Росії авіапарку Гетьманату.
Відстежували співробітники департаменту й діяльність українських опозиційних партій. Державній варті вдалося запобігти антигетьманському заколоту на чолі з В.Винниченком та іншими майбутніми членами Директорії. Провівши арешти та обшуки в українських опозиціонерів, правоохоронці знайшли документи, що свідчили про підготовку повстання проти гетьмана та контакт заколотників з головою радянської делегації Х.Раковським. Більше того, виявилося, що союзники - німецькі спецслужби - знали про підготовку заколоту, однак не поінформували про це українську владу. Підозри про те, що німці ведуть власну гру, підтвердились і після завершення операції - радник німецького посольства Тіль висунув українській стороні ультиматум, вимагаючи звільнити заарештованих (серед яких були В.Винниченко, М.Порш, С.Петлюра) і відправити у відставку міністра внутрішніх справ І.Кістяківського. Владі довелося йти на поступки.
П.Скоропадський намагався набирати на службу досвідчених фахівців. Втім, серед цих людей було чимало й тих, хто байдуже або й вороже ставився до української державності. Органи Державної варти "не помічали", як в Україні ледь не відкрито діють російські монархічні організації, а з Росії масово їдуть політичні втікачі. Деякі з тих організацій, зокрема Рада державного об'єднання Росії, мали свою агентуру в державному апараті Скоропадського і співпрацювали з командуванням Добровольчої армії, постачаючи таємну інформацію. Діяли російські організації і в регіонах. Наприклад, у Харкові існувала офіцерська організація, яку фінансували шахтовласники Донбасу. У її складі було до 1000 активних бійців, що готувалися виступити проти української влади в момент наступу Добровольчої армії.
Втім, у листопаді-грудні 1918 року весь державний апарат, створений Скоропадським, розвалився й без участі білогвардійців та їхньої "п'ятої колони". Союзники гетьмана - німці й австрійці - зазнали поразки у світовій війні і почали збиратися додому, а його грамота про федерацію з "білою" Росією стала сигналом для повстання, яке підняли лідери української опозиції. Новому уряду - Директорії УНР - довелося вибудовувати державний апарат заново.
Розруха в головах
У січні 1919-го було створено Політичний департамент МВС, який мав боротися з антидержавною діяльністю противників УНР і шпигунством, вивчати тил противника та його війська, організовувати розвідувальну діяльність у країнах, що могли стати потенційними противниками або союзниками УНР. У штаті департаменту в семи його підрозділах мали працювати 309 співробітників. Однак через брак коштів їх було набагато менше. Оперативною роботою в департаменті опікувалися два відділи - внутрішньої та закордонної інформації. На місцях до структури департаменту входили губернські та повітові політичні відділи, що займалися здебільшого контррозвідкою.
З доповіді директора департаменту від 12 лютого 1919 року відомо, що його співробітникам вдалося зібрати матеріали про підпільні організації, які діяли в Києві, а саме: про два тимчасові більшовицькі уряди, котрі мали захопити владу в разі залишення українськими військами Києва; Військово-революційний комуністичний штаб; раду депутатів з представників військових частин; чорносотенну контррозвідку та ін. Разом із тим у діяльності департаменту траплялися й проколи. Так, наприклад, коли у Вінниці було викрито польську підпільну організацію "Мацеж", місцева міліція замість допомагати, дозволила заарештованим…вільно залишати місце ув'язнення, що, звичайно, не могло не позначитися на перебігу справи. Не ліпшою була й ситуація зі справою Протофісу - російської політичної організації, що діяла за часів гетьманату П.Скоропадського. Матеріали з неї без відома й дозволу департаменту потрапили у пресу, що завадило довести справу до кінця.
Та попри нестабільність ситуації, співробітникам відділу внутрішньої інформації та регіональним підрозділам департаменту все ж таки вдавалося дещо зробити. Так, наприклад, вони викрили діяльність радянських та русофільських підпільних організацій, вилучивши в них 48 мільйонів карбованців; заарештували двох відповідальних працівників військового відомства з великими сумами грошей за підозрою у шпигунстві; провели реєстрацію населення на територіях, звільнених від більшовиків, під час якої виявили чимало "непевних елементів"; встановили зв'язок з окупованими територіями. Та були й провали - причому не лише з вини контррозвідки. У 1919-1920 рр. буквально під носом в українських спецслужб діяв О.Бірюков - агент особливого відділу ВНК 14-ї радянської армії Південно-Західного фронту. Обіймаючи посаду уповноваженого Директорії з питань народного господарства, він часто бував на урядових нарадах, мав доступ до таємних документів, розпечатував службову кореспонденцію, нишпорив по робочих столах високих посадовців. Чекіст діяв настільки зухвало, що про його неблагонадійність неодноразово інформували Петлюру. Втім, головний отаман на те не зважав. Мало того, відправляв Бірюкова з важливими таємними завданнями до Італії, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Румунії.
Ще цікавіший випадок наводить у своїх спогадах комендант тилу Дієвої армії УНР Микола Чеботарів. 18 липня 1919 року до Кам'янця-Подільського, який на той час був столицею УНР, прибув "головний штаб повстанського війська" з двома сотнями добре озброєних козаків. "Цей військовий відділ з Юрком Мазуренком на чолі мав добре організований обоз на гарних військового зразка возах, добре упакований харчовий багаж, амуніцію та на возах кулемети", - згадує М.Чеботарів. І отаман, і його "штаб" були членами українських соціалістичних партій і тому, як на перший погляд, не викликали жодної підозри. Чеботаріва здивувало інше. Усі "повстанці" були вдягнені у військову форму, а сам обоз - занадто добре споряджений як для повстанського. Комендант поінформував про свої підозри Петлюру, припустивши, що "повстанці" є більшовицькими агентами. Після бучного прийому в театрі членів "штабу" заарештували, а пізніше роззброїли і козаків. Верхівка "штабу" зо два місяці просиділа під арештом у коменданта, а потім…була звільнена. За даними Чеботаріва, більшість заарештованих згодом ліквідували самі більшовики, виконавши таким чином роботу, на яку забракло духу українським урядовцям…