Наприкінці 1970-х мало хто міг собі уявити, що невдовзі глобальне протистояння між СРСР і США завершиться перемогою Білого дому, натомість основною загрозою міжнародної безпеки стане не розповзання комуністичних ідей, а саме ісламський тероризм. Зрештою, 1970-ті роки увійшли в історію саме як кризовий період, позначений економічною, чи радше енергетичною, кризою 1973–1975 рр. у країнах Заходу, завершенням формальної деколонізації країн Африки й Азії в конституційних рамках, коли новопосталі на уламках імперій держави стали членами ООН.
Попри розрядку між СРСР і США, на позначення якої вживають іще термін "детант", ідеологічні супротивники мали достатньо "гарячих" конфліктів на ґрунті боротьби за сфери впливу, зокрема в Африці й Латинській Америці. Колишні революціонери-радикали 1960-х десятиліттям пізніше стали діючими політиками, а тоді саме набирав сили тероризм в Італії й ФРН. Криза давалася взнаки не лише в політиці, а й у культурній сфері, коли критика модерного національного проєкту вилилася в постмодернізм із толерантністю й мультикультуралізмом.
Усе змінив 1979 рік, який розпочався з досить знакової події - Вашингтон і Пекін установили дипломатичні відносини, і китайські комуністи змінили тайванських націоналістів в ООН. Тоді політичні спадкоємці Мао Цзедуна, зокрема Ден Сяопін, вирішили запровадити політику реформ і відкритості, де чільне місце посіли чотири модернізації (наука, сільське господарство, оборона, промисловість). Невдовзі економічні реформи вивели комуністичний Китай у лідери світової економіки. Створення вільних економічних зон в окремих районах, зокрема великих портах на сході країни, сприяло надходженню інвестицій з усього світу. Та головний китайський комуніст Ден Сяопін тоді навряд чи міг наперед знати, яким буде Китай через 10 чи 20 років. З 2019-го це й справді видається майже фантастикою, коли країна, де змушували населення виловлювати "головних" шкідників - горобців, стала нічним кошмаром для американців і впливовою економічною потугою в Африці та Південній Америці.
Нетиповість китайської ситуації полягала насамперед у тому, що реформи впроваджували партноменклатурники, які раніше, під час "культурної революції", боролися з "ідеологічними ворогами", а тепер перетворилися на прагматичних раціоналізаторів, що привносять елементи ринку в соціалістичну економіку. І тут постає проблема (не)спроможності комуністичного режиму реформуватися. Беручи до уваги навіть досвід угорців 1970-х, де лише деякі складники планової економіки розбавлені госпрозрахунком, варто відзначити, що це не врятувало Угорщину від кредитної голки МВФ і демократичної революції 1988–1989 рр. Китайський випадок залишається унікальним, але цьогорічні протести в Гонконгу засвідчили кризу співіснування різних політичних культур, а за фактом - перманентний конфлікт. Гонконг із демократією та ринковим капіталізмом є символом колишньої впливовості британців у Китаї, що згідно з угодою 1984 р. перейшов під владу Пекіна 1997-го, коли сплив час оренди цієї території.
Переговори про передачу Гонконгу лягли на тендітні плечі зовсім не сентиментальної прем'єрки Великої Британії Маргарет Тетчер, яка теж здійснила революцію - на цей раз неоконсервативну. Туманний Альбіон, втративши статус колись наймогутнішої імперії в світі, впродовж 1960–1970-х рр. перетворився на похмуру країну з націоналізованою економікою та засиллям профспілок - станом на кінець 1970-х третина населення входила до складу тред-юніонів. Британську владу спіткала стагфляція - поєднання безробіття й інфляції. Економісти знали, як боротися з її складниками поодинці, але не в комплексі. І нова лідерка Консервативної партії Маргарет Тетчер, начитавшись праць Фрідріха Гаєка і Мілтона Фрідмена, вирішує завдати ринком удару у відповідь на спробу перетворити Британію на соціалістичну державу. По суті реакція, з елементами помсти ринку та релігії, на тогочасне секуляризоване буття кейнсіанства, коли держава сильно втручалася в економіку, й визначила перебіг Ісламської революції в Ірані 1978–1979 рр. та впровадження ліберальних реформ Тетчер у Британії. Тетчер по суті скористалася моментом і впровадила ідеї, які вже були досить детально описані тогочасними провідними економістами в теоретичному плані й вирували всередині Консервативної партії. Бракувало лише харизматичного політика й оратора, який міг би швидкими темпами втілити їх на практиці.
Лейбористам у 1970-х так і не вдалося навести лад у своїй країні - за що вони й поплатилися політичною владою. Коли на початку 1979 р. засмаглий після перемовин із президентами США і Франції на Гваделупі лідер лейбористів і керівник кабінету Джеймс Каллаген не помічав загострення соціально-економічної ситуації в країні, усім стало зрозуміло, що радикальних змін не уникнути. В історію ця криза увійшла як "Зима невдоволення". Тоді в Британії навіть не вивозили вчасно сміття, яке лежало просто на вулицях, а вся країна перетворилася на суцільний страйк. 4 травня 1979 р. , після приголомшливої перемоги консерваторів на парламентських виборах, хазяйкою Даунінг-стрит,10 стала Маргарет Тетчер. Ці вибори й стали вододілом у новітній британській історії, коли консерватори не обмежилися традиційним електоратом - середнім класом і заможними громадянами, - а звернули увагу й на робітників. Тетчер зовсім по-іншому підходила до проблеми профспілок, не пішовши їм на поступки, як це робили колишні політики.
Але справжній шок викликали події в Ірані кінця 1970-х, коли прозахідного шаха Мухаммеда Резу Пехлеві скинули ісламські фундаменталісти на чолі з новим духовним лідером Рухоллою Мусаві Хомейні. Досить символічно, що протестувальники всупереч шиїтській традиції нарекли Хомейні імамом, і це теж свідчило про певну ідеологічну революцію: адже раніше шиїтські священники переймалися переважно освітою, а тепер релігія стала маркером нових політичних змін. Користуючись фінансовою підтримкою з боку Заходу, іранський шах намагався втілити модернізаційні реформи, що ввійшли в історію як Біла революція. Втім, надприбутки від експорту нафтопродуктів ішли не на соціальні програми, а на розкішне життя родини монарха. Шах не зумів придушити чергові заворушення. Протестувальники з поверненням Хомейні на батьківщину з Франції, де сиділи тоді опозиціонери монархії, радикалізувалися. І все це перетворилося на тріумф ісламу. До того ж шах зіткнувся як з ісламістами, яких називав "чорною загрозою", так і ліворадикалами - "червоною загрозою". Хомейні став великим аятолою і верховним лідером на наступні 10 років. Зазнала змін і сама назва країни - замість Ірану (назву запроваджено 1935 року) постала Ісламська республіка Іран.
Відразу розпочалися дії, спрямовані проти Заходу, що найбільш яскраво проявилося в історії зі співробітниками посольства США в Тегерані, які стали заручниками фанатиків. По суті, як і у випадку з Ден Сяопіном і Тетчер, Хомейні не сприйняв здобутків попередніх революційних змін і став контрреволюціонером, що прагнув повернути статус-кво. Тільки китайське керівництво звело нанівець значення "соціалістичної революції", у той час як британські консерватори розрубали гордіїв вузол політики консенсусу, коли не можна було відрізнити політику консерваторів від політики лейбористів, які працювали над розбудовою держави добробуту, нехтуючи законами ринку й особистою свободою.
1979 року Радянський Союз отримав свій власний В'єтнам (є навіть колективна праця німецьких істориків 2017 р. на цю тему з відповідною назвою - Sovietnam), здійснивши воєнну інтервенцію в країну, яку ніколи й ніхто не тільки не міг повністю підкорити, а й навіть тривалий час контролювати. Ідеться про Афганістан. Ісламісти-моджахеди, борючись з радянськими окупантами, вчиняли джихад проти безбожників (не без підтримки американців). Тут релігійний фактор як ніколи залишався достатньо важливим, коли священна війна могла вестися невеличкою купкою фанатиків проти професійної армії. І в цьому випадку аналогічно ісламісти не сприйняли соціалістичних перетворень нової прорадянської влади, коли з феодалізму відразу хотіли побудувати комунізм, минаючи фазу капіталізму згідно з формаційною теорією розвитку людства, що була панівною в СРСР. У такий спосіб було назавжди знищено спроби перетворити Афганістан на модерну державу.
Говорячи вже конкретно про соціалістичний табір, не можна не згадати ще одного дисидента, також релігійного. А саме про Папу Римського - польського єпископа Кароля Войтилу, який увійшов в історію як Іоанн (Іван) Павло II. Ставши очільником католицької церкви у 1978 року, Іоанн Павло II сприймався як символ невідворотних змін у Східній Європі та знищення комунізму. Знаючи не з чуток про життя в соціалістичній Польщі, тоді ще Кароль Войтила чудово усвідомлював важливість вагомості контраргументів для комуністів під час боротьби з інакомисленням. І через це новий Папа зумів віднайти потрібні слова, щоб достукатися до польських робітників, членів незалежної профспілки "Солідарність", які боролися з комуністичним режимом у 1980-х рр. У Москві чудово знали про те, яку вагому роль відіграє католицизм для поляків, і тому в КДБ на чолі з Юрієм Андроповим не на жарт злякалися нового Папи Римського, який до того ж був іще відносно молодим як для свого статусу.
1979 рік є також піком поширення комуністичних ідей у світі, коли в країнах Латинської Америки приходять до влади уряди просоціалістичної орієнтації. Тоді це стало можливим у Гренаді й Нікарагуа. Після програшу США у В'єтнамі американці виявилися неготовими до дієвої відсічі червоній загрозі в себе під боком. Керуючись марксистськими ідеями та прагненням скинути диктаторський режим, нові революціонери навряд чи були схожими на ста́рців у Москві або типових партапаратників у Східній Європі. Відчувався місцевий колорит, до того ж був наочним нещодавній кубинський досвід Фіделя Кастро і Че Гевари. Це, зокрема, проявилося на прикладі сандіністів, які майстерно використовували тактику партизанської війни. Знаковою постаттю змін у Нікарагуа став лідер урядової хунти Даніель Ортега.
Достатньо спільними, хоча й по-своєму унікальними виявилися результати дій нетипових революціонерів 1979 року. Провівши ліберальні економічні реформи, пов'язані з приватизацією та зниженням податків, Британії вдалося на якийсь час повернути собі статус фінансової столиці світу. Хоч як це дивно, але британська економіка почала стрімко зростати лише під час третього строку правління Тетчер, а саме в 1987–1990 рр. Тетчеризм спочатку був філософією. А згодом, коли до влади в Лондоні прийшла Тетчер, став і політичною ідеологією, яку використовували і наступники "Залізної леді" в партії, й ідеологічні опоненти консерваторів лейбористи. Недарма на карикатурах Тоні Блера, британського прем'єр-міністра в 1997–2007 рр, як нижню частину його одягу малювали спідницю, прямо натякаючи на продовження ним політики Тетчер.
Іранські ж можновладці продовжили політику лідера Ісламської революції Хомейні й після його смерті, але нині є реальна загроза зміни влади в країні та радикальних політичних пертурбацій, щоправда діаметрально протилежного змісту, ніж 40 років тому.
Китайські реформатори залишили незмінним курс на економічні реформи, закладений у 1980-х Ден Сяопіном, проте нині Китай на передній план висуває значніші геополітичні амбіції, граючи на протиріччях між США і ЄС, використовуючи у своїх інтересах російський сировинний ресурс. Запропоновану формулу "одна країна - дві системи" нинішнє пекінське керівництво намагається подати як ніколи дієвою, але протести в Гонконгу є свідченням зовсім інших реалій.
Католицька церква, яка була фактором антикомуністичних революцій (30-річчя від початку яких також відзначаємо цього року), нині навряд чи може вплинути на популістів у Євросоюзі. А політична ситуація в Афганістані залишає бажати кращого, коли навіть американцям не вдалося встановити бодай крихкий мир у буремному центральноазійському регіоні.