Цими днями, коли 85 років тому голод найсильніше лютував в Україні, всеукраїнська правозахисна організація "Меморіал" імені Василя Стуса скликала міжнародну конференцію "Штучні голоди в Україні ХХ століття". Головна увага промовців під час і пленарного, і секційних засідань зосереджувалася на темі Голодомору 1932-1933 років та його трактуванні як геноциду. Конференцію супроводжувала виставка документів і світлин під назвою "Нас вбивали, бо ми українці…". Підготовлену Національним музеєм "Меморіал жертв Голодомору", її напередодні було відкрито в Будинку уряду. А згодом виставку побачать також у всіх іноземних посольствах нашої держави. Супровідний текст подано українською, російською та англійською мовами.
Скільки нас пішло в небеса?
Українська споконвічна ментальність з її щирістю, гостинністю, схильністю до творчої праці й підприємницькою жилкою, спрямованою на індивідуальне господарювання та примноження добробуту роду, була серйозною перешкодою для становлення тоталітарної адміністративно-командної системи в СРСР. Не зламавши, не знищивши український чинник, комуністичний тоталітаризм не зміг би стати тим, чим він став. І голодомори, особливо 1930-х років, стали ключовими засобами боротьби проти нас, українців.
І хоча для повернення пам'яті про ті часи вже пророблено величезну роботу, ми досі не маємо повного мартирологу жертв голодоморів. Як зазначив ведучий пленарного засідання віце-прем'єр Степан Кубів, є підстави вважати, що за три голодомори минулого століття загинуло близько 13 мільйонів українців. Звісно, встановити всі імена неможливо, адже тодішня влада, чинячи сваволю, намагалася замітати сліди. На згаданій виставці цитується директивний лист Харківського облвиконкому до голів міських рад та райвиконкомів про вилучення з сільрад книг реєстрації смертей за 1932 і 1933 роки та передачу їх до секретних відділів.
І все ж дослідники знаходять тогочасні книги записів цивільного стану, що дає можливість установити частину імен і проаналізувати зафіксовані причини смерті. Олександр Нікілєв з Дніпропетровська констатує характерну тенденцію: серед причин смерті тих років багато вигаданих і надуманих. До того ж там безліч померлих без зазначення прізвищ та імен. Часто це селяни, які, рятуючись від голоду, тікали до міста. Але навіть за таких обставин 14% причиною смерті серед містян і 45% серед селян зафіксовано голод.
Досі науковці не одностайні щодо кількості жертв, яких зазнала Україна під час Голодомору 1930-х років. Частина сходиться на цифрі 3,9 мільйона. Професор Володимир Сергійчук, аналізуючи тодішні статистичні документи демографічного стану в Україні, наполягає на цифрі 7,1 мільйона. Але і та, і та свідчать про страшний удар по потенціалу нації, який і досі потребує потужної позитивної програми, яка б зняла ментальні нашарування трагедій і дала нам відчути цінність бути українцями.
"Пуп'янки соціалістичної весни"
Надзвичайно трагічна тема "Діти під час Голодомору". Її, з посиланням на документи та свідчення очевидців, детально розкрила головний зберігач Національного музею "Меморіал жертв Голодомору" Ніна Лапчинська. Її виступ, що прозвучав під час секційного засідання, мали би почути всі учасники конференції (її матеріали буде видано окремо).
Дітей, особливо зовсім маленьких, на відміну від дорослих, легко повністю витіснити з національної пам'яті і фактично перевести в інші нації, насамперед російську. Ідеться про сотні тисяч дітей...
Але ще більше їх помирало страшною голодною смертю. У ті роки селяни, розуміючи, що не можуть врятувати дітей від голоду, намагалися вивезти їх у місто, щоб залишити на вокзалі або на ґанку якоїсь установи, сподіваючись, що хтось зглянеться і врятує. Та це була марна надія. Аби приховати злочин голодомору, при ДПУ було створено спеціальну комісію для боротьби з безпритульністю. Вона організовувала систематичні облави на дітей. Але не для того, щоб урятувати і нагодувати. Частину дітей відправляли назад у село (доведений факт, що таким дітям на передпліччі лівої руки робили наколку з датою вивезення з міста), інших - до приймальників-розподільників, звідки щодня вивозили сотні дитячих трупів. Це ще одне підтвердження, що Голодомор був саме геноцидом, а не наслідком стихійного лиха чи прояву класової боротьби.
Ніна Лапчинська процитувала протокол засідання тодішньої соціальної служби, де якийсь комсомольський діяч розповідає про жахливі умови перебування дітей в одному з притулків: на 13 ліжках лежало 140 дітей, брудних, виснажених проносом та іншими хворобами. Очевидно, йдеться про немовлят. На такі притулки (їх у Харкові тільки з березня до травня 1933-го побільшало з трьох до 14!) виділяли мінімальну кількість харчів. За документами, на п'ять тисяч дітей було виписано буквально кілограми борошна, цукру, круп, але цей запис супроводжувала приписка "Продукты не получены". У таких умовах діти щодня гинули сотнями й тисячами. А їх цинічно називали "пуп'янками соціалістичної весни"…
Світ іще не усвідомив масштабів нашої трагедії
На початок цього року Голодомор-33 геноцидом визнали тільки 18 країн світу. Це мало чи багато? Річ у тому, що з моменту проголошення незалежності нам знадобилося півтора десятиліття, аби самим зрозуміти, що ж з нами відбулося. І хоча переважного консенсусу щодо цього в країні вже досягнуто, про абсолютний говорити ще не доводиться. Екс-міністр зовнішніх справ Володимир Огризко підкреслив, що тільки з 2006 року розпочалася робота з міжнародного визнання Голодомору геноцидом.
Ясна річ, цьому передувала багаторічна робота Світового конгресу українців. Саме з його ініціативи створено першу комісію з розслідування трагедії Голодомору. Але тільки 2006 року при МЗС України реально запрацював штаб, який поставив перед посольствами конкретні завдання. За словами Володимира Огризка, найбільше протидіє цьому процесу Російська Федерація.
І все ж, процес міжнародного визнання Голодомору геноцидом триває. Володимир Скавронік, суддя, який іменем України визнав це, наголосив, що українські голодомори слід розглядати в контексті міжнародного права: має бути створена електронна база встановлених жертв, відповідна пошукова система. Очевидно, наша країна ставитиме питання про компенсацію нащадкам жертв штучних голодів за рахунок Російської Федерації - країни-наступниці СРСР. Адже голод, як сказав професор Ярослав Калакура, це форма гібридної війни, яку Росія веде проти України уже не одне століття. Він став дієвим інструментом у руках більшовиків в умовах класової і національної експансії північного сусіда.
Щоб світ нарешті розумів це, маємо консолідувати наукове середовище, урядові й громадські чинники.
* * *
І хоча, здавалося б, про штучні голодомори минулого століття в Україні ми вже знаємо немало, конференція показала, скільки ракурсів і моментів іще не підтверджено документально, скільки відомих документів тих часів науковці ще не опрацювали, не осмислили, не донесли до широкої суспільної свідомості. Багато з того, що напрацьовано в регіонах (матеріали про голод 1946-1947 років, масив справ про спротив під час голодоморів), іще слід узагальнити на всеукраїнському рівні.