Наприкінці XX ст., а саме 1999 р., в Республіці Польща було створено Інститут національної пам'яті (Instytut Pamięci Narodowei - IPN), який став локомотивом перетворень у суспільстві на багатьох напрямах. Держава наділила IPN чималими повноваженнями, акумулювавши запит на політику національної пам'яті в країні. Інститут опікується архівною справою, публічною освітою, розслідує злочини проти польського народу на рівні прокурорів, відповідає за прозорість публічного життя (люстрацію) тощо.
За президентства Віктора Ющенка, в Україні розпочала роботу аналогічна інституція - Український інститут національної пам'яті (УІНП). Отримавши також досить широкі повноваження, Інститут, що його з 2006-го по 2010 р. очолював академік Ігор Юхновський, поступово втрачав навіть перші здобутки в царині національної пам'яті, проявивши практично повну безпорадність. Мабуть, і суспільство, і високопосадовці, і, зокрема, керівництво Інституту були ще не готові до співпраці, до формування певних спільних уявлень про наше минуле. А вже після приходу до влади президента Віктора Януковича статус УІНП як центрального органу виконавчої влади було скасовано і створено науково-дослідний інститут у підпорядкуванні Кабінету міністрів… Нарешті, УІНП очолив представник Комуністичної партії України, доктор історичних наук Валерій Солдатенко. Це була невелика преференція влади регіоналів союзникам. Що на практиці означало: політику національної пам'яті в Україні відправлено на маргінес державної політики, а де-факто - навіть знищено.
Після Майдану і перемоги Української революції 2014 р. ситуація змінилася. У травні УІНП очолив відомий дослідник, кандидат історичних наук Володимир В'ятрович, який у 2008-2010 рр. був директором Державного галузевого архіву СБУ. 9 липня 2014 р. Кабінет міністрів України повернув УІНП статус центрального органу виконавчої влади; процес ліквідації науково-дослідного інституту і перезаснування триває й досі. Тепер у ньому працює 70 осіб (разом із технічним персоналом); бюджет УІНП - 5,5 млн грн. Нове керівництво вважає важливою справою відновлення співпраці з аналогічними структурами у країнах Балтії, Чехії, Німеччині, Польщі…
Отже, недавно відбувся візит працівників Українського інституту національної пам'яті, вітчизняних музейників та журналістів до Польщі під загальною назвою "Польський досвід збереження історичної пам'яті". В рамках цієї акції ми відвідали Варшаву і Гданськ, різноманітні профільні інституції, музеї, що працюють у сфері національної пам'яті, як-от Інститут національної пам'яті - Комісію з розслідування злочинів проти польського народу, Польську неурядову фундацію "КАРТА", що займається поширенням і документацією новітньої історії Польщі та Центрально-Східної Європи, Центр Солідарності у Гданську, Музей Варшавського повстання, варшавський Музей історії Польщі, Музей Другої світової війни у Гданську, Музей євреїв Польщі та ін.
Головною метою нашої групи був Instytut Pamięci Narodowei. Без бодай найменшої довідки про цю потужну державну структуру важко осягнути сутність і вагу поточної політики національної пам'яті в Польщі. Отже, IPN, це - 2200 співробітників, із яких 900 (40%!) працюють у Бюро з надання доступу і архівації документів. Це перший підрозділ Інституту, до якого ми повернемося нижче. Важлива ремарка: абсолютно всі "політико-історичні" архіви Республіки Польща перебувають у віданні IPN…
Складовими структури IPN є також Бюро публічної освіти, Головна комісія з розслідування злочинів проти польського народу та Люстраційне бюро. Голова IPN з 2011 р. - Лукаш Камінський. Інститут видає науково-популярний журнал "Pamięć.Pl", має свою веб-сторінку в Інтернеті, а також 20 освітніх інтернет-порталів. До речі, у Польщі виходять 16 науково-популярних періодичних часописів на історичну тематику (один із них - білоруською мовою)! В Україні - практично жодного періодичного…
ІPN з часу створення провів понад 400 виставок, понад 500 конференцій, 200 конкурсів для молоді, видав понад 1200 книжок та монографій (за останній рік - понад 150). Бюджет Інституту 2013 р. становив трохи більше 242 млн злотих (приблизно 71- 72 млн дол. США, або за сьогоднішнім курсом - 910 млн грн).
Голова Інституту Лукаш Камінський розповів про доволі складну ґенезу польської моделі суспільної трансформації після повалення прокремлівського комуністичного режиму: "В 1991 р. ухвалено закон, який скасовував неправомірні вироки і дозволяв потерпілим та членам їхніх сімей домагатися відшкодування. Але цей закон не охоплював усіх категорій постраждалих, він постійно доповнюється й тепер. Того ж року в парламенті було сформовано Комісію з вивчення злочинів проти польського народу. Цими питаннями займалися вчені-історики, але залишалося ще багато питань, особливо це стосувалося доступу до архівів пересічних громадян. Важливу роль відігравала (й відіграє) неурядова фундація "Центр "КАРТА", що з 1991 р. видає історичний щоквартальник "КАРТА", в якому з використанням різноманітних джерел (щоденників, спогадів, документів, фотографій) публікуються розповіді про минуле, здебільшого про суспільну історію Польщі XX ст., з погляду пересічного громадянина… На початку 1990-х років середовища жертв комуністичних репресій почали чинити тиск на державні органи, установи, наголошуючи на тому, що, не розрахувавшись із минулим, з історією, неможливо конструювати, будувати сучасну державу, нову ідентичність. Інтенсифікації цього процесу сприяла поступова євроінтеграція держави та її входження до євроатлантичних структур. Однією з умов вступу Польщі до НАТО був процес люстрації, що й вилилося в ухвалення в 1997 р обома палатами парламенту (сеймом і сенатом) Закону про люстрацію. Поштовхом, очевидно, стали політичні зміни в державі, прихід до влади "Солідарності", яка й розпочала процес фундаментальних змін у польському суспільстві. Цікаво, що на цей Закон було накладено вето тодішнього посткомуністичного президента РП Александра Квасневського. Але це було єдине вето президента, відкинуте парламентом. Отже, саме завдяки цьому Закону про люстрацію вже 1999 р. було створено IPN…"
Дуже важливий момент: Інститут має насправді широкі повноваження, його незалежність як від виконавчої влади, так і від законодавчої - поза сумнівами. Що ж дозволяє IPN залишатися при будь-якій владі "на плаву"? По-перше, вкрай складна система утвердження кандидатур на членів Ради IPN. Представники 21 історичного факультету з польських університетів, що мають право на присудження ступенів доктора наук, пропонують своїх кандидатів, із яких обираються 14 осіб. Сейм (нижня палата парламенту) спочатку обирає з них десятьох, а потім - п'ятьох членів Ради IPN. Своєю чергою, сенат (верхня палата парламенту) обирає ще двох членів Ради з-поміж тих, хто не пройшов "чистилище" сейму. І, нарешті, двох кандидатів призначає президент держави. Але, що цікаво, навіть він не вільний у виборі, бо обирає з тих кандидатів, яких пропонує Національна Рада оборони і судочинства.
Як вважає Лукаш Камінський, "така дуже складна система допомагає нам відгородитися від поточної політики. У нас є також і законодавчі гарантії незалежності. В Законі про IPN записано, що голова Інституту незалежний від інших органів влади, а отже, не підпорядковується ні президенту, ні голові уряду. Раз на рік Інститут звітує в парламенті, але палати парламенту можуть лише заслухати звіт, а не схвалювати його. Єдине, що впливає на нашу діяльність, - це ухвалення бюджету IPN. Ми пропонуємо проект бюджету нашої установи на розгляд парламенту. Там його можуть ухвалити або ж відправити на доопрацювання".
Питання люстрації нині на часі в Україні… Дуже важливою ланкою IPN є Люстраційне бюро. Після прийняття Закону 1997 р. про початок люстраційного процесу минуло 10 років, і Люстраційне бюро (з 2007 р.) стало складовою частиною Інституту. Очищення влади та суспільства за польським зразком відрізняється від інших моделей, прийнятих у країнах Центрально-Східної Європи. Голова Люстраційного бюро Радослав Петерман відзначив: "Польська модель не забороняє займатися політикою колишнім функціонерам органів комуністичної безпеки. Натомість кожна особа, котра хоче працювати в публічній державній установі, повинна заповнити люстраційну анкету-декларацію, що вона не була таємним співробітником держбезпеки. Але якщо вона переходить у статус кандидата, бере участь у виборчому процесі, то ця інформація стає явною, публічною; виборець має право про це знати. Однак якщо хтось подає недостовірну інформацію, приховує своє минуле (працював в органах держбезпеки або співпрацював із ними), то прокурори IPN відкривають справу. Ця особа може втратити можливість працювати в публічних органах державної адміністрації на термін від 3 до 10 років. Про вади Закону: він охоплює тих, хто працював в апараті держбезпеки, натомість не охоплює функціонерів комуністичного апарату. В Польщі тривалий час точилися дискусії навколо ухвалення Закону про декомунізацію, але, на жаль, нічого в цьому напрямі не було зроблено. Інша вада Закону: деякі ідеї були заблоковані Конституційним судом, а саме - особи, які не беруть участі у виборчому процесі, але працювали в органах держбезпеки (чи співпрацювали з ними), не мусять надавати до публічного відома інформацію про своє минуле і про зв'язки з ними. Тобто на всі 100% принципи прозорості публічного життя тут не діють.
Бюро люстрації створює і постійно поповнює чотири великих каталоги, що їх публікують в Інтернет-мережі.
1. Каталог колишніх співробітників колишніх функціонерів апарату держбезпеки часів ПНР.
2. Каталог функціонерів державно-партійного апарату ПНР.
3. Каталог осіб, які "розроблялися" апаратом безпеки ПНР (особа, за котрою стежили ці органи, повинна дати згоду на опуб-лікування свого прізвища в каталозі).
4. І найважливіший каталог - список приблизно 5000 осіб, які сьогодні виконують найважливіші функції в державі: міністри, парламентарії; тут публікується вся інформація про них, яка зберігається в нашому архіві".
Архівна справа в Польській державі також перебуває у віданні Інституту. Якщо всі папки з документами архіву IPN (повна назва - Бюро з надання доступу і архівації документів) викласти в один ряд, то вийде близько 90 км погонних! До цього архіву потрапили матеріали - абсолютно всі, але очевидно, що йдеться про документи політичного змісту - апарату безпеки, а також цивільного, військового архівів, судів, прокуратур та інших представницьких органів. В архівах зберігаються документи часів німецької окупації - завдовжки 2 км. Зовсім небагато документів радянських. Крім того, у Бюр о зібрано копії чи ксерокопії документів, архівних матеріалів, що стосуються доль поляків за кордоном. Якщо говорити про співпрацю з українськими архівістами, то Лукаш Камінський відзначив найбільш тривалу й плідну роботу з Державним галузевим архівом СБУ. Після 2008 р. співпраця IPN з УІНП практично зійшла нанівець.
"Доступ до документів надається трьом головним категоріям осіб. Передусім це жертви - кожен переслідуваний, який постраждав під час репресій, може отримати доступ до документів, що пов'язані з ними. Доступ також мають дослідники, очевидно що передусім це історики. Журналісти мають повний доступ до наших архівів. Отже, загального, повного доступу для всіх громадян до цих документів немає, оскільки в матеріалах багато інформації, що стосується потерпілих. Але є дві категорії документів, до яких мають доступ буквально всі категорії громадян. Ідеться про документи, що стосуються колишніх функціонерів, працівників органів державної безпеки, а також документи 4-ї категорії, про які ми вже говорили" (умовно кажучи - державні службовці найвищого рівня. - С.М.), - наголошує Лукаш Камінський.
В архівних сховищах IPN використовуються найсучасніші технології кодифікування, обробки, реставрації документів. У цьому пересвідчилася й наша численна делегація. Особливо вразили реставраційні майстерні, обладнані за останнім словом техніки. Лише кілька промовистих прикладів. Так, в архіві IPN зберігаються 12 млн карток, які стосуються 5 млн осіб, 3,5 млн світлин, 2000 кінострічок (1939-1989), знятих, зокрема, й органами держбезпеки ПНР. Відомий дисидент і політичний діяч, уродженець Львова Яцек Куронь (1934-2004) "представлений" в архіві 623 (!) папками з документами, світлинами, кінострічками… Чотири кілометри паспортних справ, є папки кожного громадянина, який виїжджав з ПНР. За один день працівники архіву відскановують від 1300 карток.
Третя ланка IPN - Головна комісія з розслідування злочинів проти польського народу - займається переслідуванням винних у нацистських та комуністичних злочинах проти польського народу 1939-1989 рр., а також воєнними злочинами і злочинами проти людяності. Провадиться 1021 слідство - у справах нацистських та комуністичних злочинів. Проти 472 осіб до судів скеровано обвинувальні акти (виголошено 171 обвинувальний вирок). Прокурорські відділки Комісії працюють в
11 містах Польщі. І прокурори можуть виступати з обвинувальними актами в судах, тобто мають такі самі права, як прокурори загальних та військових прокуратур. А отже, можуть приймати остаточні рішення: припиняти справи чи відправляти їх на розгляд судових інстанцій.
Прокурори Комісії вивчають злочини, які стосуються громадян Польщі, незалежно від їх походження чи місця проживання. Останнє стосується осіб польської національності, навіть якщо вони мають інше громадянство (проте в таких випадках, коли йдеться про злочин, скоєний проти польського громадянина чи поляка за національністю, прокурори IPN спираються на міжнародне законодавство). До речі, голова Комісії одночасно є заступником Генерального прокурора РП із особливими повноваженнями. Останнім часом змінилися акценти в роботі Комісії. Якщо раніше йшлося про злочини часів сталінізму в Польщі (до 1956 р.), то відтепер розробляється ширша категорія - "комуністичний злочин". Ідеться про розслідування злочинів комуністичного режиму до 1989 р. включно.
Четверта, дуже потужна і впливова вертикаль IPN - Бюро публічної освіти, має три основні напрями: відділ наукових досліджень, у якому працюють історики; освітній відділ, працівники якого на практичному рівні поширюють доробки вчених IPN серед освітніх закладів, а також координують зв'язки з підрозділами в регіонах (до речі, Інститут має філії в 11 містах Польщі); видавничий відділ.
Наскільки важливого значення надають публічній освіті? Ось назви лише кількох проектів Інституту: "Окупація Польщі. 1939-1945", "Голокост", "Апарат безпеки ПНР", "Апарат безпеки у боротьбі з антикомуністичним підпіллям. 1944-1956", "Боротьба влади з опозицією. 1956 -1976", "Солідарність". 1976-1989", "Діяльність комуністичної партії", "Ставлення влади до церков. 1944-1989", "Польська політична еміграція", "Ставлення влади до творчих середовищ". Кожен проект - це десятки книжок, монографій, постійнодіючі виставки, конференції, лекції, виступи істориків (зокрема й на телебаченні та на радіо).
Важливу роль відіграє популяризація теми; Бюро публічної освіти перебуває у постійному контакті зі ЗМІ. Так, газети, часописи, інтернет-портали із задоволенням публікують матеріали, підготовлені істориками Інституту. Нагадаємо, що в Польщі виходять 16 науково-популярних часописів, а отже читач має широкий вибір у цій царині. Плідно працює Інтернет-телебачення (IPN-TV). Працівники Бюро відомі своїми дослідженнями з мікроісторії (особистість через призму індивідуальної історії).
Останнім часом IPN широко використовує настільні ігри для підлітків (і не тільки). У це важко повірити, але настільна гра "Черга. Як поляки жили в 1970-ті роки" вийшла загальним накладом 100 тис. примірників, і її вже не знайти на полицях книжкових магазинів! До будь-якої гри додається брошура, підготовлена істориками Бюро публічної освіти. Дуже популярна гра "Монте-Кассіно", присвячена кровопролитній битві поблизу італійського монастиря в 1944 р., під час Другої світової війни (у ході "Битви за Рим"), у якій брали участь і виявили чудеса героїзму вояки 2-го Польського корпусу армії Владіслава Андерса…
У Бюро публічної освіти працюють 320 лише "творчих" співробітників. Річний бюджет (без урахування заробітної плати і утримання, отже лише на видання монографій, книжок, мультимедійні проекти, настільні ігри) становить 5-6 млн злотих, тобто близько 20-24 млн грн.
…Українська влада ніколи не була україноцентричною. Польська влада, своєю чергою, часто, особливо в передвиборний період, потурає загостренню "важких питань" україно-польських відносин. Більш-менш радикальні виступи польських і українських політиків завжди припадають на річниці трагічних подій - на Волині минулого року або ж акції "Вісла". Добре, що нинішнього року зустріч із польськими істориками відбулася в конструктивному ключі. Торік ситуація була доволі складною, і діалог був важким, політизованим та не завжди толерантним; докладніше див. DT.UA, № 24 - 26.06.2013 р. - "Волинь-1943: Про "селективну" культуру пам'яті, або Не може бути примирення через приниження". Заступник директора УІНП Олександр Зінченко, який, до речі, був учасником і торішніх дискусій у Варшаві та Любліні, наголосив: "Нам необхідне спільне переосмислення, навіть спільна верифікація даних щодо контраверсійних сторінок нашої спільної історії, таких як Волинська трагедія". Адам Міхнік, редактор "Газети Виборчої" і прихильник зваженого польсько-українського діалогу, недарма говорив, що близьким сусідам, які мають багато в чому спільну історію, просто необхідно знайти, віднайти "диво поєднання".
Загострення відносин між Україною та Польщею, так би мовити, на історичній ниві не може не тішити Кремль. Некритичне використання документів окупаційних режимів (нацистського та комуністичного) також "працює" на Москву. В Україні ж національна пам'ять і держава ніби окремо існували практично всі 23 роки незалежності. Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович уже неодноразово наголошував на тому, що в Україні досі "неподолане тоталітарне минуле", й держава за цей чималий відтинок часу так і не спромоглася виробити струнку політику в царині історичної пам'яті; повного доступу до архівів спецслужб, міністерства внутрішніх справ, досі немає. Хоча з приходом нової команди до Державного архіву СБУ (голова Ігор Кулик) ситуація поступово змінюється на краще.
Перший заступник голови УІНП Аліна Шпак під час зустрічі з істориками IPN відзначила: "Зараз дуже потрібно популяризувати теми, які нас об'єднують. Це можуть бути "дзеркальні виставки", які паралельно експонуватимуться в обох країнах і які будуть присвячені різним темам - як-от політичним репресіям комуністичного режиму проти українців і поляків, депортаціям, боротьбі за незалежність тощо".
Про цікавий і повчальний досвід Польщі у збереженні та розбудові музейної справи читайте в одному з найближчих чисел DT.UA.
Автор висловлює щиру подяку Study Tours to Poland Колегіуму Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського (Мирослав Скірка, Олена Прусіновська, Ростислав Крамар), Українському інституту національної пам'яті, Інституту національної пам'яті Польщі за можливість взяти участь у студійному візиті до Республіки Польща.