7 липня - свято Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Івана.
Християнський празник, який дивовижно поєднався з давньослов'янським святом Івана Купала - святом літнього сонцестояння, культу Сонця, підготовки до збирання врожаю; святом молоді, очисної та шлюбної магії...
Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка б не згадала ввечері 6 липня, що настає ніч на Івана Купала: знаменита, поетична і разом із тим моторошна, коли цвіте папороть і відкриваються скарби. На вулиці чи в родинному колі обов'язково хтось згадає про наближення купальської (іванівської) ночі. Нагадають своїм онукам про цю ніч бабусі таємничими історіями про цвіт папороті, невловний скарб, лісовиків, відьом і русалок. Згадають про неї юнаки і дівчата, бо це найкращий привід піти ввечері до лісу, на берег річки і там, без надокучливої батьківської опіки, на волі пострибати через купальський вогонь, поводити навкруг багаття хороводи, пустити з високого берега символ Сонця - запалене колесо - або поворожити.
Про свято Івана Купала є згадки в стародавніх джерелах, зокрема в Іпатіївському літописі (ХV ст.). Ось як описує купальське свято Густинський літопис (ХVІ ст.): "Купало, бог обилия, яко же у элин Церез (Церера. - В.О.). Ему же безумнии за обилие благодарение приношаху, егда имяше настати жнива... Сему Купалу - бису еще и доныне по никоих странах безумнии память совершают, наченше июня 23 дня (за юліанським календарем. - В.О.) в навечерие рождества Иоанна Предтечи, даже до жатвы и далий, сицевим образом и с вечера собираются простая чадь обоего пола и соплетают себи винцы из ядомога зелия или корения и... возгнитают огни, инди поставляют зеленую ветвь и, емшеся за руци около, обращаются окрест оного огня, пояще свои писни, переплитающе купалом, потом через оний огнь прескакуют".
У чехів, сербів, болгар і поляків купальська ніч називається "Собутки". Польський учений Мартин Бєльський (1495–1575), описуючи Собутки, зазначав, що в переддень свята дівчата приносили в жертву (палили) траву чорнобиль, плели вінки і ними прикрашали себе. Цього диявольського дня вони розпалювали вогонь, який добували тертям, співали "сатанинських" пісень, і з ними стрибали "від радості дияволи, яким вони молилися і їх вихвалювали, а Бога забували". У день Різдва святого Івана храми стояли пусткою, "бо всі проводили Собутки з бісами з усякими безчинствами". Жінки спозаранку ходили в поле збирати "чарівне зілля": іванів цвіт, лопух, богородицьку траву - чебрець, ведмеже вухо - коров'як, які цього дня мали магічну силу. Дівчата плели з усього того вінки, пускали на воду й ворожили: чий тонув, та дівка не вийде заміж. Також вінки святили в церквах і зберігали їх як оберіг протягом усього року. Хворих людей і тварин напували настоєм із зілля тих вінків.
Серби вірять, що "Іван-дан" такий великий, що сонце тричі зупиняється на небі, потім танцює і рушає далі. До цього дня серби склали безліч пісень, в яких згадуються язичницькі слов'янські божества Коляда і Купало. Сербські дівчата на Купала збирають "іванівські" квіти й трави, водять хороводи, стрибають з парубками через багаття. А пастухи напередодні Іванового дня запалюють смолоскипи й обходять з ними овечі загорожі й корівники, після чого складають смолоскипи на найближчому пагорбі й спалюють.
У Болгарії це свято зветься "Енєв ден". Удосвіта дівчата й молодиці збирають квіти та лікарські трави (енєві білкі), потім до сходу сонця варять їх і відваром миються для "очищення від злих духів". Сплетений з квітів "енєв венєц" зберігають цілий рік і за потреби кладуть до кадильниці й окурюють хворих. Звісно ж, стрибають через вогонь, спалюють опудала Купала та його жіночого відповідника Марени, водять хороводи, співають купальських пісень...
Утім, Купала святкували не лише в Україні й не лише слов'яни. Обряди купальської ночі (розпалювання багать, стрибання через вогонь, плетіння вінків) ще в ХІХ ст. відбувалися чи не в усіх землях Німеччини й графствах Англії. У німців це Іванів день, або серединолітня ніч (Hanstag, Mitte Sommernacht). Саме "середина літа" якнайповніше пояснює характер і зміст купальського святкування, його обрядовість. Це залишки старовинного міфічного вшанування культу Сонця, яке досягає на ту пору свого найбільшого впливу на Землю, перероджуючись з теплого в палюче. У дохристиянські часи це було свято вшанування одного з сонячних богів слов'ян - Ярила. Із часом, під впливом християнства, з пам'яті стерся первісний зміст купальської ночі, уявлення злилися, і люди забули Ярила, святкують тепер ніч під Іванів день, а святому Івану дали назвисько Купало.
Вшанування літнього сонцевороту в язичників збіглося з християнським віншуванням Різдва Івана Предтечі, так само, як зимове сонцестояння з Різдвом Христовим. Звідси разюча аналогія цих свят: ворожіння, міфічні образи, дива природи. Під Різдво можна чути голоси тварин, напередодні Купала розмовляють трави й дерева. Та якщо разом із зимовим сонцеворотом з'являлася надія на наближення світла й тепла, з літнім, коли починає зменшуватися тривалість дня, у свідомості давньої людини мимоволі виникало уявлення про неминуче ослаблення сили Сонця, про настання зимової темряви й холодів. Відтак в обрядовості свята, серед мороку купальської ночі, з'являються злі сили, відьми й чаклуни. В Україні в деяких місцевостях іще й досі господині звечора напередодні Івана Купала кладуть на підвіконня й пороги помешкань кропиву - як захист від відьом, які в цю моторошну ніч "бувають зліші, ніж зазвичай". А те, що ця ніч справді страшна, видно з того, що після Івана Купала вечорами з'являються світляки ("іванівські хробаки"), що в народнім уявленні уособлюють померлі душі, які тимчасово вийшли "на білий світ".
Розпалювання багать і стрибання через вогонь було відоме в багатьох давніх народів. У червні, в День вогню, перси здійснювали вогняне й водяне очищення, бо вони, як зазначав Димитрій Ростовський у Четьї-Мінеях, складених на основі візантійських джерел ІХ ст., "шанують найсвітлішу вогняну силу". Під час елевсинських містерій на честь богинь Деметри та її дочки Персефони у греків або Церери в Римі стрибали для очищення через священні вогні. Овідій у своїх "Фастах" розповідає, що й він перестрибував через "три вогні" і був окроплений лавровою гілкою, змоченою у воді.
Те, що монголи були вогнепоклонниками, відомо. Никонівський літопис оповідає історію про князя Михайла Всеволодовича, який 1246 року вирушив разом зі своїм онуком Борисом Ростовським і боярином Федором до Батия, розраховуючи отримати Чернігівське князівство. За дорученням хана, жерці запропонували князеві здійснити татарський ритуал "проходження через очисний вогонь". Це був звичайний обряд, який монголи проходили ледь не щодня - почасти для очищення від хвороб, а також для задобрювання тіней померлих душ, котрі через вогонь долучалися до "надзоряного світу". Русичі відмовилися від обряду, за що були страчені. Згодом Церква канонізувала мучеників.
Утім, вогню поклонялися не всі й не в усі часи, деякі правителі боролися з вогнепоклонством. Карл Великий у своїх капітуляріях суворо забороняв нечестиві вогні. Єпископ Боніфацій Святий 731 року в Тюрінгії під час навернення місцевих жителів у християнство марно намагався празник Янового вогню замінити церковним обрядом.
В Україні гуляння на Івана Купала церковна влада завжди засуджувала і прирівнювала до бісівських обрядів. У "Житії Володимира" (XVI ст.) сказано: "В вечер зобравшися младенцы и панны плетут венки из зелия разного, которые кладут на голову и опоясуются ими; кладут зась огонь и берутся за руки и около огня оного скачут, спиваючи писни, в которых часто споминают Купала, а потом през оный огонь прескакуют, бису оному Купале офируючи сами себе и иных много вымыслов бисовских бридких на той час на оных соборищах чинят".
Під тиском християнства відбулося злиття язичницького обряду Купала і християнського свята Різдва Івана Хрестителя. Змінившись змістом, язичницьке дійство зберегло свої архаїчні риси, серед яких найхарактернішими є ряження в зілля, розкладання багать, співання стародавніх пісень:
Купало, купало, де ти зимувало?
Зимувало в лісі, ночувало в стрісі,
Зимувало в пір'ячку, літувало в зіллячку.
Боролися з язичницькою спадщиною Іванового дня і в Московії. 1505 року ігумен Спасо-Єліазарівського монастиря Памфіл у посланні до Псковського намісника писав: "Егда приходит великий праздник Рождества Предтечи, исходят огневницы мужи и жены чаровницы по лугам и по болотам и в пустыни и в дубровы, ищущи смертные отравы, от травяного зелия на пагубу человеком и скотом; туже и дивия коренья копают на потворение мужем своим. Сия вся творят действом дьяволим в день Предтечев с приговоры сатанинскими. А в самую святую ночь мало не весь город возмятется, и в селах взбесятся в бубны и в сопелы, и гудением струнным и всякими неподобными играми сатанинскими, плесканием и пещанием, женам же и девкам и главами киванием, и устами их неприязщнен клич, вся скверная, бесовския песни, и хребтом вихляние, и ногами скакание и топтание. Так то день Рождества Великаго Предтечи празднуют по своим древним обычаям". Але вже 1837 року професор Московського університету Іван Снєгірьов констатував: "Мифическая подкладка у великорусских обычаев Иванова дня давным-давно исчезла, даже имя Купалы не сохранилось. В Малороссии же до сих пор уцелели песни, в которых упоминается Купало. На Украине, Подолии и Волыни в Купалу, по закате солнца, девицы собираются в одно место, куда приносят ветвь вербы, убранную цветами, и, утвердив ее в землю, ходят вокруг этого дерева, называемого у них Купайло, и поют песни".
Найбільш автентично стародавні дохристиянські купальські обряди збереглися в Білорусі, де вони неодмінно пов'язані з культом вогню й відрізняються від аналогічних обрядів в Україні. І хоча тепер це святкування має постановочний, театральний характер, учені ХІХ ст. уповні донесли до наших днів опис тих неповторних дійств. Зокрема Михайло Забилін 1880 року писав, що в Мінській губернії ввечері напередодні Івана Купала вся сільська молодь сходилася до двору завчасно обраного розпорядника свята - "урадника". За його наказом одна ватага рушала по дворах збирати всілякий мотлох, а тим часом інша складала воза. Всі деталі для нього брали в різних господарів: в одного - колеса, в іншого - голоблю, ще в іншого - коня, шворінь... На цьому возі вивозили непотріб у поле і розкладали з нього багаття. Коли воно розгоралося (мало вигляд довгої лінії), "урадник" розводив хлопців і дівчат по різні боки. Спершу стрибали дівчата, потім парубки. До купальської ватаги приходила найстарша селянка - "по вогонь". Щойно вона брала головешку, її починали проганяти, бити полином, аж поки "відьма" не втече. У Вітебській губернії багаття розпалювали з дерев, що стояли у дворах на Зелені свята.
Насамкінець нагадаємо найромантичніше купальське повір'я про цвіт папороті, який розцвітає лише в купальську ніч. Знайти таку квітку практично неможливо, бо вся лісова нечисть цьому противиться. Однак той, кому вдасться відшукати жаданий цвіт, отримає багатство, дар прозріння майбутнього і здатність розуміти мову тварин. А ще існує легенда про розрив-траву, яка знадобиться тим, хто охочий до чужого добра, бо це зілля відмикає будь-які засуви. Та цю траву можуть відшукати тільки чаклуни, відьми або щасливі володарі цвіту папороті. Не менш важлива плакун-трава, що також квітне в купальську ніч. Це зілля має цілющі властивості: якщо його прикріпити до хреста біснуватого, зцілення не забариться. А ще наші предки вірили в міфічну траву-архилін: "хто назбирає через золоту або срібну гривну і буде носити її завжди при собі, той ніколи не боятиметься ні чорта, ні анцихриста чи злої людини; а росте зілля біля великої річки". Проте ці трави легко не дістаються простим смертним. Без хреста, сам-один у глупу ніч, у дрімучому лісі, "зачуравши" себе свяченим колом, шукач молитовно завмирає в очікуванні. Рівно опівночі лунає тріск - це розпустилася брунька і засяяла розкішною червоною квіткою. З пуп'янка чуються голоси й щебетання, але на ті бісівські хитрощі не можна зважати, треба мерщій хапати квітку й бігти до хати. Дорогою володаря цвіту переслідуватиме нечиста сила, страшні чудовиська громовими голосами страхатимуть утікача - однак горе тому, хто обернеться: погань розірве його на шматки.
Кульмінація літа, сонце ввійшло у свою найвищу фазу, слідом за чим поступово, але невідворотно наступає спад природної активності. Завершилося й свято Івана Купала - свято, яке дійшло до нас з глибокої давнини, свято язичників і християн, свято духовного очищення через вогонь і воду, свято магії і ворожіння, свято легенд і повір'їв, свято молоді й не тільки, свято романтиків і закоханих.
Не за горами осінь - пора весіль, які неодмінно наворожив веселий Купайло…
Ніч напередодні Івана Купала. Генріх Семирадський, 1880-ті рр. Львівська картинна галерея
Івана Купала. Олег Єршов, 2000 р.